Повномасштабна війна змінила все. За три місяці комусь довелося будувати нове життя в іншому місті, хтось змінив костюм на військову форму, а хтось остаточно усвідомив: більше не може розмовляти російською. І не тому що відчуває утиски, а тому що не хоче говорити однією мовою з тими, хто прийшов на нашу землю вбивати. Тож навіть ті, хто чув російську ще з пелюшок, нині активно "забувають" її, руйнуючи всі плани окупанта на деукраїнізацію нашого народу.

Споживання більшої кількості українського контенту, спікінг-клаби, фільми з субтитрами та прослуховування книг українських класиків під час прогулянок, - лише мала частина того, що роблять мовні "світчери", аби одного разу почути жадане "твоя українська - бездоганна". А поки продовжують вчитися та говорити, попри страх помилитися й почути чергове "пєрєабулся".

Чому мова має значення, як відреагували на перехід рідні та підписники, а також що допомагає вдосконалювати українську - в історіях черкащан, які перейшли на українську після повномасштабної війни

Зізнаюся, до 24 лютого я, напевно, була однією із тих, кому "какая разніца": не цікавилася політикою, вважала це брудною справою, жила своїм колом інтересів, своєю професією. Проте від початку повномасштабної війни твердо ухвалила рішення перейти на українську. Коли все це почалося, мені стало гидко навіть чути російську, не те що розмовляти нею.

Крім цього, моя мама постійно переповідає й надсилає мені історії з війни, від яких просто крається серце. Коли я запитала в неї, нащо вона це читає, вона відповідала, що в майбутньому, коли схоче сказати щось російською, хоче, щоб у її пам'яті виринали ці історії.

Я народилася в Черкасах у російськомовній родині. Пам'ятаю: вперше українську почула на співбесіді перед вступом до школи. Тоді я майже не розуміла її, говорила ніби білорус (сміється, - ред.). Далі вивчала українську на уроках української мови, проте вдома все одно говорила російською. Найбільше української чула, коли влітку приїжджала до дідуся. Там я була трохи білою вороною, проте могла вільно говорити російською й ніхто не цькував мене за це.

Коли навчалася в університеті, майже всі терміни ми вивчали російською. Більшість викладачів були ще радянської "закалки" і коли на парах хтось із них намагався говорити українською, то ближче до середини заняття знову поверталися до російської. Та, звісно, були й такі, хто добре розмовляв українською.

Краще розмовляти українською я почала завдяки роботі у WineTime й спілкуванню з нашим україномовним керівництвом. Інколи, коли вони телефонували до мене, то з гумором запитували, чому це я на землі Тараса й Богдана розмовляю російською? Крім цього, вагому роль відіграли й робочі поїздки на Захід України. Помітила, коли ти хоч тиждень побудеш, наприклад, у Львові, то україномовне середовище перемагає тебе й не помічаєш, як і сама починаєш говорити українською.

Проте я переконана, якби мене змушували говорити українською чи тикали в мою російськомовність, я б ніколи не перейшла (на українську, - ред.). Принципово. Такий перехід має йти із середини та бути саме твоїм бажанням. Це чимось схоже на те, як людина кидає курити. Тобі можуть хоч усі твої друзі й рідні казати, як це шкідливо, дорікати, але ти принципово робитимеш наперекір. Аж поки сам не вирішиш кинути.

Для покращення своєї української я почала ходити до спікінг-клабу. Його після початку повномасштабної війни організувала черкащанка Іра Тітовська. Там ми зустрічаємося у колі тих, хто переходить на українську, розмовляємо. Також є вчителька української мови, яка виправляє наші помилки та пояснює їх. Зараз є дві групи, кожна з яких налічує близько десяти осіб. Групи невеличкі, аби кожен мав змогу висловитися та бути почутим. Тут мені не страшно помилятися.

Коли ж помилки виправляють люди, яких я не знаю, це відчуття, ніби тобі зашивають рота. Я нормально ставлюся до цього, якщо це мої друзі й ми сидимо на кухні за келихом вина і я говорю щось російською, а вони перекладають українською. Проте коли це людина, яка не знає мене й виправляє під час живого спілкування чи в соцмережах, то що? Для чого? Я просила тебе про це? Я не розумію, для чого люди це роблять. Коли тебе постійно намагаються "вколоти", виправляючи, то єдине, що я відчуваю до цієї людини - це співчуття. Думаю, коли в людини є чим зайнятися - бізнес, робота, діти, собака, кохання - їй немає часу писати в'їдливі коментарі.

Зараз я вже більш-менш розмовляю українською, проте мені складно правильно нею писати. Також на російській я розмовляю дуже швидко, а українською - повільніше. Проте в цьому є й позитив. Коли говорила російською, то між словами прослизала нецензурна лексика, а зараз її стало менше, оскільки обдумую, що сказати.

Головна моя проблема - я відчуваю, що мені не вистачає словникового запасу. Особливо, у робочій сфері. На жаль, майже вся література про виноробство у нас російськомовна, як і терміни. Зараз у мене є дві україномовні книги, які стосуються моєї професії: одна з них написана простою мовою, проте в іншій доводиться тричі перечитувати абзац, аби зрозуміти його.

Саме острах здатися через брак словникового запасу менш компетентною у своїй професії заважав мені повністю перейти на українську раніше. Я перфекціоніст і хочу, щоб усе було досконало. Проте після 24 лютого твердо вирішила: навіть якщо два-три роки говоритиму з помилками, усе одно говоритиму українською.

Зараз я ще можу перейти на російську, коли перебуваю в компанії російськомовних друзів. Це відбувається мимовільно: спочатку я говорю українською, проте вже пізніше ловлю себе на думці, що розмовляю російською. Думаю, із часом це мине.

На українську я перейшов відразу від початку повномасштабної війни. Перейшов, насправді, через багато причин. По-перше, мені стало огидно від самої мови, адже, як сказав один військовий: "Не всі, хто розмовляє російською - вбивці, але всі, хто прийшов убивати нас, - розмовляють російською". Я не хотів навіть і поряд стояти з тими людьми, які робили всі ці звірства з нашими людьми.

По-друге, я більш детально почав вивчати нашу історію і зрозумів, що не маю ніякого морального права плювати на могили тих людей, хто віддав своє життя, щоб наша мова жила. Особливо це стосується "розстріляного відродження". Я два роки писав свою книгу російською мовою і мав опублікувати її якраз в лютому, але після 24-ого зрозумів, що я собі цього не пробачу потім. Тому книгу відклав, почав писати абсолютно іншу, українською, вибачився перед "розстріляним відродженням" за свою історичну несвідомість і почав забувати російську.

Чому не переходив на українську раніше? Як сказав Валерій Маркус (військовий, - ред.): "Мені було норм". Я вважав, що все те - геноцид українців, "розстріляне відродження" - було десь в минулому, а зараз все інакше.

Соцмережі я вів російською, тому що "так більша аудиторія", не розуміючи, що це є однією з думок, яку насаджує нам рф.

Комплекс меншовартості, із яким я доволі довгий час жив.

Зараз я не переходжу на російську під час розмови з кимось. Як громадянин України я маю законне право не переходити на мову співрозмовника. Якщо людина до мене звертається російською, я відповідаю йому українською. Без винятків.

Але часто буває навпаки. Я замовляю багато речей в інтернеті і мені телефонують для підтвердження покупки. Починають розмову російською, що я вважаю порушенням закону, але коли я відповідаю українською - переходять зі мною на українську.

Перехід для мене був легким. Тим паче, у мене мама - велика патріотка України, а тому, коли вони чула від мене російське слово, потиличник я отримував добрячий (усміхається, - ред.).

Головна проблема, яка виникла під час переходу з російської на українську - я не знаю деяких слів. Українська значно багатша на кількість слів від російської.

Але коли я почав читати дуже багато літератури українською і писати нею книгу, то для мене тепер значно складніше щось сказати російською. Так, поки ходжу на вулиці, слухаю аудіокнижки. Із останніх - "Лісова Пісня" Лесі Українки та "Місто" Валер'яна Підмогильного. А коли йдемо з дружиною гуляти, беремо каву і на лавці я читаю їй "Кобзаря".

Звичайно, у моїй мові ще є русизми, але я над ними працюю. Вимовляти ж нічого не складно: паляниця і "Укрзалізниця" скажу без проблем (усміхається, - ред.).

Коли я зробив відео про мову у Tik Tok, реакція була неоднозначною (у Сергія понад 770 тис. підписників у Tik Tok, - ред.). На превеликий жаль, знаходиться ще величезна кількість людей, яких зросійщення торкнулося вже в другому поколінні і вони досі не розуміють, наскільки важливо переходити на українську. Більшість моєї аудиторії прийняла та підтримала мій перехід, але знайшлися й ті, хто почав звинувачувати в "переобулся". Чесно кажучи, чхати я хотів на ці звинувачення. Для мене мова - це кордони, і від таких людей свої кордони я також ставлю. Я розумію, що не всі люди мають можливість мислити, тому і не прошу від них великих потуг. Змію не навчиш літати, як не кидай її в небо.

Після початку повномасштабної війни я не мала жодної причини не вести блог українською. За читачів із росії не тримаюся, хоч і мала великий відсоток поціновувачів рецептів та фото звідти. Нині моя сторінка закрита і я принципово не додаю людей із росії, а ті, що були, пішли через ряд зрозумілих причин, серед яких - мій вибір перейти на українську.

Рідні ж і друзі - раді. Їм було незвично чути мене російською і вони помічали деякі помилки в моїх текстах, адже я ніколи не вивчала російський правопис в школі і через це іноді плуталась. Для моєї сім'ї справжня Яна завжди була україномовною.

Загалом зараз майже кожна людина, яку я знаю, хоче розмовляти й вивчати українську, навіть знайомі іноземці цікавляться всім, що пов'язано з моєю країною. І не тільки новинами, а й музикою, культурою, історією.

Я навчалася українською в школі та університеті. Також уся моя сім'я - освітяни, які в побуті розмовляють українською мовою, тому з дитинства я вільно нею спілкуюся. Водночас знайомі та друзі спілкувалися російською, тож завжди було так: удома та на навчанні - українська, на вулиці - російська. Такі реалії були, думаю, майже у кожного.

Після 24 лютого вирішила перейти на українську і в соцмережах. На початку мені було складнувато записувати розмовні відео, тому що постійно запиналась і обдумувала слова, щоб не помилитись. Також ловила себе на словах-паразитах і русизмах. Та вже за місяць активної практики майже позбавилась цього і навпаки голос на записі звучить набагато приємнішим українською.

Також я перейшла виключно на українські субтитри при перегляді іноземного кінематографа. Або чекаю український дубляж. Перейшла й на літературу українською, що дуже вплинуло на словниковий запас. У нашій мові дійсно багато розкішних синонімів, якими можна дуже вдало обіграти свій спіч.

Водночас у мене досі є звичка переходити на російську з людьми, які розмовляють нею зі мною, але думаю це питання часу. Майже 90% моїх знайомих зараз активно переходять на українську або бажають її розвивати для вільного спілкування.

Українська з'явилася в моєму житті в 2014-ому році. До цього мені складно було написати українською навіть своє прізвище та по батькові. Підглядав у паспорт, як правильно Володимирович пишеться. Розпочав цей процес (переходу, - ред.) Майдан. Правда, він був дуже повільним - усі ці 8 років.

Уже остаточно я перейшов на українську після повномасштабної війни. Мабуть, таким людям, як я, потрібен був останній копняк, щоб зрозуміти, що російська - це не тільки мова знайомих, рідних чи Пушкіна, а й мова ворога та загарбника. Коли ти на 100% українець, тобі це легше сприйняти, а коли всі твої родичі спілкуються російською і ти все своє життя нею говорив, це важче визнати. На жаль.

Я народився в Донецьку. Мої батьки виключно російськомовні. Батько - росіянин, який переїхав у Донецьк. Через те, що він був військовослужбовцем, коли я був дуже маленьким, ми поїхали з Донецька по світу - росія, Монголія. Потім приїхали до Черкас. Тут я навчався з першого по 5-ий клас, проте української не вчив. Оскільки це був ще СРСР, то діти військовослужбовців, зокрема, могли написати заяву і їх звільняли від вивчення української. Пам'ятаю, як ми думали: "Хах, йдете на уроки, а ми тут поки гуляємо". Але зараз я розумію, що це була дуже велика помилка. Потім ми поїхали до тоді ще Чехословаччини, де я рік не довчився, як батька перенаправили до росії в Нижньогородську область. Там я і закінчив школу.

У мене навіть у військовому квитку написано "рускій". Справа в тому, що раніше національність визначали по батьку. От тепер і думаю, як би його викреслити й що за це буде (усміхається, - ред.).

А ще думаю, що після війни зміню прізвище. У мене мало б бути прізвище Вовк, а не Савєльєв. Коли батьки мого батька одружувалися, то у бабусі було прізвище Савєльєва, а у дідуся - Вовк. Але бабуся сказала, що не хоче бути "вовчицею", тож і взяли Савєльєв.

Зараз із батьками я ще спілкуюся російською. У віці 70+ уже дуже важко щось змінити. Та навіть батька ця війна переламала: він уже мемаси українською постить, пересварився з усіма своїми друзями з росії. Говорить: "У мене з друзів там не залишилось нікого".

Коли я почав переходити на українську в 2014 році, то було важко. Особливо, коли їздив у робочі відрядження на Західну Україну. Тоді починалася люта "азірівщина". До 2014-ого розмовляти українською для мене було майже неможливо. Та й, пам'ятаю, ще минулого року під моїм постом хтось із друзів жартома написав: "У тебе, Олексію, напевно, якась українська дислексія" (сміється, - ред.).

