Мистецтво vs. Канівська ГАЕС. На Бучаку митці вдруге боролися проти будівництва гідроелектростанції (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Вихідними вже вдруге  відбувся арт-фестиваль «Барба на Бучаку». Основна його мета – привернення уваги громадськості до проблем села та протидія будівництву Канівської ГАЕС. Місце проведення фесту – незмінно біля озера Бучак, на залишках «тіла» гідроелектростанції. Цього року з «бетонним ворогом» митці боролися за допомогою мистецтва фотографії.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Мистецтво не можна взяти в полон, воно – вільне. Не закувати його соціуму й в урбаністичні пути. Та, на жаль, ці пути можуть овити щось більш земне – українські села. Одним із таких ще в минулому столітті стало село Бучак, Канівського району. Колись відоме не лише серед черкащан, а й української еліти село (скільки ж фільмів тут було знято!), буквально було «змито» та перевернуто «трактором радянського режиму».

Протягом 1984-1990 років заради будівництва Канівської ГАЕС жителів села виселили, а їхні будинки «стерли» з обличчя землі. Більше двохсот осіб нині не мають, куди повертатися з дітьми та онуками, аби розповісти про свою малу Батьківщину. У 1991 році будівництво гідроелектростанції було призупинено, та вже із 2006 року ведуться розмови про відновлення на Бучаку будівничих робіт.

Проект Канівської ГАЕС / Фото Укргідроенерно

Нині не дати трагедії знову повторитися намагаються митці, що вже другий рік поспіль збираються на вкритих бетоном руїнах села, аби привернути увагу громадськості до проблем не лише Бучака, а й всієї України.

Чому будувати ГАЕС на Бучаку – зло?

Окрім виселення людей з домівок та руйнації села (що само собою – зло) є й інші причини, чому ГАЕС  будувати на Бучаку категорично не можна.

По-перше, саме тут розташовані не лише Канівські гори, а й найглибші в Європі яри. Також землі Бучака є унікальними через насиченість археологічними пам’ятками. Навколо села розміщено 14 поселень, 5 городищ та 2 могильники, які представляють практично всі археологічні культури, відомі на Середньому Подніпров’ї.  А, як оповідали старожили села, раніше в ньому було старовинне козацьке кладовище з камінними хрестами (на жаль, тверда рука радянської влади не пожаліла і його). Ще на бучацьких землях розкинулася Бабина гора, яка належить до провідних святилищ на Середньому Подніпров’ї.

Руйнація історичних пам’яток – стирання своєї ДНК. І це вже не вандалізм, а самогубство.

По-друге, будівництво ГАЕС може призвести до фатальних наслідків. У земних шарах на цій території багато глини та піску, які під тиском води, насичуючись нею, перетворюються в ідеальний матеріал для руху. Тому, невідомо, чи витримає 4-кілометрова в діаметрі бетонна чаша із шаром води в 20 метрів імовірних рухів ґрунту під час сейсмічної активності навіть в 3 бали. Як наслідок, чаша може поїхати, затопивши все довкола. Це підтверджують і геологи, що приїжджали сюди досліджувати місцевість.

По-третє, село варто зберегти заради культурної спадщини, адже саме тут у 20-му столітті було улюблене місце відпочинку акторів, режисерів та художників (деякі з них в селі й поховані).

Через мальовниче розташування Бучак неодноразово ставав кінознімальним майданчиком. Наприкінці 1950-х Олександр Птушко знімав тут «Казку про Іллю Муромця» – перший радянський широкоекранний фільм. Олександр Довженко вирішив зняти тут «Поему про море». До речі, саме актори з його команди мали тут базу для відпочинку.

Кадри з фільмів, знятих в Бучаку

Природа Бучака стала місцем зйомок для «Української рапсодії» Сергія Параджанова, «Ночі на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Іванового дитинства» Андрія Тарковського, «Бумбараша» Абрама Народицького та Миколи Рашеєва. А наприкінці 1980-х документальний фільм «Сон» тут знімав Сергій Буковський.

