Від початку військової агресії росії проти України через Черкащину пройшло більше 270 тисяч внутрішньо переміщених осіб (ВПО). За офіційними даними, тут зареєструвалися близько 150 тис. переселенців. Близько 10 тисяч із них – люди, які були вимушені покинути рідні домівки ще у 2014 році.
Журналістка “18000” поспілкувалася із трьома жительками Луганщини, які переїхали у Черкаську область дев’ять років тому. Коли, прикриваючись словами про “ополченців”, росія вдерлася на територію України.
У нашій статті – роздуми героїнь про переїзд, а також виклики для ВПО, які приїхали на Черкащину в 2014 році та 2022-му.
Вікторія Макарова. Рідне місто – Алчевськ
“У мене чарівна історія”
Вікторія Макарова родом із міста Алчевськ Луганської області. Із 2014 року вона живе в Черкасах. Як говорить сама переселенка, у нашому місті вона опинилася “випадково”.
– У мене чарівна, можна сказати, історія. Коли я розповідаю її людям, вони кажуть, що це щось із розряду фантастики, – ділиться Вікторія.
У 2013 році її син поїхав у мовний табір у Криму від компанії із Черкас, яка надавала цю послугу. Згодом представниця агенції ще кілька разів телефонувала Вікторії з пропозицією знову направити сина у мовний табір. Щоправда, вже не в Крим, який згодом окупували, а в Карпати. Вже після вторгнення росіян черкащанка Ольга час від часу телефонувала Вікторії, аби дізнатися поточну ситуацію на Донбасі. Так між ними зав’язалися товариські стосунки.
– У кінці квітня вона зателефонувала і каже: Вікторіє, війна – це страшно, ми пропонуємо вам приїхати в Черкаси і пожити разом із нами в нашому будинку. Беріть дитину, чоловіка, приїжджайте всі разом. Мене це дуже здивувало, адже ми були незнайомими людьми, – згадує розмову з Ольгою Вікторія.
Місто Алчевськ до окупації. Фото з інтернету
Зрештою, коли Алчевськ опинився у ворожому оточенні, разом із 11-річним сином вона все ж наважилася поїхати в Черкаси.
– Я ще запитала в Олі, навіщо вона це робить. Вона тоді сказала: ми всі – люди, живемо в одній країні, тому ми хочемо допомогти, – каже Вікторія. До цього вона ніколи в житті не бувала в Черкасах.
Ольга прихистила сім’ю Вікторії у своїй квартирі. Це був серпень 2014-го. Вони товаришують донині.
“Жартували, що восени зможемо вирізняти одне одного серед місцевих”
Водночас Вікторія пригадує і випадки дискримінації внутрішньо переміщених осіб у той період. За її словами, дехто з черкащан сприймав ВПО за сепаратистів: “запитували, чому ми не там; не було розуміння, що з голими руками ти ні на кого не попреш”.
Переселенці, що переїхали у Черкаси, почали гуртуватися у спільноту.
– Ми жартували між собою, що зможемо вирізняти одне одного серед місцевих, коли в кінці вересня всі люди почнуть перевдягатися у свої теплі речі, а ми так і будемо ходити в шльопках і шортах. Насправді так і було. Ми спочатку виїхали суто з валізою, а потім уже приїхав мій чоловік і зміг вивезти деякі наші речі, інші вже тут купували, – згадує Вікторія Макарова.
Спільнота переселенців. Фото 2015 року
Об’єднавшись, переселенці намагалися допомагати одне одному, вирішувати спільно побутові проблеми, а також інтегруватися у місцеву громаду. Разом із черкащанами брали участь як у суботниках, прибираючи пляжі та парки, так і святкуваннях Дня міста.
– Поки психологічно людина не вирішить залишатися у новому місті, нічого не буде. Вона буде як підвішена між небом та землею, в думках повертатися додому (якщо є куди повертатися), – переконана Вікторія. – Я особисто ухвалила рішення, що залишуся в Черкасах, на третьому році проживання в цьому місті. До цього я думала, що ми от-от поїдемо додому.
