З чим їсти урбаніста

Голос 1: містом мають займатися професіонали, архітектори, містобудівники, люди, які вчилися на це роками.

Голос 2: ви нас обрали, щоб ми управляти містом, от тепер чекайте до наступних виборів і дивіться тихенько на результати нашої роботи.

Голос 3: ну-ну, давайте ми тепер будемо питати у людей, як нам фарбувати кожну лавочку чи де ставити нову урну. Немає часу радитися-балакати, нам працювати треба!

Голос 4: ми готуємо сюрприз для черкасців. Це точно стане новою родзинкою та окрасою міста. Гроші з бюджету вже виділено, зараз проводимо тендер.

Голос 5: можна я, той, візьму землю в оренду під автостоянку. Ну тут дивіться скільки машин, людям ніде паркуватися, я ж за людей дбаю, не за себе. А те, що тут замість стоянки тепер багатоповерхівка – то так получилося, ви ж розумієте.

Ці голоси звучать в ефірі кожного, хто так чи інакше почав цікавитися містом, його розвитком і майбутнім. Голоси умовні, всі співпадіння з реальними людьми – лише плід вашої уяви)

А що ж ми, люди, які самовільно називають себе урбаністами, можемо сказати у відповідь цим голосам?

Ми кажемо, що міста змінюються, бо змінюються люди, їхні цінності і світогляд. Тому підходи до управління, розбудови і розвитку міст мають встигати пристосовуватися до цих змін, бо буде конфліктно і напружено. Власне так, як зараз буває в Черкасах після новини про чергову родзинку чи новобудову.  

В Радянському Союзі будь-які рішення щодо розвитку міста приймали спеціально навчені та ідеологічно підковані експерти: містопланувальники, архітектори, профільні спеціалісти.  Саме вони вирішували, скільки в місті має жити людей, в яких будинках вони житимуть, яким транспортом користуватимуться, якими мають бути міські розваги та дитяча інфраструктура. Рішення йшли згори донизу і були обов’язковими до виконання. В цьому є свої плюси: системність, чіткі правила гри, порядок, плановість, прогнозованість. Ніякий умовний Василь не міг побудувати на місці дитячого садочка 20-ти поверхівку, бо йому так захотілося і домовилось) Усі об’єкти соціальної інфраструктури будувалися згідно з нормами і в потрібній кількості, щоб забезпечити потреби населення, яке мало забезпечувати потреби держави. Дороги без ям, будівлі без реклами, дерева і бордюри побілені. Порядок був, не те, що зараз. Зворотню сторону цього порядку ми знаємо і навряд захочемо колись повторити. 

Якщо за останні 28 років право людини на безпеку, на висловлювання своєї думки чи вільне пересування – стали загальнозрозумілими, то наше право впливати на міський простір, в якому ми живемо, все ще від великим знаком питання.

Люди обрані чи назначені на посади, задача яких адмініструвати місто та розвивати його, все ще не розуміють цінності діалогу з містянами. Серед самих містян відсоток тих, хто відчуває міський простір зоною свого інтересу, своєї участі і відповідальності – все ще низький.

Як же цьому може зарадити урбаністика і що це взагалі таке? Поняття досі незрозуміле в широких колах і іронічно-образливе в колах деяких професійних архітекторів.

В урбаністики є десятки визначень, а от в українській мові немає єдиної думки навіть про те, називати все це діло урбаністикою чи урбанізмом. 

Тому ми не претендуємо на єдину правду і розуміємо урбаністику як науку про розвиток та взаємодію різних систем міста та міста і людини. Все, що починається на “урбан” – про зв’язок і взаємний вплив міського простору та людини.

А збільшення кількості урбаністів на душу населення, яке ми спостерігаємо в останні роки, – це якраз доказ тих змін, які відбуваються у світогляді людей.

Деякі велосипедисти вже не хочуть обирати між проїжджою частиною і тротуаром, тому вимагають створення вело-інфраструктури.

Деякі мами і тата з дитячими візочками не хочуть проходити щоденне раллі і вимагають рівних тротуарів і пологих пішохідних переходів без бордюрів.