Кадри з фільмів, знятих в Бучаку

Кадри з фільмів, знятих в Бучаку

Вигадка чи ні, але за розповідями місцевих, одного разу тут, серед природи, навіть на два дні «зник» Юрій Нікулін, який любив приїжджати до села на відпочинок.

Кадри з фільмів, знятих в Бучаку

У 2014 році тут знімади фільм “Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди” режисера Олега Чорного.

Що сталося з селом зараз?

Нині село хоч і не втратило своєї природної краси, проте майже не має місцевих жителів. Із понад двохсот осіб тепер його населяють близько п’ятнадцяти, і ті приїжджають сюди сезонно, аби відпочити від шуму міста. А хто й проживає постійно, то має ходити на підробітки до інших сіл та міст, аби хоч мінімально забезпечити своє життя.

Останніми роками полюбилася природа села й туристам, які охоче підіймаються на його гори та ходять купатися на озеро Бучак, що, насправді, зовсім і не озеро! Виникло воно на місці котловану, виритого для Канівської ГАЕС, тож має аж ніяк не природне походження.

Ще однією принадою є старезний вітряк, який нещадно руйнує час. Його «крила» надламані, як і доля села.

Однак, можна з упевненістю сказати, що Бучак має хороший туристичний потенціал. Здається, тут є все для того, аби стати справжньою перлиною Черкащини: надзвичайної краси різноманітна природа, давня історія та люди, що з радістю приймуть кожного.

«БАРБА НА БУЧАКУ»: МИСТЕЦТВО ПРОТИ КАНІВСЬКОЇ ГАЕС

Субота. На годиннику тільки восьма ранку, а кілька десятків людей вже юрмляться біля туристичного автобуса.

–         І куди вони, навіжені, збираються? – напевно, думають перехожі. Натомість, ми думаємо про них так само.

Дві години дороги минають легко, за вікном пробігають пейзажі Канівщини: Дніпро-будинки-ліси. І ось автобус зупиняється. Витягуємо навушники з вух.

–         Виходимо! Далі не поїде, – говорять організатори.

Виявляється, до головної локації фесту ведуть надто звивисті й «непрохідні» стежки.

Десята година ранку, всі ще сповнені енергії та блаженного натхнення рушають далі пішки. Бадьорості додає те, що йдемо пізнавально – дорогою до  місця призначення задумана екскурсія селом, яка в подальшому стане чи не найцікавішою частиною фестивалю.

Разом з екскурсоводом – паном Дмитром – долаємо понад 5 кілометрів. Кількість кроків магічним чином конвертується в інформацію про місцевість, вкладену в наші голови.

Чи ви знали, що саме тут, на Канівщині, найглибші в Європі яри, а Бабина гора – давнє місце жіночої сили? А що первинно, ще за козаків, село називалося Підсичі? І що макет села, з його дворами, початку 20 століття наразі зберігається в Київському зоологічному музеї?

Пройшовши хвилин з тридцять та піднявшись на гору, розуміємо, заради чого тут опинилися. Перед нами постає картина незрівняної краси: попереду широчезне Дніпро, а від нього пухнастим рукавом дерев відділено воно – озеро Бучак (дивитися вниз трішки страшно, адже стоїмо ніби на краю прірви).

Озеро Бучак

А справа від нас височіють гори, вкриті густим прошарком дерев. Здається, там і не пройти.

Канівські гори

Помилувавшись красою та зробивши з десяток селфі, рушаємо далі – в саме серце села.

Якщо ви уявляєте центр села багатолюдним місцем, де «кипить» базар – викиньте це з голови! Бучак має зовсім інший вигляд. Зо три господарства тісно притиснулися один до одного: охайні, із виполонеми городами та садами, налитими соковитим виноградом і яблуками. Відразу ж за хатами – меморіал загиблим воїнам, що і зараз – наприкінці літа – прикрашений квітами (тут завше шанували пам’ять). Навпроти меморіалу – старий вітряк, що просить реставрації. А між ними – соковита яблуня, яку, нагулявши апетит, швидко «обнесли» туристи.

