– Я люблю свою роботу! Звісно, вона непроста. Насамперед через те, що доводиться працювати з хворими людьми, – ділиться медсестра Гельмязівського ПНІ Ніна Ластівка. – Але я вже до підопічних звикла. Знаю, як себе з ними поводити. І вони знають, як спілкуватися зі мною. Підхід можна знайти до будь-якої людини. Треба просто бути спокійною. І все.

Свою роботу цінує насамперед тим, що вона – неподалік від дому, в рідному селі.

Звільнення з інтернату – випадок не поодинокий. Так, у вересні із закладом попрощалися 12 працівників, розповідає директорка інтернату Світлана Омелян. Часто вирішальною причиною звільнення стає навіть не складність роботи, а низька зарплата. Молодший медичний персонал у таких закладах отримує мінімальну заробітну плату.

– Жінки банально не можуть дітей одягти у школу. Дуже багато виїхало за кордон, – жаліється Світлана Миколаївна. – Найсумніше те, що йдуть люди, які знають систему. У підопічних є до них довіра. А коли вони йдуть, це біль для мешканців. Це травма й для самих працівників. Бо якусь частку себе втрачають, адже все життя тут пропрацювали.

Нещодавно Гельмязівський психоневрологічний інтернат відзначив свою 65-ту річницю. Він працює з 1954 року. Колись це був панський маєток, опісля – комуна, будинок для інвалідів і ветеранів війни та будинок пристарілих. Приміщення, в якому живуть мешканці інтернату, є нетиповим для таких закладів.

Його постійно осучаснюють. За останні роки на кожному поверсі корпусів з'явилися туалет і душова кімната. Є лазня і літній душ. У деяких кімнатах мешканців уже встиг з'явитися телевізор.

Сьогодні в інтернаті проживає 141 підопічний. Двоє з них – уже понад 10 років у розшуку. 23 мешканці інтернату – недієздатні: 16 з них мають опікунів, ще 7 – під опікою закладу.

Більшість підопічних – уродженці Черкащини. У 2014 році заклад прийняв 7 переселенців із Макеєвського інтернату.

– Ви не думайте, що це якийсь страшний заклад, що їх тут катують чи ще щось, – час від часу промовляє журналістам директорка ПНІ Світлана Омелян. – Вони такі ж жителі Золотоніського району, як і решта. Ми їм віддаємо їхні 25% пенсії на руки. Вони можуть використовувати їх за власними потребами. Піти в магазин, на базар. Є ті, що зберігають і згодом щось більше купують. Хтось хоче додаткового добреника або цигарки. Ми не забороняємо. Тільки просимо, щоб були обережні. Все таки заклад – за межами села. Щоб нікого машина не збила.

Мешканцями опікуються 106 працівників. Окрім медсестер, допомогу надають терапевт, психіатр і психолог.

Прогулюючись територією інтернату, натрапляємо на Вову. Директорка запитує, чи комфортно йому в закладі і чи ніхто не ображає.

– Та хто обіжає, всі хароші люди, все в нас в порядку, все красіво, – відповідає Вова.

Світлана Омелян натомість розповідає про те, що персонал постійно ініціює екскурсії підопічних в історичні місця та просто на природу.

– Ви ж пам'ятаєте, що ми хочемо поїхати у Смілянський будинок-інтернат, де ми жили? – уточнює Вова в директорки.

– Я ж тобі обіцяла? Домовимося, – відповідає йому Світлана Миколаївна.

Часто саме віра в Бога допомагає хворим знайти душевний спокій. Раніше у ПНІ була молитовна кімната.

– До нас переїздив підопічний, який перед цим жив у монастирі. Коли ми запропонували йому цю кімнату, він сказав, що вона прохідна і там немає нічого святого. Аж образливо стало! Зібралися з нашими чоловіками на нараду. Оцінили клумбу. Зрозуміли, що нею можна пожертвувати. Проект каплички в інтернеті видивилися: дах з однієї каплички, крилечко – з іншої, форма – з третьої, всередині – з четвертої. І така краса вийшла. Це для підопічних дуже важливо, вірять, що Бог може їх сцілити, – говорить Світлана Омелян.

