– Я люблю свою роботу! Звісно, вона непроста. Насамперед через те, що доводиться працювати з хворими людьми, – ділиться медсестра Гельмязівського ПНІ Ніна Ластівка. – Але я вже до підопічних звикла. Знаю, як себе з ними поводити. І вони знають, як спілкуватися зі мною. Підхід можна знайти до будь‐якої людини. Треба просто бути спокійною. І все.

Свою роботу цінує насамперед тим, що вона – неподалік від дому, в рідному селі.

Звільнення з інтернату – випадок не поодинокий. Так, у вересні із закладом попрощалися 12 працівників, розповідає директорка інтернату Світлана Омелян. Часто вирішальною причиною звільнення стає навіть не складність роботи, а низька зарплата. Молодший медичний персонал у таких закладах отримує мінімальну заробітну плату.

– Жінки банально не можуть дітей одягти у школу. Дуже багато виїхало за кордон, – жаліється Світлана Миколаївна. – Найсумніше те, що йдуть люди, які знають систему. У підопічних є до них довіра. А коли вони йдуть, це біль для мешканців. Це травма й для самих працівників. Бо якусь частку себе втрачають, адже все життя тут пропрацювали.

Нещодавно Гельмязівський психоневрологічний інтернат відзначив свою 65‐ту річницю. Він працює з 1954 року. Колись це був панський маєток, опісля – комуна, будинок для інвалідів і ветеранів війни та будинок пристарілих. Приміщення, в якому живуть мешканці інтернату, є нетиповим для таких закладів.

Його постійно осучаснюють. За останні роки на кожному поверсі корпусів з’явилися туалет і душова кімната. Є лазня і літній душ. У деяких кімнатах мешканців уже встиг з’явитися телевізор.

Сьогодні в інтернаті проживає 141 підопічний. Двоє з них – уже понад 10 років у розшуку. 23 мешканці інтернату – недієздатні: 16 з них мають опікунів, ще 7 – під опікою закладу.

Більшість підопічних – уродженці Черкащини. У 2014 році заклад прийняв 7 переселенців із Макеєвського інтернату.

– Ви не думайте, що це якийсь страшний заклад, що їх тут катують чи ще щось, – час від часу промовляє журналістам директорка ПНІ Світлана Омелян. – Вони такі ж жителі Золотоніського району, як і решта. Ми їм віддаємо їхні 25% пенсії на руки. Вони можуть використовувати їх за власними потребами. Піти в магазин, на базар. Є ті, що зберігають і згодом щось більше купують. Хтось хоче додаткового добреника або цигарки. Ми не забороняємо. Тільки просимо, щоб були обережні. Все таки заклад – за межами села. Щоб нікого машина не збила.

Мешканцями опікуються 106 працівників. Окрім медсестер, допомогу надають терапевт, психіатр і психолог.

Прогулюючись територією інтернату, натрапляємо на Вову. Директорка запитує, чи комфортно йому в закладі і чи ніхто не ображає.

– Та хто обіжає, всі хароші люди, все в нас в порядку, все красіво, – відповідає Вова.

Світлана Омелян натомість розповідає про те, що персонал постійно ініціює екскурсії підопічних в історичні місця та просто на природу.

– Ви ж пам’ятаєте, що ми хочемо поїхати у Смілянський будинок‐інтернат, де ми жили? – уточнює Вова в директорки.

– Я ж тобі обіцяла? Домовимося, – відповідає йому Світлана Миколаївна.

Часто саме віра в Бога допомагає хворим знайти душевний спокій. Раніше у ПНІ була молитовна кімната.

– До нас переїздив підопічний, який перед цим жив у монастирі. Коли ми запропонували йому цю кімнату, він сказав, що вона прохідна і там немає нічого святого. Аж образливо стало! Зібралися з нашими чоловіками на нараду. Оцінили клумбу. Зрозуміли, що нею можна пожертвувати. Проект каплички в інтернеті видивилися: дах з однієї каплички, крилечко – з іншої, форма – з третьої, всередині – з четвертої. І така краса вийшла. Це для підопічних дуже важливо, вірять, що Бог може їх сцілити, – говорить Світлана Омелян.

