Як живе черкаський УТОС
«Ми всі – одна велика сім’я», – в один голос кажуть учасники співочого гуртка при Черкаському осередку Українського товариства сліпих.
Уже з порогу чути спів. Із другого поверху долинає мелодія колядки. Сьогодні в гуртка при УТОС репетиція до Різдва. Ті, хто частково зберіг зір, підглядають в аркуші з текстом колядки. Решта, певно, вже знає слова напам’ять.
Спів перериває телефонний дзвінок. Директорка відповідає на виклик, а потім розповідає: «Нас цілий рік згадують, звуть і цьогоріч колядувати». Гурт продовжує заводити «Радуйся, небо, Христос народився». Репетиція триває ще півтори години, а завершується виступом із музичними інструментами.
Директорка Алла Козлова розповідає, що товариство допомагає людям із порушеннями зору знайти підтримку, спілкування та роботу. За її словами, іноді учасники звертаються сюди й у моменти психологічної кризи. До Міжнародного дня незрячих людей «18000» побувало в Черкаському осередку УТОС, щоб розповісти про людей, для яких товариство стало другою родиною.
«Навчилася жити з цим»: історії незрячих черкасців
Пані Лідія повністю втратила зір. На репетиції вона сидить у темних окулярах, а в перервах між співом щось показує на телефоні сусідці Вірі.
- Я не бачила лише в сутінках. Казали, що це «куряча сліпота». Потім у Донецьку мені в 14 років поставили діагноз – дегенерація сітківки. Лікувалася майже щорічно, але поле зору дуже звужувалося. З роками було гірше й гірше. А у 2007 проколола собі око. Мені його врятували, але райдужка витекла. В мене біло, чорноти немає – день, ніч, – розповідає Лідія.
Лідія додає, що дуже зраділа, коли після однієї з операцій почала бачити кольори. Проте це тривало недовго, через кілька місяців через стрес Лідія знову перестала бачити. Розповідає, що вже звикла до цього, вдома орієнтується, де і що лежить. Каже, головне, щоб речі залишалися на своїх місцях. Щодо побуту їй найчастіше допомагають рідні.
Вхід до товариства
Проте Лідія не одна серед присутніх в окулярах, тут також пані Галя. Вона дістає телефон, шукаючи кнопку, щоб показати, як ним користується. Телефон озвучує її дії: назви застосунків, контакти та інші елементи на екрані.
Пані Валентина має часткову втрату зору, проте інвалідність, каже, мала з дитинства. Жінка здобула освіту історикині й працювала викладачкою. Також працювала у музеї та у Черкаському жіночому центрі. Розповідає, що нині її повсякдення складається з домашніх справ, відвідування церкви та занять зі співу в товаристві.
- Є багато справ, у яких мені потрібна допомога. Наприклад, водити машину я не зможу точно. Вже звикла читати, писати. Навчилася жити з цим. Щодо фізичної праці, завжди звертаюся за допомогою, – розповідає Валентина.
Пан Михайло під час хору
Також у гурток приходять й чоловіки. Серед них Михайло. Він 40 років пропрацював на підприємстві при УТОС. Чоловік називає себе «старожилом» організації. Його направили до Черкас за розподілом, щоб навчати незрячих дітей. Учасниці гурту розповідають, що Михайло – активний і незамінний учасник колективу, часто допомагає, зокрема в питаннях ремонту.
- Міша тут як тут, чи то цеглу таскати, чи дрова. Кажемо «Міша, треба помогти» він не відмовить. Ось такі в нас хлопці, – розповідає помічниця товариства Віра.
Михайло тим часом лише підтверджує слова жінок: «Міша те, Міша се».
Місце, де співають, працюють і знаходять своїх
Українське товариство сліпих спеціалізується на соціальній підтримці незрячих людей. Має кілька осередків в області. Нині налічує орієнтовно 600 учасників на Черкащині.
За словами директорки Алли Козлової, тут люди можуть займатися спортом, грати у шахи, співати та брати участь у культурних заходах. До повномасштабної війни перелік активностей був більшим.
- До війни в нас молодь збиралася й грала в голбол (це командний вид спорту, створений для людей із повними або частковими порушеннями зору, – ред.). Також був меценат, який займався плаванням з нашими людьми, катанням на сапах тощо. Також допомагав організовувати тури на велосипедах-тандемах. Їздили по всій Черкаській області, – розповідає Алла Козлова.
Зала у бібліотеці
Вона додає, що нині для учасників товариства також намагаються організовувати різноманітне дозвілля, зокрема поїздки на природу. Також учасників запрошують на заходи у філармонію та драмтеатр.
Раніше на підприємстві УТОС виготовляли щітки, прищіпки, вішаки для одягу, розетки та інші вироби. Нині тут продовжують робити щітки для автобусів, проте не в таких масштабах, як колись.
Виробництво в УТОС
У залі, розміром з невелику спортивну залу, на столах стоять кілька спеціальних верстатів, на яких виготовляють щітки. Зазвичай їх замовляють для автобусів. Але сьогодні робітники лише в сусідній залі, де дві жінки власноруч обшивають спеціальні дискові щітки.
- Раніше робили чотири тисячі одиниць товару на місяць. Зараз це близько 300 штук. Війна внесла свої корективи. Деяких контрагентів розбомбили, деякі – перепрофілювалися. Також раніше в нас часто закуплялися в білорусі й росії. Зараз не співпрацюємо. В інших містах залишається певне різноманіття товару, у нас поки так, – розповідає Алла Козлова.
Жінка каже, що нині товариство має обмежене фінансування. Основні джерела коштів – внески та допомога меценатів. Цього не вистачає, щоб зробити повноцінний ремонт. Водночас директорка радіє, що нещодавно товариству пообіцяли передати фарбу для приміщення клубу, де нині триває ремонт.