Через брак фінансування капличку будували своїми силами. Деревину дав лісгосп. А от тесали її працівники інтернату.

– Нам нема де жити, тому мама мене тимчасово тут залишила, – говорить про те, як опинився в інтернаті, Сергій.

– Адаптувався, на щастя. Став компанійським, спілкується, – коментує стан хлопця пані Світлана.

Для зустрічей із рідними в інтернаті облаштували спеціальну кімнатку побачень. Та рідні, зізнаються в закладі, рідко користуються правом спілкуватися з підопічними. Через це гостей тут завжди зустрічають із радістю. Особливо – волонтерів, які часто приходять із солодощами або іншими подарунками.

Ще одна відрада для підопічних – кімната зі швейним приладдям. Тут вони за бажанням шиють собі фартухи, які використовують під час трудотерапії, сумки, іграшки, килимки тощо.

Також на території закладу облаштували кілька альтанок і мінізоопарк.

А ще має власну пекарню, що дозволяє готувати для підопічних завжди свіжу випічку.

– Робота нескладна. Ми приходимо на 6-ту ранку і працюємо до 6-ої години вечора. Сьогодні на вечір у нас хлопцям картопля відварна, м'ясо тушене, компот із сухофруктів, хліб і салат зі свіжих помідорів, – перераховує кухар Світлана Горб.

Натомість на полуденок підопічні отримають какао і свіжий хліб.

М'ясо та молочні продукти мешканці мають завдяки власному господарству. На "балансі" ПНІ: 77 голів великої рогатої худоби (з них 14 – корови) і 75 свиней. Заклад обробляє 150 гектарів землі. Здебільшого їх використовують для культур, якими годують худобу.

Персонал закладу докладає зусиль для того, аби адаптувати підопічних до реального життя. За бажанням залучають до трудотерапії. А декого – навіть до ландшафтного дизайну. На території ПНІ ростуть декоративні кущі, вправлятися біля яких дають змогу не лише працівникам інтернату, а й мешканцям ПНІ.

За 5 років в інтернаті святкували аж два одруження. Одна пара нині живе у Гельмязеві: підопічний побрався з працівницею. Ще одна – в Миколаєві.

– Зараз двом особам повертаємо дієздатність. В одного хлопчини є дружина, діти. Як так сталося, що він потрапив сюди, ми не знаємо, але допомогти хочемо, – резюмує директорка ПНІ Світлана Омелян.

Половина цієї суми пішла на заробітну плату працівників та податкові відрахування. Решта коштів – це переважно закупівля різних товарів і послуг. Характерним для закладу є також уникнення здійснення конкурентних процедур. Остання допорогова закупівля закладом відбулася на початку 2019 року. Окрім того, майже всі закупівлі відбуваються з мінімальним рівнем конкуренції.

Укладаючи прямі угоди, заклад співпрацює з величезною кількістю різних фізичних осіб-підприємців, що характерно для всієї системи. Втім має явних фаворитів. У частині постачання продуктів харчування це 24-річний Віктор Чалий, який здійснює постачання широкої групи товарів харчування та отримав протягом 2018-2019 років від закладу майже 1,3 млн гривень. Своє право здійснювати торгівлю юний черкащанин здобув під час здійснення конкурентних торгів. Переважно мова йде про відкриті торги, але виграв Чалий і "допороги", у яких, окрім нього, ніхто участі не брав. Окрім Гельмязівського інтернату, Чалий активно співпрацює лише зі ще одним комунальним закладом – санаторієм "Сосновий бір", що у свій час прославився серед закупівельників, закуповуючи м'ясо грамами, аби уникнути конкурентних процедур.

У частині постачання господарських товарів та одягу можна виокремити 40-річну підприємницю з Черкас Юлію Снігур, що уклала із закладом 24 безконкурентні угоди та отримала 527 тисяч гривень за постачання одягу. Цікаво, що в системі Прозорро відображено лише 4 угоди. Решта відсутні.