Водночас, пригадує Вікторія, низка переселенців були вимушені повернутися у свої рідні міста. Зокрема, на це впливала і фінансова складова.
– Загострені бойові дії стихли і люди повернулися додому. Дехто, на жаль, був вимушений повертатися й на окуповані території, тому що не було фінансової змоги далі жити в Черкасах. Коли переїхали сюди, одразу зросли ціни на оренду житла. Якщо порівняти пенсію і ціну на оренду житла, розумієш, що зняти квартиру людині пенсійного віку було просто неможливо, – каже жінка.
За її словами, знайти людям зі Сходу роботу в Черкасах було непросто через різне профілювання. Луганщина та Донеччина – це насамперед металургійні і вугільні сфери. У Черкасах же знайти подібну роботу – неможливо. Щоб допомогти людям працевлаштуватися або знайти новий фах, спільнота біженців почала проводити бізнес-клуби, шукати цікаві ідеї, а також інвесторів і гранти на їхню реалізацію.
До початку війни Вікторія працювала у банківській сфері, згодом – як найманий працівник у приватному секторі. Через окупацію підприємство, на якому вона працювала в Алчевську, припинило свою роботу. Вже в Черкасах жінка ризикнула і розпочала власну справу. Нині її невеличке підприємство виготовляє технічну олію та навіть експортує її за кордон.
“Поки рішення не ухвалено, адаптуватися складніше”
Разом із іншими ВПО Вікторія Макарова розвиває хаб “Всі свої”. У ньому, зокрема, допомагає соціалізуватися уже “новим” переселенцям, які приїхали на Черкащину після повномасштабного вторгнення. Вікторія говорить, що зараз у ВПО схожі запити із тими, які колись були й у переселенців її “хвилі”. Водночас вона переконана, що нині в людей більше психологічних травм.
– У декого досвід повторного переселення. Наприклад, люди жили в Горлівці, яка була потім окупована, переїхали в Бахмут, і тепер вдруге втратили все. Психологічних проблем стало ще більше. Дискримінації в стилі “понаїхали”, я не бачу, а от те, що люди дуже травмовані через втрату домівки, роботи, а інколи й рідних – дуже відчувається, – каже Вікторія.
Вікторія Макарова разом із сином
Вікторія Макарова ділиться власним досвідом і має кілька порад для людей, які нині вимушено покидають свої домівки:
- Не закривайтеся в собі. Шукайте нові контакти, спілкуйтеся з тими, хто переїхав сюди раніше, місцевими жителями. Ходіть на різні заходи за можливості. Обростайте новими контактами і корисними знаннями про місто. На базі цих знань легше зрозуміти, як зможете себе тут реалізувати.
- Користуйтеся можливістю психологічної підтримки. Досі щодо цього, на жаль, існує низка стереотипів. Але психологічні сесії допомагають швидше адаптуватися.
- Встановіть собі дедлайн, коли ухвалити рішення, що робити далі. Коли ухвалюєш рішення “Я лишаюся тут”, стає легше. Поки не ухвалено рішення, лишишся ти тут чи ні, адаптація буде проходити набагато гірше. Дайте собі чесну відповідь: лишатися чи їхати далі.
Світлана Крот
Світлана Крот. Рідне місто – Луганськ
“Черкаси, Чернівці, Чернігів. Чим вони відрізняються одне від одного?”
Серед тих, хто вимушено переїхав у Черкаси після вторгнення ворога у 2014 році, Світлана Крот. Жінка родом із Луганська. Спочатку з донькою виїхали в Київ до друзів. Опісля – у Черкаси, до рідних чоловіка.
– Місяць із донькою і чоловіком ми жили в родичів. Опісля зняли квартиру. Відвели дитину в школу і зрозуміли, що треба будувати своє життя в Черкасах, – згадує події того часу Світлана.
Як і Вікторія, до цього вона ніколи не бувала в Черкасах.
– Черкаси, Чернівці, Чернігів – не знала, чим вони відрізняються одне від одного. Приїхавши сюди, мене дуже вразила природа. Черкаси відрізняються від тих міст, де ми жили раніше. Здивував і дав наснаги залишитися в Черкасах саме Дніпро. Річка додає неймовірного шарму цьому місту. А ще – люди, з якими ми познайомилися, – ділиться жінка.
Світлана каже, що під час соціалізації переселенцям часто складно змиритися з думкою, що в новому місті зовсім немає знайомих. Так було і в неї.
– Дуже часто можна почути: ми вас розуміємо. Це важко зрозуміти насправді, коли не маєш подібного досвіду. Є гарні рядки в пісні: “Я смотрю в чужое небо из чужого окна и не вижу ни одной знакомой звезды”. Це відчуття, коли ти вимушено їдеш від свого дому, приїздиш у нову громаду і бачиш усе нове – нові люди, нові будівлі, нові умови. І ти ходиш по вулиці, намагаєшся знайти знайомі обличчя, а їх немає. Це дуже важко, – згадує Світлана.
З часом їй вдалося знайти тут нових друзів. Черкащан вона характеризує як привітних і відкритих людей.
– У Черкасах є магія людей, які підтримували і допомагали. Завдяки яким ти знаєш, що хочеш залишитися в Черкасах. Бо тут є чудові люди, які тебе готові приймати і підтримати, – каже Світлана Крот.
За її словами, місцеві неодноразово вигадували проєкти для допомоги ВПО, організовували ретрити для них, а також курси, які давали змогу переселенцям отримати новий фах.
“Синдром відкладеного життя – не на користь”
У Луганську Світлана працювала адміністративним директором компанії, яка створювала ігри. У Черкасах же стала активною громадською діячкою.
– У Луганську я ніколи не займалася громадською активністю. Хоча й була у батьківських комітетах. Коли переїхала в Черкаси, зрозуміла, що якщо не об’єднаємось, буде важко. Тож почали для ВПО навчання проводити, допомагати людям з області. Стали робити загальні збори, спілкувалися, обговорювали, що ще можемо робити. Так почалася громадська діяльність, – згадує переселенка.
Нині Світлана є експерткою із написання грантових заявок (зокрема, допомагає це робити ВПО), конфлікточутливості та медіаграмотності. Також жінка активно займається підтримкою молоді.
– У хабі “Всі свої” ми зробили денний табір для підлітків ВПО. Коли до нас прийшли діти, перше, що вони сказали, це те, що вони щасливі, бо в них є з ким поспілкуватися. Уявіть, дитині 12 років, а вони щасливі, що їм є з ким поговорити і куди прийти. Для мене це був важкий інсайт. Дітям зараз справді важко: дистанційне навчання, взимку світла не було, піти немає куди. Тобі 12 чи 14 років, а в тебе немає друзів. Тепер у них є ком’юніті, – не без гордості зазначає Світлана Крот.
Вона ділиться власними порадами щодо соціалізації у громаді:
- Уникайте синдрому відкладеного життя: “От коли місто звільнять, я буду щось робити”. Дозвольте собі жити тут і зараз, не бійтеся бути щасливими. Вас обов’язково прийме громада і ви будете вдячні за те, що є місто, в якому можна жити і насолоджуватися життям.
- Відкривайте для себе нове. Не чекайте, поки вас кудись покличуть. Зараз для ВПО є багато активностей, тренінгів, майстер-класів, використовуйте їх, приходьте на зустрічі.
- Не бути жертвою. Будьте людиною, яка готова отримувати новий досвід. Якщо ти повернешся – окей, буде в тебе новий досвід. Не повернешся – окей, зміниш місце проживання, значить так треба було в той час.