Далі цілеспрямовано йдемо до головної локації фестивалю. Орієнтирами слугують величезні роздруковані фото Ігоря Єфімова.

Дванадцята година дня. Наближаємося. Чуємо гамір та звуки музики. Ось ми і на місці. Тут дивує кількість людей, які вже приїхали на фестиваль та встигли розставити свої палатки, а дехто релаксує, зручно вмостившись в гамаку (тут їх вдосталь).

Як діти, ходимо «винюхуємо».

На фоні геометричних пейзажів

Одна з фотовиставок

Зачаровує

Релакс

Усіх скликають до сцени, аби представити головних «хедлайнерів» арт-фестивалю. Цьогоріч – це фотографи, чиї роботи розвішені по всій локації. Серед них Вадим Козловський зі своїми геометричними пейзажами, Ігор Бєльський із камерою обскура та фото «Пів України», Яна Кононова та Сергій Козаченко.

Організаторка фестивалю Наталя Вернидуб

Ігор Бєльський зі своїм “фотоапаратом”

Після спілкування всі розбігаються по зонах своїх вподобань: хтось старанно шиє торбинки-мандаринки разом із Тетяною Кавальчук, хтось дізнається про сонячну електроенергію від Богдана Мельника, а хтось вчиться експресивному живопису від Олени Клочко – це вам не просто малювання: спочатку потрібно пробігти коло, вдаритися об перешкоду, опісля подолати її, і вже тоді, під медитативні звуки, ти готовий творити мистецтво.

Шиємо торбинки-мандаринки

Кожен обирає дизайн до смаку

Експресивний живопис

Локація для тих, хто хоче підзарядити гаджети

А дехто вирішив освоїти магію геомагнетизму і будує справжні вежі із каміння (і як вони тільки тримаються?).

Опанувавши геомагнетизм

У перервах лунають поетичні паузи. Виходять зачитувати свої вірші не лише черкаські поети, серед яких і Юрій Юрін, а й всі охочі й навіть художники (талановита людина талановита в усьому).

Поетична пауза

Вечоріє. Час для музики. Хоч «Барба на Бучаку» й приурочена цього разу фотографії, та в ній тісно сплелися всі види мистецтва. Музика – один із вагомих компонентів цього вечора.

Саундчек

Починаючи із шостої години вечора, на сцені з’являється гурт «Базіліо Мав Рацію» та розігріває публіку своїми піснями та каверами в стилі регі.

Дітвора не витримує шалених ритмів та йде до танцю. Згодом піддаються й дорослі.

На зміну «Базіліо Мав Рацію» виходить «Острів Одд». Локацію починає заповнювати атмосфера року та сутінок. Пісні, що лунають, схожі на балади.

Учасники фесту не стримуються й підспівують, затишно всівшись на туристичних килимках та сховавшись у пледи (температура повітря вже майже осіння). І, здається, лише дітям байдуже на прохолоду, їх вже давно зачарували танок та суворі голосисті дядечки на сцені.

Зачарована музикою

На випадок дощу

Восьма година. З’являється романтичний Олексій Шманьов – колишній учасник гурту «Карна», а нині сольний виконавець.

Його голос заворожує з перших нот, а музика ніби поєднує фольклор, рок та романтичні почуття. Сидимо, відкривши роти.

Олексій Шманьов

Опів на дев’яту вечора. Нам час в дорогу. Але більшість все ж залишається з ночівлею.  На них ще чекає нічний кінопоказ під відкритим небом (трішки заздримо).

Експресія

А завтра – ще один день фестивалю, ще одна перемога мистецтва та людей.

Анастасія Небога

По темі

    коментарі

    Залиште свій коментар

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *