Із “Серця України” до Пагорба Слави без їжі та майже без води. Артур Погорілий 18 годин ішов пішки зі Шполянщини до центру Черкас. Про маршрут і складнощі подолання – читайте у статті “18000”.
Війна – цивільне життя – знову війна
Артур Погорілий – військовий медик. Пішов на війну добровольцем ще вісім років тому, коли йому було 20. У 2014 хлопець приєднався до полку “Азов”. Каже, що саме звільнення Маріуполя підштовхнуло тоді стати до лав “азовців”.
– Минуло вже вісім років, а я досі пам’ятаю фразу товариша, який сказав: дуже багато людей помирають, тому що їх просто немає кому врятувати, через дефіцит медичних працівників, – зазначає Артур.
Ще до служби в “Азові” хлопець мав півторарічний досвід роботи у “швидкій допомозі”. Працював у кардіореанімаційній бригаді. Артур каже, що порятунок людей на війні та у “швидкій” схожий. Єдина різниця полягає в тому, що на війні ти повинен пам’ятати не лише про життя людини, якій надаєш допомогу, а й про власне.
Останні роки Артур працював реабілітологом. Після повномасштабного вторгнення 24 лютого знову вирішив піти на війну. Нині він займається евакуацією цивільних і поранених військових на слобожанському напрямку. Одна з таких евакуацій залишила слід не лише на автівці, а й шрам на обличчі хлопця.
– Не знаю, це була міна чи щось інше, але через вибухову хвилю з будівлі посипалося каміння на автомобіль. Трохи і нам дісталося, але обійшлися малими жертвами. Коли був прильот, склом посікло обличчя. Міни не питають, медик ти чи ні. Від цього ніхто не застрахований. У прифронтовій зоні немає безпечних територій. Але головне – евакуювати людину нам вдалося, – розповідає Артур.
Кожен кілометр – символ одного дня оборони
26 лютого разом із побратимом він планував поїхати в Маріуполь. Проте на прохання волонтерського штабу вирішив залишитися евакуювати людей на Київщині, коли там буле “гаряче”. Побратим Артура – все ж поїхав у Маріуполь. Нині він разом із сотнями інших захисників “Азовсталі” у полоні на непідконтрольній Україні території.
Артур Погорілий говорить, що має ще друзів із “Азову”, які опинилися у полоні. З деякими хлопець товаришує ще з 2014 року. До останнього тримав із ними зв’язок. Здебільшого через смс, у яких побратими коротко описували своє самопочуття. До того як вийти з “Азовсталі”, у частини з них стан уже був критичним: відкриті рани та переломи. Яку нині надають їм допомогу та чи належного вона рівня – невідомо.
На думку Артура, останнім часом увага до теми звільнення з полону “азовців” зменшилася, зокрема і з боку медіа. Тож він вигадав акцію: пройти 83 кілометри пішки. Один кілометр – це символ одного дня оборони “Азовсталі”.
– Своїм прикладом хочу показати, що таке дух “азовця”. І хоч я вже не в лавах “Азову”, але цей дух у мені живе і буде жити все життя. Те, що робитиму я, це 5 % того, що 83 дні переживали наші хлопці, – зазначав черкащанин перед акцією.
Хлопець каже, що до неї фізично не готувався – лише морально. Подолати відстань у 83 кілометри він планував за 20 годин. Однак вдалося навіть швидше.
– Надіюсь лише на себе – і це теж певна паралель із хлопцями. Вони так чинили в Маріуполі, – додає перед тим, як вирушати, Артур Погорілий.
15 кілограмів ваги і 18 годин дороги
Символічно для старту акції Артур обрав арт-об’єкт “Серце України” у Шполянському районі. Саме це місце вважається центром країни. Хлопець вирішив пройти маршрут без сну, їжі та з мінімальною кількістю води.
Особливістю акції стало те, що під час проходження хлопець був одягнений у бронежилет та ніс із собою свій тактичний медичний рюкзак. Загальна вага амуніції – 15 кілограмів.
– Без жодних перекусів, усе в режимі нон-стоп. Фізичної підготовки як такої в мене немає, насамперед акцент на силу волі. Вода, можливо, мінімальна. Від теплового удару ніхто не застрахований. Планую йти без сну, але у повільному темпі, – каже Артур.
Зі Шполянського району він вирішив учора, 15 червня. Сьогодні о 7 ранку журналісти вже зустріли його на Пагорбі Слави. 83 кілометри вдалося подолати за 18 годин.
Попри виснаження, хлопець майже не говорить про своє самопочуття. Каже, що підвели лише кросівки, які під час маршруту довелося замінити.
– Коли долаєш таку довгу дистанцію, багато зайвого відсіюється. З кожним кілометром залишаються лише найважливіші думки. Ця дистанція мені багато чого дала. Насамперед – розуміння, що треба цінувати те, що тебе оточує, людей, які тебе оточують, кожен момент свого життя, – зазначає Артур Погорілий. – На певному етапі побачив лавку на зупинці. Це була звичайна дерев’яна лавка, але коли я на неї присів, вона здалася найм’якшою у світі.
Він сподівається, що акція нагадує людям про оборонців “Азовсталі” і змотивує й інших зробити щось на підтримку військових.
– Ці люди – неймовірні воїни. Але також вони чиїсь сини, батьки. Їх чекають удома рідні. Серед полонених багато моїх знайомих. Це чудові військові, медики. Повернувшись, можуть багато зробити для нашої держави. Дуже прикро, що вони зараз не те що у цивільне життя, а навіть у військове повернутися не можуть, – резюмує черкащанин.
Артур каже, що на відновлення йому потрібно лише два дні: сьогодні та завтра. Після цієї короткої паузи хлопець повернеться на війну – продовжувати евакуацію поранених із прифронтової зони.
Як повідомляв “18000”, 16 травня захисники “Азовсталі” покинули територію заводу. Згодом президент України Володимир Зеленський заявив, що в російському полоні перебуває понад 2,5 тисячі українських захисників. Нині всі вони на Донеччині, на непідконтрольній Україні території. Надалі їх мають обміняти на російських полонених.
Учора, 16 червня, секретар РНБО України Олексій Данілов повідомив, що операція із порятунку захисників “Азовсталі” триває. За його словами, у цих процесах бере участь не лише Україна, а й інші держави.