Юлія Мостова про громадянське суспільство, фейки та розмову з Януковичем

Фото: Завтра.ua

Незадовго до першого туру президентських виборів у Черкасах побувала відома журналістка, головна редакторка видання “Дзеркало тижня” Юлія Мостова.

У Черкасах Мостова зустрілася зі студентам та викладачами черкаських вишів. З ними дискутувала про громадянське суспільство, шляхи змін, корупцію та проблеми сучасної журналістики.

Команда “18000” зібрала головні тези медійниці.

Про громадянське суспільство і синдром недовіри

Наша країна зараз переживає надважкі часи. Бурхливі емоції передвиборчої кампанії загострили певні проблеми, але відсунули на другий план більш великі, системні та запущені. Ці проблеми формувалися не один президентський термін, не лише за часи незалежності або Радянського Союзу.

Знаєте, хто є причиною головних проблем України? Це ми самі. Хоча я б сказала глибше. Це наш менталітет, який іде корінням у ті часи, коли Україна довгі-довгі віки була колоніальною державою, а не метрополією.

Українці – це нація з величезною і цікавою історією. Але в нас дуже куца історія державності, дуже пунктирна. Над нами завжди була чиясь влада: поляки, росіяни, угорці, турки тощо. А коли над тобою чужа влада, до тебе приходить відчуття: нас туди все одно не пустять, там без нас розберуться, ми ні на що не можемо вплинути, головне – родина. Через це з нами сталося кілька речей.

По-перше, звузилися межі завдань – до виживання та забезпечення власної родини.

Ми розучилися ставити перед собою великі завдання. Нам їх ставив хтось зверху – і ми чудово з ними справлялися. Збудували “Південмаш”, “Антонова”, перекрили Дніпро, зростили херсонські степи. Але які великі завдання ми перед собою поставили після здобуття незалежності?! Головне завдання зараз – у зміні устрою, у використанні інших технологій. Треба не наздоганяти, займаючись копіюванням тих правил, які зараз і Захід загнали в глухий кут. Ми маємо стрибнути!

Друга проблема – недовіра.

Коли над тобою чужа влада, ти довіряєш найближчим рідним і кумам. Однак саме довіра до незнайомої людини – це одна із основ громадянського суспільства. Бо що таке громадянське суспільство, крім небайдужості? Це коли незнайомі люди об’єднуються заради спільної прозорої мети і разом працюють над її реалізацією. Коли ти вважаєш, що тебе можуть покарати, переслідувати, бо це не твоя влада, ти нікому не довіряєш. Цю недовіру ми тягнемо за собою, як консервні банки американська весільна пара. Вона торохтить за нами. Маємо навчитися довіряти одне одному!

“Дзеркало тижня” проводило дослідження щодо того, чому люди їдуть з країни. Згідно з результатами, 45% їдуть за більш високою заробітною платою. А хтось чув про потужні профсоюзи в Україні? Ні, їх нема. Чому ми не боремось за свої права і зарплати? Другий момент – люди не можуть реалізуватися в Україні. Чому так? Бо немає запиту на фахівців. Ці люди об’єднуються, щоб відстоювати свої інтереси? Кожен шукає по-своєму…

У цьому дослідженні ми також запитували у людей, чи вважають вони себе людиною, яка належить до громадянського суспільства. Результати свідчать, що в неурядових організаціях беруть участь лише 3,5% українців, стільки ж є учасниками акцій. У різних формах громадянської активності беруть участь 10% населення. 72% сказали, що не мають на це часу і не бачать потреби в такій діяльності. Ще 17% не визначилися зі своєю роллю і не знають, чи потрібно їм це. Отже, у нас 90% пасивних людей.

Вчинення подвигу під впливом емоцій потребує мужності. Але в стані афекту це робити легше, ніж кожного дня витягувати себе або когось іншого за волосся з болота. Нам бракує активної частини суспільства, яка б стала локомотивом і рухала б його. Бажано, у визначеному напрямку.

