Легко бути мужнім, коли все складається вдало. У нас із вами не так. Але зараз саме ТОЙ важливий момент. Бо майбутнє належить винятково тим із нас, хто бореться, а не здався.
Так, на фронті чи ні – ти мішень скрізь. Ми всі дуже втомилися, знаю. Час сміливо говорити про свою втому, але не здаватися. Шукати плече. Не гнутися і не ламатися (хіба на годину у найрідніших руках).
Ми навчилися не бачити найважливіших людей щодня, але кожен день їх кохати.
Навчилися «цілувати з першого рядка».
Навчилися частіше носити квіти мертвим ніж живим. Інколи я вже гублюся, на якому боці лишилося більше моїх людей: тут чи серед могил.
Навчилися не впізнавати себе щодня, але не зупинятися. Жити, а не аналізувати.
Зрозуміли, що байдужість рано чи пізно постукає в двері з триколором.
Зрозуміли, що дім часом не 4 стіни, а просто, коли та сама людина поруч. Хай і на годину десь у чорта на кулічках. Але дім.
Навчилися відчувати чуже горе більше за власне.
Навчилися розбиватися у ніщо, виходити на мітинги за тих, хто у полоні.
Ходити з дітьми до найрідніших на цвинтар, вишкрібати рештки сил і діяти, донатити, робити все – аби не стати перед ворогом на коліна.
Навчилися складати своє існування у присягу, кожен свою.
План на літо: дочекатися.
Кожен свого.
І щоб з кожним із нас сталася осінь.
Українська осінь.
Допис Вікторії Хамази у фейсбуці
