Черкаські медики “екстренки” поділилися досвідом роботи на деокупованій Херсонщині. Про емоції місцевих та речі, залишені росіянами, вони розповіли під час прямого ефіру у студії “18000”.
Головне з розповіді Євгенія Марюхені та Миколи Козоріза – читайте у текстовій версії інтерв’ю.
Також можете переглянути відеоефір або послухати аудіоподкаст
Created with ListenTo – Free Smart URLs & Pre-Save Links
Де саме працювали медики?
На деокупованій Херсонщині ми працювали у Великоолександрівській територіальній громаді. Туди ми поїхали наприкінці листопада і пропрацювали там 10 днів. Ми їхали на зміну боригаді, яка там вже чергувала, на, так звану, ротацію.
У нас було сім ротацій, як мінімум. Кожна там перебувала від восьми до десяти днів.
На базі нашого центру створені бригади медицини катастроф, у склад яких ми входимо. Нам подзвонили з адміністрації, запитали, чи хочемо ми поїхати на деокуповані території й надавати там людям допомогу. Ми погодилися.
“Через поганий зв’язок додзвонитися навіть на номер “103” – дуже проблематично”
Їхали туди насамперед із бажанням допомогти населенню. Там після окупації було дуже мало медиків. Зв’язок там поганий. Вирішили поїхати, тому що ми там були потрібні більше, ніж тут. Звісно, була тривога, але бажання допомогти людям було сильнішим. На їхньому місці міг опинитися кожен. І, я думаю, ми б дуже хотіли, щоб нам тоді надавали медичну допомогу.
Коли ми заїжджали в кожен населений пункт, це було без повідомлення. Через поганий зв’язок додзвонитися навіть на номер “103” – дуже проблематично. В’їжджаючи, ми вмикали сирену, говорили в рупор. Ми з ними комунікували, починали надавати допомогу. Також – ми збирали інформацію про те, чи є там якийсь медик, який опікується цим населеним пунктом. Намагалися з ним сконтактувати і запитували, до кого, можливо, порекомендує заїхати насамперед. Адже деякі пацієнти були прикуті до ліжка – і ми вже безпосередньо до них їхали.
Багато ФАПів було зруйновано, “швидка медична допомога”, яка була в тих населених пунктах, також була зруйнована. Колеги з тих районів розповідали, що їхні машини знищені, багато автомобілів, які були в нормальному стані, вивезли на територію росії.
У населених пунктах працювало “сільське радіо”. Ми під’їхали до однієї хати, пішли розмови по селу, що ми там, – до нас підходили люди і просили заїхати ще в різні місця.
“Були населені пункти, де зі ста хат – жодної уцілілої”
У деяких місцях зв’язок був. Треба було виїхати на гору, щоб зловити декілька “антенок” мережі. Можна було подзвонити, сказати рідним, що все добре. Бо вони, звісно, переживали. Також – у нас була можливість використовувати “Starlink”. Ми привезли з собою його і генератор, щоб все запустити. Але це було тоді, коли ми вже поверталися на базу і починали заповнювати документацію. Кожен вечір заповнення – це свої ще емоції. Якщо ти перед цим приїздив у більш-менш збережений населений пункт, то там були одні історії, усмішки, тебе були раді бачити. І були населені пункти, де зі ста хат – жодної уцілілої. І на все село – живе ще кілька осіб, які з’їхалися в один будинок і намагаються його зібрати докупи. Виїздити їм немає куди, та вони й не хочуть. Їдеш до них по дорозі, із якої стирчать “Гради”. Емоційно не передати. Після цього увечері просто в собі сидиш, згадуєш це.
Плюс – сам момент заповнення документації. Ми на місці не хотіли витрачати час, аби надати допомогу якомога більшій кількості людей. І писали вже 110-ту форму ввечері. Це десь до півночі. У перший день Женя ліг спати о другій ночі, щоб прокинутися о п’ятій.
“Усі почуті історії запам’ятаються надовго”
У лікарнях, які вдалося зберегти, був доступ до води і світло (хоч і не завжди). Люди ж набирали воду з криниць. У маленьких населених пунктах взагалі світла не було. Оселі опалювали грубами.
