Фото з допису Яни Проценко
Шморг носом, поплескування по плечу, обійми. Серветкою біля очей. Рукою притулити чужу заплакану голову. Квіти на труні, прапор розвіюється на вітрі, церковні люди співають якусь молитву, красивий голос. Дивні слова. Загробне життя? Якби ж то.
Дуже багато людей. Дружина тримається мужньо. Її за життя так сильно кохав такий неймовірний чоловік. Ховати таких молодих людей дивно хоча б тому, що здається, це одних з його жорстких жартів. Він любив жарти. І такі також. Голова малює образ Кості, який усміхнено підійде ззаду і скаже: “Що, повірили?” Але його побратими плачуть, стають на коліна, тож якщо це жарт, то надто жорстокий.
Ховати друзів. На кладовищі я зрозуміла етимологію слова “ховати”, коли труну опустили вниз і вона заховалась в ямі. Коли від життєрадісного хлопця, який ще вчора бігав на футбольні матчі і боровся з корупцією та московським патріархатом, лишається горбочок землі. Горбочок прикрашають тисячами квіток, принесеними для нього. Квіти, куплені в магазині для щасливих приводів, тепер продають з траурними чорними стрічками. В житті не бачила так багато квітів. Ховати друзів.
Постріли. Металевий звук лопати, яка входить в землю. Сльози. Шморгання носом. Міцні обійми. Ховати друзів. Надто багато свіжих могил.
Але «в чинах тих хай знайду смерть,
Солодку смерть в бою за тебе,
І розплинуся у тобі я i вічно житиму в тобі,
Свята Україно моя, відвічна й непоборна».
Допис Яни Проценко у фейсбуці
Додамо, публікація присвячена пам’яті Костянтина Мірошниченка.
