Ретроскоп. Зникла цивілізація.
Автомати газводи й пивні бочки
У Черкасах традиційно світло‐сірі прямокутні з голубими літерами, хоча відколи масово з’явилися, а то ще за Хрущова, були червоні й заокруглені як старий холодильник «ЗИС». Наші стояли секціями штуки по дві – чотири неподалік великих магазинів, біля зупинок, на ринку.
«Из серебряного крана с шумом брызнуло ситро, мне досталось полстакана, а хотелось бы – ведро!» Самуїл Маршак колись точно підмитив, що у воді з сиропом солодкої піни було чи не більше, ніж рідини. Така коштувала 3 копійки, а проста газована – одну. Спосіб отримання бажаного елементарний: посеред явтомата є робоча зона, у ній два заглиблення. Натискаєш на дно стакана в мийці, він якось там ополіскується, переставляєш на сусідню платформу, кидаєш монету і навтискаєш на одну з кнопок біля вічка. Кнопок там кілька, тобто сиропів ніби як асортимент. Але насправді питимеш той єдиний, який заправили.
Пивна бочка. Фото з фейсбуку Бориса Юхна
Бочки з пивом – в контексті. Саме бочки, доправлені до місця торгу причепами. І бокали відповідні, з товстого скла, тож важкі навіть без вмісту. Інколи тхнули чужою рибою, хоч продавчиня їх символічно мила. Бочки з квасом протрималися довше, та зрештою і їх чекала доля динозаврів. Та що тепер взагалі не уявляється – чи то відповідний рівень медицини, чи колективний імунітет, чи все разом практично унеможливлювали загрозу підчепити на таких точках якусь заразу.
Агітаційні ширми
Такі собі штуки для зонування простору, заодно й пропаганди. Великі металеві каркаси, усередині яких по периметру, зафіксовані кількома кріпленнями, містилися стенди. Про марксизм‐ленінізм, черговий з’їзд партії, економічні здобутки міста та області. Інколи мали якийсь виокремлений геометричний елемент. Нерідко – додаткові металоконструкції просто для естетики. Одним словом, агітширми – то така собі велика вулична інфографіка, яка з’явилася задовго до газетної. Каркаси ще збереглися біля обласного музею та Будинку ТСОУ.
Газетні стенди
У теперішні часи навіть газета, а власне – тижневик, для багатьох став розкішшю. Та й інше: так сталося, що звичні до періодики люди вже в поважному віці, і вік той вкрай нужденний, тому – розкіш.
Раніше основний «прес‐центр» розташовувався на тротуарі між сквером за облрадою і проїжджою частиною. То були штук шість чи сім секцій на два боки під склом. В них вивішували дві «Правди» – центральну та місцеву, «Труд», «Известия». Свої газетні вітрини із заводськими багатотиражками мали й найбільші підприємства міста. Для загалу редколегії інститутів і училищ інколи чіпляли рукописні стінгазети.
Газетні стенди. Фото з фейсбуку Бориса Юхна
Дошки пошани
Обласна, де з осені 1998 року Мак Дональдс, міська біля «Дружби народів», дві для шанованих людей Соснівського та Придніпровського районів біля адміністрацій. Ще Черкаського району на Енгельса. Ну й заводські‐фабричні на територіях.
Обласну відкрили до 60‐річчя Жовтня, тобто восени 1977‐го. Фотографії 58 передовиків і 30 табличок з назвами найкращих підприємств, колгоспів та радгоспів краю. Міську – незадовго до введення в дію Палацу культури хіміків, 1979‐го. Доволі оригінальна була, «Г»-подібна, площини зафіксовані у серпах‐молотах. Соснівську і Придніпровську – після поділу міста на райони у 1974 році.
Дошка пошани. Фото з фейсбуку Бориса Юхна
Лозунги газосвітні
Практикувалася й така фішка – вогнями неону славити партію‐натхненницю і народ‐будівник. Марксизм‐ленінізм, СРСР, революцію…
Спільними зусиллями майстри «Міськсвітла» і Рекламного комбінату опанували технологію ще у середині 1960‐х, але капітально розкочегарили тему вже перед 1970‐ми. На кінець 1971 року в Черкасах світилося аж 15 погонних кілометрів «газосвітніх вогнів», не кажучи вже про зірково‐серпасто‐молоткастий декор на стовпах та розтяжках над автошляхами. Ці лампові «гірлянди» познімали нещодавно, років п’ять тому.
Втім, 15 км – то ж не лише «во славу», а й цілком нормально. Як назви магазинів, наприклад, чи оздоба Головпоштамту. Єдине слабке місце – якість. Та якщо у назві універмагу «вмирала» якась літера і могла не воскресати місяцями, то на проблеми з будівництвом комунізму вимагалося реагувати миттєво. Ну так то в теорії. А на практиці – «Хай живе ком__ізм!»
Підземні туалети
Акцент на прикметнику, інакше б за алфавітом далі у список. Наші громадські об’єкти «Ме» і «Жо» традиційно облаштовували на кілька метрів нижче поверхні. Може в разі чого вони мали стати бомбосховищами, може то еволюційний рефлекс – ніби як загрібати все оте діло, точно не скажу. Навіть у Дитячому парку – як забули викопати, то насипали зверху. Жарт, гірка була задумана. Але ж згідно загальної туалетної концепції.
Так велося скрізь, та й загалом «метро» великих міст мало багато спільного: плиточний периметр, погане освітлення, іржаві труби, високі чавунні бачки з дротами замість ланцюжків. І скрізь в підземних вбиральнях влітку було прохолодно і волого, взимку холодно та слизько, особливо на сходах.
В центральний черкаський туалет ми десятиліттями спускалися на вулиці Лазарєва біля крайнього житлового будинку перед Урицького. Він ще й кілька років тому щодня жахав осіб по 30–40.
Довгенько тримався «об’єкт» на Центральному ринку неподалік «Кришки». Були в парках, поруч зі Статуправлінням, під наземним переходом на Залізничному вокзалі. Можливо ще десь, але функціонують два останні. Чудово зберігся «на два крила» біля «Чайки», дарма що під замком. Цілий архітектурний комплекс з витяжкою посередині у секторі за соціалістичною огорожею. До речі, пару років тому з’явилася інформація, що його збираються відновлювати, але на тому все скінчилося. Тому в відновлення аеропорту я не вірю.
Кіоск у Черкасах. Фото з фейсбуку Бориса Юхна
Поштові ящики
Ще й у часи «великих трудових звершень» поштарки працювали за старинкою, часто залишаючи газети між штахетинами паркану, а в кого був – у поштовому ящику. Але частіше віддавали в руки, адже їх появи чекали, і зазвичай не довше 10 хвилин.
А потім, наприкінці, 1960‐х, прийшла цивілізація: в районах приватної забудови, а то майже всі Черкаси поза центром, почали встановлювати поштові секції. То такі залізні будиночки для газет на два чи три боки.
Пункти склотари
Зазвичай – ларки біля магазинів. Класичні, залізні чи дерев’яні, зі скошеним дашком, впритул до складу. «Посуду» здавали активно, адже якщо літр молока коштував 44 копійки, то 20 поверталося. В інших напоях чи об’ємах складова тари в ціні товару була меншою, в «Шампанському» взагалі мізерна, але ігристе радянські люди пили кілька разів на рік, а молоко чи кефір всією сім’єю – щодня. Студентами здачу склопосуду ми називали операціями «Хрусталь» або «Пушніна». Не завжди вона здавалася, але позбутися певної її категорії вимагалося якнайшвидше: якщо запалять при якомусь рейді, а гуртожитком часто сувалися якісь уповноважені ректоратом комсюки‐Швондери, чекай великих неприємностей.
Дуже часто ларки були затарені. Наразитися на оголошення «Посуда не принимается», «Тары нет» або «Переучет» – запросто.
Рекламні стенди
Не зникли, тепер то сіті‐лайти, але коли заграничні слова ще не пхали як дурень в торбу тирсу, стенди називалися конкретно: «Черкаська реклама». Було це якраз тоді, коли згадані вище газетні площини вже відживали, але концепція інформації за склом загалом видавалася перспективною. Тож 1986‐го в людних місцях встановили великі «екрани двигунів торгівлі».
А вже за два роки, у квітні 1988‐го, кореспондент місцевої газети ремствував з того приводу, що площини не затребувані, зате все неподілік них – стовпи, будинки і навіть дерева, заліплені оголошеннями. Загалом – мало що змінилося.
Телефонні автомати
Невеличкі, у анфас «П»-подібні, кріпилися на стінах будинків, але позаяк не мали ніякої звукоізоляції, народ намагався дзвонити з телефонних будок. Втім, вона теж не була сильною стороною жовтих кабін, оскільки в секціях‐рамах часто бракувало скла. Загалом їх вистачало, інша річ, що не всі працювали.
Заходиш, зачиняєш двері. Перед тобою на єдиній глухій стінці – сірий агрегат з чорною трубкою, яка трохи пахне механікою, а більше тим, хто дзвонив перед тобою. Двушка у вічко, крутиш диск, а пізніше – натискаєш кнопки. Але ні. Коли були кнопки, ми, здається, вже телефонували картками. Пам’ятаєте? Був такий час, 1990‐ті – початок 2000‐х. Картки на певну кількість хвилин як теперішні банківські, тільки з маленькою схемкою. Діти їх навіть колекціонувати почали.
Траплялося, картки забували в автоматах. Може тому, що з часів 2 копійок звикли, що послуга одноразова. Натрапиш на таку знахідку і після певних маніпуляцій на зеленому чи оранжевому екранчику бачиш, чи залишилися на картці хвилини.
Допис Бориса Юхна у фейсбуці
Ви або ваші знайомі творите сьогодення Черкащини, волонтерите, впроваджуєте круті проєкти й розвиваєте наш регіон. Надішліть інформацію про це «18000».
