Ретроскоп. Зникла цивілізація.
Автомати газводи й пивні бочки
У Черкасах традиційно світло-сірі прямокутні з голубими літерами, хоча відколи масово з’явилися, а то ще за Хрущова, були червоні й заокруглені як старий холодильник “ЗИС”. Наші стояли секціями штуки по дві – чотири неподалік великих магазинів, біля зупинок, на ринку.
“Из серебряного крана с шумом брызнуло ситро, мне досталось полстакана, а хотелось бы – ведро!” Самуїл Маршак колись точно підмитив, що у воді з сиропом солодкої піни було чи не більше, ніж рідини. Така коштувала 3 копійки, а проста газована – одну. Спосіб отримання бажаного елементарний: посеред явтомата є робоча зона, у ній два заглиблення. Натискаєш на дно стакана в мийці, він якось там ополіскується, переставляєш на сусідню платформу, кидаєш монету і навтискаєш на одну з кнопок біля вічка. Кнопок там кілька, тобто сиропів ніби як асортимент. Але насправді питимеш той єдиний, який заправили.
Пивна бочка. Фото з фейсбуку Бориса Юхна
Бочки з пивом – в контексті. Саме бочки, доправлені до місця торгу причепами. І бокали відповідні, з товстого скла, тож важкі навіть без вмісту. Інколи тхнули чужою рибою, хоч продавчиня їх символічно мила. Бочки з квасом протрималися довше, та зрештою і їх чекала доля динозаврів. Та що тепер взагалі не уявляється – чи то відповідний рівень медицини, чи колективний імунітет, чи все разом практично унеможливлювали загрозу підчепити на таких точках якусь заразу.
Агітаційні ширми
Такі собі штуки для зонування простору, заодно й пропаганди. Великі металеві каркаси, усередині яких по периметру, зафіксовані кількома кріпленнями, містилися стенди. Про марксизм-ленінізм, черговий з’їзд партії, економічні здобутки міста та області. Інколи мали якийсь виокремлений геометричний елемент. Нерідко – додаткові металоконструкції просто для естетики. Одним словом, агітширми – то така собі велика вулична інфографіка, яка з’явилася задовго до газетної. Каркаси ще збереглися біля обласного музею та Будинку ТСОУ.
Газетні стенди
У теперішні часи навіть газета, а власне – тижневик, для багатьох став розкішшю. Та й інше: так сталося, що звичні до періодики люди вже в поважному віці, і вік той вкрай нужденний, тому – розкіш.
Раніше основний “прес-центр” розташовувався на тротуарі між сквером за облрадою і проїжджою частиною. То були штук шість чи сім секцій на два боки під склом. В них вивішували дві “Правди” – центральну та місцеву, “Труд”, “Известия”. Свої газетні вітрини із заводськими багатотиражками мали й найбільші підприємства міста. Для загалу редколегії інститутів і училищ інколи чіпляли рукописні стінгазети.
Газетні стенди. Фото з фейсбуку Бориса Юхна
Дошки пошани
Обласна, де з осені 1998 року Мак Дональдс, міська біля “Дружби народів”, дві для шанованих людей Соснівського та Придніпровського районів біля адміністрацій. Ще Черкаського району на Енгельса. Ну й заводські-фабричні на територіях.
Обласну відкрили до 60-річчя Жовтня, тобто восени 1977-го. Фотографії 58 передовиків і 30 табличок з назвами найкращих підприємств, колгоспів та радгоспів краю. Міську – незадовго до введення в дію Палацу культури хіміків, 1979-го. Доволі оригінальна була, “Г”-подібна, площини зафіксовані у серпах-молотах. Соснівську і Придніпровську – після поділу міста на райони у 1974 році.
Дошка пошани. Фото з фейсбуку Бориса Юхна
Лозунги газосвітні
Практикувалася й така фішка – вогнями неону славити партію-натхненницю і народ-будівник. Марксизм-ленінізм, СРСР, революцію…
Спільними зусиллями майстри “Міськсвітла” і Рекламного комбінату опанували технологію ще у середині 1960-х, але капітально розкочегарили тему вже перед 1970-ми. На кінець 1971 року в Черкасах світилося аж 15 погонних кілометрів “газосвітніх вогнів”, не кажучи вже про зірково-серпасто-молоткастий декор на стовпах та розтяжках над автошляхами. Ці лампові “гірлянди” познімали нещодавно, років п’ять тому.
Втім, 15 км – то ж не лише “во славу”, а й цілком нормально. Як назви магазинів, наприклад, чи оздоба Головпоштамту. Єдине слабке місце – якість. Та якщо у назві універмагу “вмирала” якась літера і могла не воскресати місяцями, то на проблеми з будівництвом комунізму вимагалося реагувати миттєво. Ну так то в теорії. А на практиці – “Хай живе ком__ізм!”