Люди виходили на звук. Жінки все кидали, згукували сусідів. Люди виходили нам на зустріч, плакали і дякували, що ми приїхали. Розказували свої історії, проблеми. Усі почуті історії – запам’ятаються надовго. Наприклад, траплялося так, що місцеві не могли приготувати собі їжу, їхні рідні виходили в пошуках харчів і не поверталися. Одна жінка розповідала, що її сусіди під час обстрілів сховалися у погріб. Потім проходили окупанти і просто туди кидали гранату. Так загинула вся родина. Таких історій тисячі. І від кожної – просто “мурахи” по тілу.
Люди боялися спати. Окупанти здебільшого приходили до них уночі. Крали. Крали автомобілі, мотоцикли, їжу. Знущалися.
Багато жінок переживали за своїх дітей, особливо – за дочок. Це такі історії, які навіть не хочеться розповідати. Один чоловік своїх дітей ховав у коморі в зерно, коли приходили росіяни. Там стояв контейнер і він їх просто зерном присипав. По селу ходили російські солдати і люди боялися. У них дівчатка. Ми всі розуміємо…
“Багато захворювань з’явилося, яких у них раніше не було”
Здебільшого люди зверталися з гострими респіраторними інфекціями, загостренням всіх хронічних хвороб, гіпертензивні кризи. Під час огляду виявляли гострі порушення ритму невідомої давнини, перенесення ГПМК (гостре порушення мозкового кровообігу) під час окупації. Людям не надавали взагалі ніякої допомоги. У кого були запаси ліків, ділилися між собою: парацетамолом, знеболювальними, препаратами від тиску. Коли все закінчилося, у них не було можливості поїхати і купити чи когось попросити привезти. Так і обходилися. У людей, які хворіють на діабет, закінчувався інсулін, життєво важливий препарат. Під час обстеження ми також виявляли діабет у молодих людей, вперше для них. Настільки вони постійно жили у стресі. На фоні стресу там практично у всіх підвищення.
Багато захворювань з’явилося, яких у них раніше не було. Наприклад, підходить молодий чоловік, каже: “Щось у мене голова болить”. Оглядуємо, вимірюємо тиск – високий. Він каже, що в нього ніколи не було проблем із тиском. Люди дізнавалися про свої захворювання вперше від нас. Також наслідками пережитого стресу ставали інфаркти, інсульти, те, що стосується серцево-судинної системи.
Різні фактори впливали на людей. Там і харчування було не таке, як потрібно. Було багато проблем із животами: загострення хронічних чи поява гострих захворювань. Не було медичних оглядів, плюс стрес, плюс морально дуже пригнічені. Людям було дуже важко. Коли вони розповідали свої історії, вони дуже сильно плакали. Деякі люди приходили просто поговорити.
Ти повинен добре мислити, не бути гарячим, ми намагалися говорити спокійно, давали їм свою підтримку. Ми приділяли їм час для таких розмов. Вони виговорювалися, дякували – було помітно, що їм ставало легше.
Там намагаються відродити якусь медицину. Якщо ми під час обстеження виявляли гіперензійну хворобу, намагалися залишати на певний період деякі ліки з гуманітарної допомоги. Коли тільки їхали, контактували з бригадами, які вже там були, і запитували, що брати насамперед. Це були знеболювальні, парацетамол, препарати від тиску тощо. Дізнавалися також, скільки людей живе в населеному пункті, у який ми збиралися. Комплектували машину завчасно.
“До населеного пункту, до якого раніше їхати було 2-5 хвилин, ти їдеш 20-30”
На Херсонщині був покладений новий асфальт за програмою “Велике будівництво”. Там на дорогах навіть стояли ще імпортні асфальтоукладальники, уже розбиті, згорілі. І ти бачиш, як від дороги, що ось-ось, до початку війни, була класною, нічого не залишилося зараз. І до населеного пункту, до якого раніше їхати було 2-5 хвилин, ти їдеш 20-30. Ями по коліна, плюс – вона перекрита розбитою військовою технікою. Щоб це оминати, потрібно було з’їжджати з дороги, а це дуже небезпечно. Намагалися їздити лише по слідах від інших авто. Тому ми й працювали тільки поки було світло, удень. У Черкасах у нас за зміну, за добу – десь 15 викликів. Там – із 8 до 16 години ми отримували по 20 викликів на бригаду.