Деякі люди відстоюють своє право на тихий парк поряд з офісом і протестують проти дитячого майданчика посеред парку. А інші – вимагають поставити цей майданчик у себе в дворі, бо дітям набридло гратися землею і палицями.

Деякі люди обурені тим, що чергові мільйони платників податків витратять на плитку, а не облаштування громадських туалетів чи ремонт у дитячих лікарнях. 

Ці голоси звучать гучніше і гучніше. Вони перекрикують голоси, описані на початку цього тексту. Це важко назвати діалогом, бо жодна зі сторін поки не готова слухати іншу. 

У цьому місці доречно виводити на міську арену урбаністів. Бо якісні урбаністи, урбаністи здорової людини – це не ті, хто “проти” умовної плитки чи “за” умовні газони. Це люди, здатні організувати міський діалог. Здатні дослідити потреби різних груп містян, зібрати їхні скарги та пропозиції. Зібрати вихідні дані та умови від міської адміністрації. Дослідити, як таку проблему вже вирішували в світі. Опрацювати все це і розробити рішення. А краще – кілька варіантів. А ще краще –  провести незалежний конкурс, де містяни матимуть право обирати найкраще рішення. 

Потреба в такій професії з’явилася недавно. Бо і усвідомлення того, що місто може задовольняти потреби людини, а не навпаки – теж дуже свіже. 

Не так давно містяни стояли в черзі до телефонного автомату, щоб подзвонити рідним. Зараз нам потрібен хороший вайфай  і зручні стільці в кожному закладі і бажано в кожному сквері, щоб працювати, спілкуватися чи зв’язатися з рідними. 

Не так давно багато студентів були відвідувачами бібліотеки, де була а) потрібна їм література б) потрібна всім тиша для сконцентрованої роботи і порядку. Зараз же тиша і безлюдність бібліотек лякає, а студенти потребують зручного простору, щоб збиратися, дивитися фільми чи слухати цікавих спікерів. І цю потребу успішно задовольняють ті бібліотеки, які встигли пристосуватися до часу. 

Багато з нас пересіли у власні авто і потребують парковок біля дому і біля роботи. В той час як в багатьох європейських містах люди пересіли назад на велосипеди і автобуси, бо зрозуміли, що збільшення автомобілів – це шлях до загибелі міста. 

Це лише маленькі ілюстрації тих змін, які постійно відбуваються у способі життя містян. 

Щоб тримати у фокусі ці зміни, думати над шляхами їхнього вирішення, при цьому задовольняти потреби усіх зацікавлених сторін і не зійти з глузду – мало бути хорошим господарником. Мало навіть бути хорошою людиною) Тут потрібно бути урбаністом і вміти якісно організовувати процес. І в Україні вже є люди, які це роблять. А в Черкасах вже є люди, які вчаться це робити, наприклад – ми. 

І щоб цей текст дав вам ще трішечки відкриттів, пройдемося оглядовою екскурсією по піраміді потреб Маслоу і переконаємося, що місто реально впливає на нас на всіх рівнях.

Виявляється, що місто – це не лише простір між роботою і домом. Це складна система, яка впливає на кожну складову нашого життя і на його якість.

У наступних урбан-блогах ми подивимося на Черкаси з різних ракурсів, чесно підсвітимо сильні сторони і болючі проблеми міста. Розповімо, як містяни можуть формувати якісний запит на зміни. Подивимося детальніше, як ми впливаємо на місто, а воно – на нас. Пройдемося по деяких “родзинках” і побачимо, що з ними не так.

70 % українців вже живуть у містах. Інші 30 % хоча б іноді приїздять у міста – продати полуницю на ринку, купити плаття на випускний чи документи  якісь оформити. Тому можемо сміливо говорити, що місто впливає на кожного і урбаністика потрібна кожному, навіть якщо кожен ще про це не здогадується)

Настя Івченко, архітекторка, урбаністка, проектна менеджерка в Промолоді,

Даша Подолян, керівниця Промолоді

Інші матеріали автора:

    коментарі

    Залиште свій коментар

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.