Підземні туалети
Акцент на прикметнику, інакше б за алфавітом далі у список. Наші громадські об’єкти “Ме” і “Жо” традиційно облаштовували на кілька метрів нижче поверхні. Може в разі чого вони мали стати бомбосховищами, може то еволюційний рефлекс – ніби як загрібати все оте діло, точно не скажу. Навіть у Дитячому парку – як забули викопати, то насипали зверху. Жарт, гірка була задумана. Але ж згідно загальної туалетної концепції.
Так велося скрізь, та й загалом “метро” великих міст мало багато спільного: плиточний периметр, погане освітлення, іржаві труби, високі чавунні бачки з дротами замість ланцюжків. І скрізь в підземних вбиральнях влітку було прохолодно і волого, взимку холодно та слизько, особливо на сходах.
В центральний черкаський туалет ми десятиліттями спускалися на вулиці Лазарєва біля крайнього житлового будинку перед Урицького. Він ще й кілька років тому щодня жахав осіб по 30-40.
Довгенько тримався “об’єкт” на Центральному ринку неподалік “Кришки”. Були в парках, поруч зі Статуправлінням, під наземним переходом на Залізничному вокзалі. Можливо ще десь, але функціонують два останні. Чудово зберігся “на два крила” біля “Чайки”, дарма що під замком. Цілий архітектурний комплекс з витяжкою посередині у секторі за соціалістичною огорожею. До речі, пару років тому з’явилася інформація, що його збираються відновлювати, але на тому все скінчилося. Тому в відновлення аеропорту я не вірю.
Кіоск у Черкасах. Фото з фейсбуку Бориса Юхна
Поштові ящики
Ще й у часи “великих трудових звершень” поштарки працювали за старинкою, часто залишаючи газети між штахетинами паркану, а в кого був – у поштовому ящику. Але частіше віддавали в руки, адже їх появи чекали, і зазвичай не довше 10 хвилин.
А потім, наприкінці, 1960-х, прийшла цивілізація: в районах приватної забудови, а то майже всі Черкаси поза центром, почали встановлювати поштові секції. То такі залізні будиночки для газет на два чи три боки.
Пункти склотари
Зазвичай – ларки біля магазинів. Класичні, залізні чи дерев’яні, зі скошеним дашком, впритул до складу. “Посуду” здавали активно, адже якщо літр молока коштував 44 копійки, то 20 поверталося. В інших напоях чи об’ємах складова тари в ціні товару була меншою, в “Шампанському” взагалі мізерна, але ігристе радянські люди пили кілька разів на рік, а молоко чи кефір всією сім’єю – щодня. Студентами здачу склопосуду ми називали операціями “Хрусталь” або “Пушніна”. Не завжди вона здавалася, але позбутися певної її категорії вимагалося якнайшвидше: якщо запалять при якомусь рейді, а гуртожитком часто сувалися якісь уповноважені ректоратом комсюки-Швондери, чекай великих неприємностей.
Дуже часто ларки були затарені. Наразитися на оголошення “Посуда не принимается”, “Тары нет” або “Переучет” – запросто.
Рекламні стенди
Не зникли, тепер то сіті-лайти, але коли заграничні слова ще не пхали як дурень в торбу тирсу, стенди називалися конкретно: “Черкаська реклама”. Було це якраз тоді, коли згадані вище газетні площини вже відживали, але концепція інформації за склом загалом видавалася перспективною. Тож 1986-го в людних місцях встановили великі “екрани двигунів торгівлі”.
А вже за два роки, у квітні 1988-го, кореспондент місцевої газети ремствував з того приводу, що площини не затребувані, зате все неподілік них – стовпи, будинки і навіть дерева, заліплені оголошеннями. Загалом – мало що змінилося.
Телефонні автомати
Невеличкі, у анфас “П”-подібні, кріпилися на стінах будинків, але позаяк не мали ніякої звукоізоляції, народ намагався дзвонити з телефонних будок. Втім, вона теж не була сильною стороною жовтих кабін, оскільки в секціях-рамах часто бракувало скла. Загалом їх вистачало, інша річ, що не всі працювали.
Заходиш, зачиняєш двері. Перед тобою на єдиній глухій стінці – сірий агрегат з чорною трубкою, яка трохи пахне механікою, а більше тим, хто дзвонив перед тобою. Двушка у вічко, крутиш диск, а пізніше – натискаєш кнопки. Але ні. Коли були кнопки, ми, здається, вже телефонували картками. Пам’ятаєте? Був такий час, 1990-ті – початок 2000-х. Картки на певну кількість хвилин як теперішні банківські, тільки з маленькою схемкою. Діти їх навіть колекціонувати почали.
Траплялося, картки забували в автоматах. Може тому, що з часів 2 копійок звикли, що послуга одноразова. Натрапиш на таку знахідку і після певних маніпуляцій на зеленому чи оранжевому екранчику бачиш, чи залишилися на картці хвилини.
Допис Бориса Юхна у фейсбуці
Ви або ваші знайомі творите сьогодення Черкащини, волонтерите, впроваджуєте круті проєкти й розвиваєте наш регіон. Надішліть інформацію про це “18000”.