Другий момент – активності супроводжуються супротивом з боку влади. Громадянське суспільство має контролювати і владу, і опозицію. Саме воно покликане формувати порядок денний проблем і бажано пропонувати, що з ними можна зробити. Чи існує діалог між крихітним громадянським суспільством і владою? Майже не існує. Чи потерпає громадянське суспільство від влади? Потерпає…

Про розмову з Януковичем і корупцію

У 2011 році Віктор Федорович Янукович зібрав головних редакторів ЗМІ і намагався щось нам пояснити про медичну реформу. Зокрема, тоді він говорив про госпітальні округи. Це йому давалося важко, він капав кожним словом, як іржавою водою із крану. Було зрозуміло, що це далеко не його тема. Півгодини я це витримала, а потім кажу: “Вікторе Федоровичу, я дозволю собі перебити вас. Медреформу треба насправді починати з розстрілу частини професорсько-викладацького складу в Національному медичному університеті імені Богомольця. Там залік з анатомії можна отримати, заплативши 300 доларів хабара. Якщо ти нічого не знаєш, але здав старості 300 доларів для викладача – ти отримаєш оцінку. Якщо ти знаєш – спробуй ще здати! Розумієте: курсові, екзамени, інтернатура – за гроші. Яку якість лікарів ми отримаємо?”

Коли позбулися корупції при вступі, ввівши ЗНО, вона зайшла всередину через жебрацтво викладачів. І це ще страшніше! Це проблема багатьох навчальних закладів з великим ім’ям. Але де бунти студентів, де громадянське суспільство, яке бореться за знання, а не за результат?

Потрібно щось змінювати насамперед у собі, якщо ми хочемо іншу якість держави, іншу якість суспільства, іншу якість можливостей для самореалізації.

Про фейкові громадські організації

Наша влада чудово співпрацює з іноземними донорами і дуже часто впливає на те, яким громадським організаціям давати грошей, а яким – ні. У нашому суспільстві немає великої традиції меценатства. Тому громадянське суспільство, яке є, здебільшого живиться за рахунок грантів. Це не сором?

Що ще робить влада? Вона створює фейкові, з гучними назвами неурядові організації, які нібито борються з корупцією, займаються реформами. Коли потрібно створити якусь наглядову раду, і там потрібні представники від неурядового сектору, ці фейкові NGO відразу делегують своїх представників. Влада не готова чути справжній громадський сектор, збагачуватись знаннями. І тому вона заходить у глухий кут.

Про ЗМІ та часи постправди

Найголовніша проблема світової журналістики – це фейки. Люди не знають, чому вірити, вони бачать та читають багато в інтернеті та на телебаченні. Існує величезна кількість не лише заангажованих каналів, а й сайтів – «зливних» бачків, які ставлять усе підряд: сфальшовані документи, фотографії. А людина, щодо якої було це опубліковано, навіть не може виправдати себе.

У Сталіна був чорний гучномовець, де виходив Левітан, доводив інформацію, і всі прошарки населення мали одну й ту ж інформацію. У Брежнева була програма “Час”. Усі сідали і о дев’ятій годині її дивились, щоб потім її обговорювати на батьківських зборах, у барах, у лікарняних чергах і кафе. Зараз усе інакше. Я взагалі з 2008 року не дивлюсь телебачення. Але, за дослідженнями, 76% людей досі мають телебачення за основне джерело інформації.

У Франції є палата мір та ваги. Там є еталон кілограму, метру. Так і в журналістиці раніше були еталонні видання, які не дозволяли собі брати лише одну сторону конфлікту, не брали фейків: BBC, New York Times, Frankfurter Allgemeine, CNN. В Україні також існувала якісна преса, якісні канали. Нині ось ця палата мір та ваги зникла. У світі відбулася поляризація. Після перемоги Трампа об’єктивної Америки вже не існує. Є Америка очима CNN і Fox News. А фейки стають настільки якісними, їх так багато, що навіть через кристалічну решітку захисту BBC вони пролазять.

Ми живемо в часи постправди, коли емоція важливіша за факт. І коли компетентні люди щось кажуть нудненько і серйозно, а хтось натомість виходить з бубонцем і ведмедем, конкурувати неможливо.