Через брак фінансування капличку будували своїми силами. Деревину дав лісгосп. А от тесали її працівники інтернату.

– Нам нема де жити, тому мама мене тимчасово тут залишила, – говорить про те, як опинився в інтернаті, Сергій.

– Адаптувався, на щастя. Став компанійським, спілкується, – коментує стан хлопця пані Світлана.

Для зустрічей із рідними в інтернаті облаштували спеціальну кімнатку побачень. Та рідні, зізнаються в закладі, рідко користуються правом спілкуватися з підопічними. Через це гостей тут завжди зустрічають із радістю. Особливо – волонтерів, які часто приходять із солодощами або іншими подарунками.

Ще одна відрада для підопічних – кімната зі швейним приладдям. Тут вони за бажанням шиють собі фартухи, які використовують під час трудотерапії, сумки, іграшки, килимки тощо.

Також на території закладу облаштували кілька альтанок і мінізоопарк.

А ще має власну пекарню, що дозволяє готувати для підопічних завжди свіжу випічку.

– Робота нескладна. Ми приходимо на 6‐ту ранку і працюємо до 6‐ої години вечора. Сьогодні на вечір у нас хлопцям картопля відварна, м’ясо тушене, компот із сухофруктів, хліб і салат зі свіжих помідорів, – перераховує кухар Світлана Горб.

Натомість на полуденок підопічні отримають какао і свіжий хліб.

М’ясо та молочні продукти мешканці мають завдяки власному господарству. На «балансі» ПНІ: 77 голів великої рогатої худоби (з них 14 – корови) і 75 свиней. Заклад обробляє 150 гектарів землі. Здебільшого їх використовують для культур, якими годують худобу.

Персонал закладу докладає зусиль для того, аби адаптувати підопічних до реального життя. За бажанням залучають до трудотерапії. А декого – навіть до ландшафтного дизайну. На території ПНІ ростуть декоративні кущі, вправлятися біля яких дають змогу не лише працівникам інтернату, а й мешканцям ПНІ.

За 5 років в інтернаті святкували аж два одруження. Одна пара нині живе у Гельмязеві: підопічний побрався з працівницею. Ще одна – в Миколаєві.

– Зараз двом особам повертаємо дієздатність. В одного хлопчини є дружина, діти. Як так сталося, що він потрапив сюди, ми не знаємо, але допомогти хочемо, – резюмує директорка ПНІ Світлана Омелян.

Половина цієї суми пішла на заробітну плату працівників та податкові відрахування. Решта коштів – це переважно закупівля різних товарів і послуг. Характерним для закладу є також уникнення здійснення конкурентних процедур. Остання допорогова закупівля закладом відбулася на початку 2019 року. Окрім того, майже всі закупівлі відбуваються з мінімальним рівнем конкуренції.

Укладаючи прямі угоди, заклад співпрацює з величезною кількістю різних фізичних осіб‐підприємців, що характерно для всієї системи. Втім має явних фаворитів. У частині постачання продуктів харчування це 24‐річний Віктор Чалий, який здійснює постачання широкої групи товарів харчування та отримав протягом 2018–2019 років від закладу майже 1,3 млн гривень. Своє право здійснювати торгівлю юний черкащанин здобув під час здійснення конкурентних торгів. Переважно мова йде про відкриті торги, але виграв Чалий і «допороги», у яких, окрім нього, ніхто участі не брав. Окрім Гельмязівського інтернату, Чалий активно співпрацює лише зі ще одним комунальним закладом – санаторієм «Сосновий бір», що у свій час прославився серед закупівельників, закуповуючи м’ясо грамами, аби уникнути конкурентних процедур.

У частині постачання господарських товарів та одягу можна виокремити 40‐річну підприємницю з Черкас Юлію Снігур, що уклала із закладом 24 безконкурентні угоди та отримала 527 тисяч гривень за постачання одягу. Цікаво, що в системі Прозорро відображено лише 4 угоди. Решта відсутні.