Авдіївку штурмують не тиждень. Мабуть, з березня цього року штурми не припинялися. Але зараз, звісно, це штурм епічного масштабу. Я думаю, що більшість сторонніх глядачів, читаючи новини, звісно, щиро співчувають, але вряд чи об’єктивно уявляють пекло, яке зараз відбувається в Авдіївці.
Та я хотів написати цей допис про інше. Відколи почалися ці навіжені штурми, мені написали або подзвонили кілька людей, які давно не писали і не дзвонили з запитанням “як справи?” І ви знаєте, це має значення. Ти дивишся на текст повідомляння типу “Як ти?”, а бачиш там “ми за вас дуже вболіваємо і хочемо хоч якось вас підтримати”.
Тож пишіть і дзвоніть. Не тільки тим, хто в Авдіївці. Всім, хто служить, не вдома. Всім, хто далеко. Всім, кому ви давно не писали. Навіть тим, хто просив, щоб ви не дзвонили. Не очікуйте, що візьмуть трубку. Не очікуйте на швидку відповідь. Тим більше не очікуйте на правдиву відповідь.
Пишіть не для того, щоб отримати відповідь. Напишіть, щоб разом з вашим повідомлення воїн отримав крапельку тепла. Ваше тепло живить його мужність. Його мужність не безмежна. Він стикається з викликами, з якими нормальна людина не повинна стикатися та до яких неможливо підготуватися. Напишіть йому кілька простих слів…
Допис Максима Полішкевича у фейсбуці