Карина Манько
Карина Манько. Рідне місто – Кадіївка
“Здавалося, що ось-ось ми повернемось”
Карина Манько – ще одна переселенка “першої хвилі”. На Черкащину вона переїхала у липні 2014-го. Спочатку разом із двома дітьми проживала у селі на Смілянщині. Проте оскільки до переїзду мала досвід життя в місті, адаптуватися до сільських умов було непросто, тож у вересні разом із сім’єю переїхала до Сміли.
– Я така сама людина, як і всі. Здавалося, що ось-ось ми повернемось. Місто, в якому ми жили до цього, поряд із Попасною, де на той час була українська територія. Через пів року я зрозуміла, що повернення не має сенсу. Навіть якщо це можливо було б, не бачила майбутнього своїх дітей там, – ділиться Карина.
Соціалізуватися їй допомогли власні діти.
– Коли проходила містом, здавалося, нічого не мінялося в інших людей. Лише такі люди, як я, ходили, тинялися, не знали, чим зайнятися і взагалі з чого починати, де шукати роботу. Але згодом усвідомила, що треба розвиватися, соціалізувати дітей. Так розпочалося життя моєї родини в 2014 році на новому місці, – згадує жінка.
До цього у Смілі вона була лише один раз – проїздом, їхавши до станції Шевченка, щоб сісти на потяг дорогою від рідних у Смілянському районі.
Карина говорить, що у 2014 ВПО не відчували потужної підтримки ані від держави, аніж від волонтерів. Система була не налагоджена.
– Ми власними силами добиралися в Черкаси, де був Центр гостинності. Саме там ми отримували продуктові пакети. Це була мегапідтримка! Власних коштів не вистачало. Доводилося їхати о 5 ранку. Вже пізніше у Смілі почав допомагати місцевий центр соціальних служб. Зараз переселенці можуть отримати й матраци, і ковдри. Все, що є в моєму домі, придбано на зарплату, за важку працю, – констатує Карина Манько.
До 2014-го тривалий час жінка працювала в банку, має кілька вищих освіт економічного спрямування.
– Коли переїхала сюди, зрозуміла, що у цій сфері не можу знайти роботу. Тут я побачила регресивний процес, філії банків закриваються. Тож вирішила змінити вектор роботи, – розповідає Карина.
У Смілі вона здобула ще одну вищу освіту – педагогічну. Сьогодні у місцевій школі вона викладає трудове навчання і образотворче мистецтво. А ще – проводить арттерапії.
Карина Манько з дітьми
“Допомога – не вічна”
Порівнюючи, Карина Манько говорить, що нині потреби ВПО майже ідентичні з тими, чого потребували переселенці у 2014-му. Це, зокрема, продукти й побутова хімія. Водночас вона закликає переселенців не опиратися лише на державу та міжнародні організації.
– Ні організації, ні держава не можуть підтримувати продуктовими пакетами аж до того часу, поки закінчиться війна. Потрібно щось робити самим. Коли я кажу подібне, це викликає в людей обурення: як же так, у мене немає житла. І в мене не було й немає. Не потрібно бути у стані людини, яка лише просить. Треба самим щось робити, – переконана Карина.
Ось кілька її порад для вимушених переселенців:
- Усвідомлюйте, що допомога – не вічна. Виходьте зі стану “просящого”. І допомога від організацій, і держави має властивість закінчуватися. З власного досвіду можу сказати, що треба розраховувати лише на власні сили.
- Бути активнішими. Долучайтеся до тих заходів, які проводять, наприклад, гуртки для дітей. Треба комунікувати з людьми, шукати роботу.
- Не чекати, коли місто звільниться. Ми дивимося по 2014 року, що цей конфлікт довготривалий.
- Не мовчати, говорити про свої потреби. Є організації, які питають про це. Якщо дійсно не можете придбати собі продукти, гуманітарний напрямок ще працює, вам допоможуть.
Єлєна Щепак, Сергій Макаренко
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Для мене це диво”. Як харків’янин розвиває Docudays UA на Черкащині
Відеоісторії про черкащан, добірки корисностей та залаштунки життя команди “18000” – підписуйся на наш інстаграм