Повністю перейшов на українську я після повномасштабної війни. До цього дивився кілька ютуб-каналів, які стосувалися української мови й допомагали позбутися суржику, та купив собі книжку Ореста Лютого "Як перейти на українську". Але зараз для мене основна школа - це постійне щоденне спілкування українською та український контент.

Перше, що я зробив після 24 лютого - почав гуглити виключно українською. Та все одно зіткнувся з тим, що результати часто видає російською. Але завдяки наполегливості Google почав підсовувати мені більше українського контенту. Так дізнався, що в нас є дуже багато цікавих україномовних ютуб-блогерів. Наприклад, той самий "Загін кіноманів". Також приємно, що навіть блогери з велосипедної тематики, яких я дивлюся багато років, перейшли на українську. Навіть попри те, що в них було дуже багато "підписоти" з росії. Були й блогери, від яких абсолютно без жалю відписався через їхню позицію.

У мене також є свій ютуб-канал. Він скромний, роблю його для себе. Тут я теж минулого чи позаминулого року перейшов на українську, але потім "здувся" і знову повернувся до російської. Пам'ятаю: було дуже багато коментарів із подякою за українську. Та тепер відео російською я точно викладати не буду.

Порівняно із березнем цього року, я доволі добре виговорився. Та із того, що досі важко дається - це зрозуміти, де вимовляти "и", а де "і". Звернув увагу, що така проблема є і в блогерів, які перейшли з російської на українську. Наприклад, я можу сказати не мийка, а мійка, чи дітина, а не дитина, помілки, а не помилки. Думаю, якісь спікінг-клаби мені б у цьому допомогли. Крім цього, іноді буває важко зрозуміти, й де писати "і", а де "ї".

Також складнувато даються наголоси. Наприклад, коли нещодавно ми з дружиною купили собачку, я пішов шукати в магазин пелюшки. Ну, по-перше, гугл-перекладач - наше все, тож спочатку я переклав "пеленки" на українську та подивився, як це слово правильно читається. Бачу: пелЮшки. Підходжу до продавчині й запитую: "А у вас є пелЮшки?". На що вона мені: "ПелюшкИ"?. Я потім ще й у дружини перепитав.

Коли я принципово перейшов на українську від початку повномасштабної війни, то почав помічати, що мої російськомовні друзі також почали спілкуватися зі мною українською. У нас є чат у телеграмі з черкаськими колегами, де ми всі спілкувалися виключно російською, однак зараз я пишу українською у 99% випадків. Так, це буває важко й незручно, адже ти 13 років спілкуєшся з людьми російською, а тут різко переходиш на українську. Я перфекціоніст, тож інколи використовую гугл-перекладач, аби бути стовідсотково впевненим у правильності написаного.

У родині мій перехід сприйняли нормально. Правда, дружині поки досить незвично чути, як я спілкуюся українською. Вона ж то завжди нею говорила, точніше, черкаською українською - він же суржик (усміхається, - ред.). До речі, раніше я навіть вів у телефоні "словник суржику", куди записував такі словечка як, наприклад, минута. Ніколи не міг зрозуміти, чому не хвилина, а минута? І саме це зараз відрізняє "світчерів" від україномовних: наша мова чистіша від суржику.

Перейшов на українську я й зі своїм сином. Він україномовний, навчається в українській школі, але зі мною спілкувався виключно російською. Тепер - ні. Досі незвично, але звикаємо.

Нещодавно я спіймав себе на думці, що найбільш незвично, коли ти приходиш у якийсь заклад і починаєш розмовляти українською, а тобі відповідають російською. У позу я не стаю, щоб зі мною говорили саме українською, хоч і маю на це повне право на законодавчому рівні, але ось цей момент дуже тригерить. Мені аж хочеться почати відповідати російською, бо до мене ж російською говорять. Але ні, я - падлюка принципова, і тому продовжую українською.

Уже близько місяця на сторінках "18000" у соціальних мережах діє проєкт "Паляничка". Його ціль – допомогти читачам та підписникам говорити українською правильно.

Для цього кілька разів на тиждень на наших сторінках в інстаграмі та фейсбуці публікуємо контент, що допомагає розвивати мовні навички як тим, хто лише почав говорити українською, так і тим, хто хоче її вдосконалити. Нині головна увага приділена збагаченню словникового запасу та очищенню мовлення від кальок. Проте робимо це у "фановому" форматі: за допомогою картинок, відео та тестів.