Замість створення програмного забезпечення – перебування під артобстрілом, замість зручного крісла – окоп на “нулі”. Так після 24 лютого змінилося життя Костянтина – розробника ІТ компанії з офісом у Черкасах (прізвище військового та назву компанії не вказано з міркувань безпеки, – ред.).
Не маючи військового досвіду до повномасштабної війни, за 8 днів айтівець зумів опанувати бойові навички, які в подальшому допомогли вижити на передовій. Нині ж за плечима чоловіка як захист кордонів на Заході України, так і перебування на передових позиціях на Сході. А в планах після перемоги – повернути собі життя, яке мав до 24 лютого.
Із “18000” Костянтин поділився власною історією та розповів, які правила рятують життя на передовій.
“Там ти прокидаєшся вранці в окопі не від сигналу будильника, а від обстрілу”
До лав ЗСУ Костянтин потрапив у березні. Говорить: до цього 10 років пропрацював програмістом та не мав жодного військового досвіду. Проте, коли отримав дзвінок із військкомату, відразу ж з’явився до установи та вже незабаром відправився на навчання, де йому присвоїли спеціальність стрільця. І хоч в умовах реальної війни вчитися довелося недовго – всього 8 днів, за цей час устиг опанувати базові навички з тактики, стрільби та медицини, які в подальшому допомогли вижити.
– Після початкового навчання нас відправили на Донеччину, де навчання продовжилось, а також ми отримали необхідну амуніцію. А далі – передова, – згадує Костянтин.
Військовий ділиться: у перші дні переключитися зі звичного життя айтівця, в якому створив довкола себе всі зручності, на воєнне – складно. Проте життя в казармі поступово готувало до виживання в бойових умовах.
– Насправді, підйом о шостій ранку й обід у солдатській їдальні – це не найстрашніше. Найгірше – на передовій: там ти прокидаєшся вранці в окопі не від сигналу будильника, а від обстрілу. А прокидатися від вибухів снарядів, які розриваються поруч – не найприємніше, – ділиться воїн.
Перша лінії оборони на східному фронті
“На передовій за тобою ніхто не буде ходити й казати “вдягни бронік”
Безпосередньо на “нулі” Костянтин пробув 8 діб. Опісля тривалий час військовий перебував на другій лінії фронту. Однак забути артилерійські обстріли на “передку” – не просто.
– Це було найгірше. Коли я туди потрапив, це був початок травня. У ворога була тотальна перевага в артилерії, тому нас дуже сильно обстрілювали. Артобстріли могли тривати годинами. Ворог використовував не лише міномети, а й танки, артилерію й авіацію, – розповідає військовий. – У цей момент, коли чуєш черговий вихід міномета й знаєш, що він стріляє по наших позиціях, думаєш лише про те, чи залетить він у твій окоп, чи ні. І більше ні про що.
Костянтин додає: найголовніше в такі моменти було не піддатися паніці та дотримуватися правил безпеки. Адже найменша помилка там коштує життя.
– Хоч психологічно важко й страшно, тобі треба тримати себе в руках. Були випадки, коли люди гинули через паніку, – говорить воїн.
Базове ж правило, яке рятує життя на “нулі” – бути в окопі весь час, поки триває обстріл, та не забувати про самодисципліну.
– Коли ти перебуваєш в окопі й він достатньо глибокий, то якщо міна чи снаряд не прилетить прямо в нього, ти виживеш. Звісно, якщо міна прилетить в окоп, шансів вижити – нуль. Але таке стається досить рідко, – ділиться досвідом Костянтин. – Потрібно тримати себе в руках, не панікувати та дотримуватися правил безпеки. Наприклад, якщо ти виходиш, то важко тобі чи ні, ти маєш бути в бронежилеті та шоломі. Є люди, які нехтують цим. Але на передовій за тобою ніхто не буде ходити й казати “вдягни бронік”, “вдягни шолом”. Хочеш – одягай, не хочеш – не одягай. Це твоє життя й ти сам вирішуєш: дороге воно тобі чи ні.
Окоп на першій лінії оборони
Водночас військовий наголошує: бути на “нулі” – це не лише ховатися від обстрілів, а й відбивати атаки ворога.
– Періодично після проведеного артобстрілу ворожа піхота намагалася йти в атаку на наші позиції. У такому випадку ми відстрілювалися, – розповідає військовий.
“Три дні спиш, їси й читаєш новини”
Після 8 днів Костянтина та його групу на “нулі” замінили іншими військовими. Тоді чоловік нарешті зміг прийняти душ та з’їсти щось більше, ніж звичні хліб і тушонку, які вони мали на передовій.
– Коли ти повертаєшся на базу, то відразу починаєш їсти. Ти робиш прості речі: можеш нарешті помитися, випрати речі, їси й спиш, а ще – читаєш новини. І так три дні: їси, спиш і читаєш новини. А потім починаєш трохи приходити в себе й знову повертаєшся до бойових завдань.
Костянтин із побратимами
Уже під час другого виїзду замість першої Костянтин потрапив на другу лінію оборони, де пробув майже 40 днів, після чого його підрозділ забрали на ротацію. Тоді у військового вперше з’явилася можливість побачити рідних та прожити 10 днів відносно мирного життя, після якого воїн знову повернувся на службу, проте тепер – на прикордонних територіях.
– Коли ти повертаєшся, то це б’є по твоєму психологічному стану. Коли ти там, в окопі, бачиш, як гинуть твої товариші, допомагаєш виносити поранених, а потім приїжджаєш у мирне місце й дивишся, а люди живуть нібито війни немає. Враження, ніби ти потрапив в іншу країну чи вимір, де все інакше: люди спокійно сидять у ресторанах та кафешках, сміються. Це дуже сильно контрастує з тим, що робиться на нулі, – ділиться воїн. – Інколи мимоволі запитуєш у себе: а заради чого тоді я сиджу в тих окопах та відстрілююсь від атак. Виникають питання, на які в тебе немає відповіді.
Водночас Костянтин додає: відчуває вдячніть до тих українців, які займаються волонтерською діяльністю та допомагають ЗСУ. Адже часто без їхньої допомоги військові просто не можуть обійтися.
– Коли ти перебуваєш у зоні бойових дій, там проблематично щось замовити поштою чи купити в магазині. І багато речей ти можеш отримати лише через волонтерів і більше ніяк. За це хотів би сказати велике дякую, – говорить воїн.
“У селі в Донецькій області розмовляють українською”
Костянтин розповідає: під час служби на Сході почасти бував у прифронтових селах та населених пунктах, де тривають бойові дії, проте досі залишаються деякі місцеві. Здебільшого це люди похилого віку, багатьом із яких нікуди їхати або ж вони просто не хочуть залишати дім.
– Там люди різні. Є, на жаль, і ті, хто чекає росію й нам прямо казав: “а ми ждьом, когда сюда русскіє прійдут”. Таких не багато, але трапляються, – ділиться воїн. – Та водночас я був приємно здивований, що в селі в Донецькій області люди розмовляють українською. Спочатку навіть подумав, що вони це лише з нами так, але ні, тоді почув, що вони й у магазині один з одним так спілкуються. І таких жителів близько 50%.
Про плани після перемоги
Плани на після перемоги я ще не складав. Та загалом хочу повернутися до попереднього життя й своєї професії.
ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ: Поклав життя за Україну заради свободи Білорусі: історія загиблого Олексія Скоблі