Книги, представлені у товаристві
Тут також є бібліотека. Щоправда, нині, за словами директорки, вона не має популярності серед учасників товариства. Мовляв, зараз більше перейшли на ґаджети, читають менше. Це видно, зайшовши у приміщення, – деякі книги вже обвиті павутиною чи припали пилом. Проте тут є й аудіокниги, спеціальний збільшувальний пристрій та книжки, надруковані шрифтом Брайля. Директорка каже, що тут отримують і нові примірники, переважно для малечі. У товаристві облаштували й кухню, де учасники можуть збиратися на свята, зокрема дні народження.
- Незрячі люди не бояться бути в цьому просторі собою. Вони серед своїх й не бояться щось розбити чи зачепити. Тут можна все, – каже директорка.
Жінки працюють на підприємстві
Хоча учасники товариства тепер рідше збираються особисто, керівницю простору непокоїть питання укриття.
- Частину нашої території продав минулий директор. Тут працюють й інші підприємства. Ми хотіли домовитися з ними про спільне використання укриття. Також є варіант – університет, який поруч, але чи захочуть вони там незрячих людей? – розмірковує директорка.
Клуб в УТОС
Пані Алла повертається в кабінет, показує картини, намальовані однією з членкинь товариства. Каже, що серед учасників товариства багато талановитих людей, які, зокрема, вишивають хрестиком і бісером.
- Я вже понад 20 років працюю з незрячими людьми. Хочу сказати, що у незрячих є чому повчитися зрячим, – додає Алла Козлова.
Люди мовчать, а водії – не зупиняються: як пересуваються містом незрячі черкасці
Пані Валентина добирається до УТОС громадським транспортом. Щоб дійти сюди, їй потрібно перетнути кілька перехресть. Каже, що незадоволена світлофорами в місті, бо вони для неї тьмяні.
- У сонячний день в багатьох місцях зелене світло мені особисто не видно. А звук мають не всі світлофори, лише в центрі. Тактильна плитка – та сама ситуація. Де я живу, геть нічого не цокає. Я була в Німеччині, там світло яскраве – воно перебиває сонячне.
Репетиція хору
Учасники гуртка активно обговорюють проблеми, з якими стикаються щодня. Валентина додає, що ці проблеми існують скрізь, зокрема в магазинах, де складно прочитати цінники. Окрема незручність, за словами незрячих людей, – громадський транспорт, де не оголошують зупинки.
Пані Валентина частково зберегла зір, тому може самостійно орієнтуватися на знайомих маршрутах. Натомість людям, які повністю втратили можливість бачити, пересуватися містом складніше.
- Люди, які живуть у районі вулиць Степана Бандери та Надпільної, фактично відірвані від транспортного сполучення, – розповідає помічниця товариства Валентина.
Зала в УТОС
Люди, які повністю втратили зір, зазвичай звертаються до інших пасажирів, щоб дізнатися, на якій зупинці перебуває транспорт. Проте, за словами пані Галини, іноді пасажири уникають розмови, коли розуміють, що до них звертається незряча людина.
- Буває скажуть, а буває ні. Є таке, що водій бачить, що людина незряча на зупинці й швидко закриває двері або проїжджає. Ймовірно, бо ми пільгова категорія й нас не дуже люблять возить. Але спасибі тим людям, які повністю незрячим допомагають, – розповідає Галина.
Тут знаходять друзів, кохання й підтримку
У розмові з членами УТОС у кожного лунає теза про те, що вони – велика родина. Майже кожен із них каже, що це місце, де його розуміють. Тут влаштовують дозвілля, тут знаходять кохання. Наприклад Олег і Таня. Вони познайомилися в УТОС і вже тривалий час живуть разом.
- У нас є дівчинка, вона стоїть на обліку, це їй зараз 19 років. Вона давно в нас співала, зараз у Львові навчається в Інституті міжнародних відносин. Вона не бачить з народження. Її дуже багато возили по лікарях, а в 11 класі була можливість зробити операцію й відновити якийсь відсоток зору. Мені подзвонила її мати й каже: «Володимирівна, ви для Каріни отакий авторитет, побалакайте з нею. Вона навідріз відмовляється від операції, яка могла б частково відновити зір. Каже, що живе так все життя і її все влаштовує». На правду, дівчинка дуже активна, навіть гриби збирала, – розповідає Алла Козлова.
Жінка з папкою з словами колядки
Директорка також розповідає, що іноді їй доводиться надавати психологічну підтримку учасникам товариства.
- Щоб не сиділи дома, не хотіли піти з життя. Були такі випадки, що люди дзвонять кажуть, що не хочуть жити. Якщо до мене людина попадає, то вона вже не буде стресувати. Був чоловік поважного віку. В нього були діти, але відмовилися від нього. Він подзвонив мені й каже: «Я стою на даху, буду стрибати. Я нікому не потрібен, життя закінчилося». Я кажу: «Почекай, я приїду, будемо летіти разом». Він дочекався. Я взяла ласощів з дому й поїхали з чоловіком рятувати. Врятували, – розповідає директорка УТОС.
За стінами товариства залишаються проблеми з транспортом, недоступні світлофори та щоденні побутові труднощі. Але зараз, під час репетиції, про них майже не говорять. Лунає колядка, голоси зливаються в одну мелодію. І саме тоді стає зрозуміло, чому учасники гуртка називають себе великою сім’єю.
Вікторія Тулуман
Долучайся до телеграм-каналу «Шо там у Черкасах?». Оперативно повідомляємо про повітряні тривоги і першими повідомимо про нашу перемогу