До темряви ми мали вже повертатися на базу. Дороги погані, багато де заміновано, тому був наказ працювати тільки вдень. Але виходило не завжди. Наприклад, військовий чи цивільна особа потрапляли на міну. І ми контактували з адміністрацією, із військовими, отримували дозвіл, супровід і їхали надавати допомогу. Якось ми просто поверталися на базу, нас наздогнала поліція, зупинила. Ми думали, це якась перевірка. Поліцейський підійшов, сказав, що цивільний наїхав на міну. І ми без погодження керівництва поїхали, бо це ось тільки сталося і ми тут єдина допомога. Дозвіл отримували вже дорогою до місця. У такі моменти розбита дорога стає дуже рівною. Виявляється, транспортні засоби мають властивість перелітати ці ями. Поліцейські переживали і за нашу безпеку. Бо ситуація сталася в посадці. Власне, фермер поїхав шукати свою техніку. Бо йому хтось сказав, що вона там. Наїхали на міну. В авто було двоє: один вижив, інший – загинув. Спочатку туди пішли полісмени, потім сапери. Згодом повідомили, що нам їхати не можна: дуже багато мін і пасток. Пораненого вивели до нас, але медичної допомоги він не потребував.
Сапери говорили, що це часті випадки. Люди повертаються на деокуповані території, їдуть по посадках і лісах шукати свою техніку якусь – і натрапляють на міни. Дуже багато пенсіонерів, які не можуть опалювати оселі, ідуть в лісопосадки по дрова. Але там все закладене розтяжками і мінами. На жаль, вони теж там залишаються.
Ще жахлива ситуація з мостами, вони повністю розбиті. Щоб дістатися до Давидового Броду, нам треба було об’їздити 80 км. Під розбитим мостом військові робили переправу. Але там однак було води заввишки півметра і течія. Пощастило, що авто повноприводні. Емоції від поїздки не передати: коли ти їдеш, а вода забиває під самі вікна.
Ніякі відео не передадуть масштабу трагедії, яка там відбулася. Жили собі люди прекрасно в селі – і в один момент прийшов “рускій мір”. У людей не залишилося нічого. І це без перебільшення. Немає жодного цілого даху, жодного вцілілого будинку, автомобілі спалені, перевернуті. Люди лишилися з нічим – у них все забрали.
Ми якось сиділи в машині й побачили жінку років вісімдесяти. Сиділа під хатою. Підходиш, дивишся в ті очі, а вона просто плаче і запитує: “Хлопці, шо мені робить?” Її сусіди забрали до себе, доглядають, але вона залишилася сама. Дуже важко в такі моменти. Я досі не навчився відповідати на такі запитання.
“По телевізору показують маленький шматок того, що там насправді”
Це був наш перший досвід на деокупованих територіях. Уявити собі не могли, що там відбувалося. Коли поверталися у Черкаси, тільки уявляли, що довелося пережити людям. Бо по телевізору показують маленький шматок того, що там насправді. Якщо дивитися на все там… Не знаємо, хто хоче такого. Дякую ЗСУ, що вони не пішли далі іщо їх потроху вибивають.
Коли повернулися в Черкаси, то перший час ще дивилися по тротуарах і під’їздах, чи немає мін і розтяжок.
Якби нам запропонували поїхати ще на деокуповані території, ми б точно погодилися. Ми там потрібні більше, ніж тут в деяких випадках. Коли буде наш Крим і буде потрібно – поїдемо на наш Крим. У Луганськ, Донецьк – також.
Дивіться відео з ефіру
Ірина Малюкова
Підписуйтеся на новини “18000” у вайбері. Нас уже більше 6000!