Культурним, якісним медіа немає життя. Вони як культурні рослини серед бур’яну. Їх задушують. Компетентний розумний голос майже приречений.

Хтось вважає, що час соцмереж пройде, тому що люди втомляться від потоку інформації як новин. І вони припадуть, як до джерела, до тих якісних видань, які виживуть за цей час. Не вірю! Соцмережі існують не для того, щоб отримувати інформацію, а для того, щоб бути почутим. Слухати ніхто не хоче – всі вважають себе експертами. Люди отримали можливість про все публічно судити. І вони не хочуть віддавати цю можливість фахівцям.

Про мову

Є одна країна, яка зробила те, про що ми тільки теревенимо, – Ізраїль. Вони повернули свою мову. Якщо ти не знаєш івриту, ти не влаштуєшся на роботу. Вважаю це правильним, тому що мова об’єднує націю.

За виключенням дуже невеликих анклавів, в Україні всі розмовляють суржиком. З посипаними російськими словами, білоруськими, угорськими тощо.

Ми маємо прагнути використовувати не просто літературну мову, а живу українську. Живу, яка адаптується до нових понять, насичується запозиченнями. Зараз українська мова стає україно-англомовним суржиком. Але це доля всіх, крім китайської. Бо китайці на все вигадують свої слова, навіть на слово комп’ютер.

Про зміни в Україні та крихкий світ

В Україні є два види патріотизму. Сприйняття України як землі наших батьків і сприйняття України як землі наших дітей. Коли ми говоримо про батьків, тут виникають питання і образи щодо того, хто який пам’ятник зніс. Другий варіант – це вже історія про майбутнє, а не про минуле. І в такому сприйнятті виявляється, що між нами так мало розбіжностей. Коли мова йде про якісну медицину, самореалізацію, освіту. Це надзвичайно важливі речі. Але, за нашим дослідженням, 58% українців обирають варіант, що Україна – це земля наших батьків. І тільки 26% – що Україна, це земля наших дітей.

Нам потрібні ментальні зміни! Але в України немає часу. У світі відбуваються такі тектонічні зміни, що використання чужого досвіду – це просто попутні втрати на шляху до пошуку іншої ідеї.

Швидко змінюються кількість людей, кількість країн-гравців, змінилася швидкість обміну людськими ресурсами, ідеями, капіталами, грішми. Раніше розв’язання війни – це була прерогатива держави. Сьогодні війна може вибухнути будь-якої миті і бути розв’язана навіть однією людиною, якщо вона талановитий хакер чи вірусолог. Це дуже крихкий світ.

Нашій країні треба творити свою історію. Але для цього слід підготувати “майданчик для будівництва”, розчистити хаос в усьому: у використанні сили, у гібридному конфлікті з Росією, у піарі влади і зовсім іншій її якості за обгорткою.

Щоб прискорити ментальні зміни, треба змінити не прізвище, не стать, а якість влади.

Насправді в кожному з нас немає стовідсотково хороших і поганих людей. Але коли настає час, де треба виживати, люди, як соняшники, повертаються до інших потилицею, своїми найгіршими якостям. Потрібно створити умови сталих правил, повернути совість і мораль. І тоді люди поступово самі розвернуться, попри те, що наша природа відійшла недалеко від тваринної. Насправді, як у Гаррі Поттері, лише від тебе залежить, що ти обираєш: Слизерин чи Грифіндор. На якій стороні бути: козаків чи гречкосіїв.

Еліта – це не сукупність високих посад. Еліта – це навіть не сукупність людей, які досягли високих професійних вершин. Це сукупність людей, які досягли високих професійних вершин, і на цьому шляху не згубили совість, мораль.

Еліта – це шляхетні люди.

Тези записали Єлєна Щепак та Світлана Спасібіна

коментарі
2 Коментарі
  1. В цілому написано вірно. Але де-в-чому незначному я не згоден (про нашу дрібненьку “малоросність”). Щоб мене зрозуміли, потрібно уважно прочитати мою публікацію на моїй сторінці в Фейсбуці: https://www.facebook.com/volodymyr.nuzhnenko/posts/1879501638829228

  2. Люблю Фахівців. Дякую.

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *