Від початку повномасштабної війни канівчанка Олена Радченко долучається до волонтерства без вихідних. Хоч і не називає себе волонтеркою, зізнається: пошуки й збори гуманітарної допомоги, дзвінки та комунікація із закордонними організаціями займають 80% її часу. У решту ж 20% намагається встигнути поєднати дві роботи та спілкування із сім'єю.

До 24 лютого Олена часто подорожувала із родиною Україною. Це допомагало їй відновитися й з новими силами повертатися до роботи. Проте після повномасштабного вторгнення росіян жінка не дозволяє собі повноцінний відпочинок, а провести час із дітьми здебільшого може лиш тоді, коли везе чергову партію гуманітарного вантажу.

Почасти через постійне перебування в роботі та недосип Олена почала відчувати, що стала більш дратівливою, а робота, яка колись займала кілька хвилин, тепер може займати годину. Аби відновитися, в серпні жінка поїхала на ретрит. Говорить: спочатку було складно сфокусуватися на власних почуттях, однак згодом відчула, що нарешті змогла "заземлитися".

"18000" розповідає, що таке ретрит та як за допомогою нього волонтерам попередити емоційне вигорання.

Спочатку ти береш на себе купу завдань, працюєш без вихідних у нон-стоп режимі та думаєш, що, відволікшись від роботи, світ довкола зруйнується. Потім місяцями лікуєшся від хронічних хвороб, які чомусь дають про себе знати все частіше, відчуваєш постійну втому навіть після пробудження, а в голові заселяються думки, що робиш все одно замало. Ще далі - працювати стає складніше: помічаєш, що виконання колись легких завдань нині займає все більше часу, а сконцентруватися на них - складніше. Інколи зриваєшся на колегах, інколи - на близьких. У цей же момент замість взяти пазу та зайнятися здоров'ям - продовжуєш жити в нон-стоп режимі. Адже зупинитися - значить зійти з дистанції. Із часом робота все частіше викликає роздратування й невдоволення, а найголовніше - розчарування у собі та обраній професії. Зрештою, досягнувши піку - звільняєшся.

"Вітаємо, ви наполегливо боролися в Голодних іграх, але... вигоріли". І ні, вигорання - це не новомодний термін, який використовують лиш блогери й зірки.

- Вигорання - це стан, який характеризується психоемоційним та фізичним виснаженням. Якщо він триває довго, то може наступити синдром хронічної втоми, який натомість може призвести до інших хвороб та навіть депресії, - розповідає черкаська психологиня, доктор психологічних наук Інна Лук'янець.

Психологи стверджують: вигоріти може кожен, однак найбільш схильні до цього стану ті, хто працює в сфері "людина - людина", тобто перебувають у постійній комунікації з іншими.

- Волонтери та психологи зараз дуже схильні до вигорання. Особливо, якщо це чутлива, емоційна людина, яка не відпочиває, - зазначає Інна Лук'янець. - Та є й волонтери, які не вигорають. Наприклад, стресостійкі особи, які вміють не включатися в проблеми.

На сьогодні достеменно не відомо, який саме чинник є ключовим у спричиненні вигорання, однак високі вимоги до самого себе, робота без вихідних, стрес та недотримання "ворк-лайф" балансу відіграють у розвитку цього стану вагому роль.

- До вигорання може призвести будь-який стрес, навіть стрес у родині, коли людину постійно знецінюють і критикують. Спочатку їй може здаватися, що вона справляється, однак згодом подавлений стрес може проявитися, - говорить Інна Лук'янець.

Беручи ж до уваги умови, в яких нині перебувають українці - постійний стрес, тривога за власне життя та переважання негативних емоцій, шанси вигоріти зростають у кожного. І волонтери - не виключення. Вони не лише постійно перебувають у комунікації з іншими, а й щодня емоційно "проживають" десятки життів та часто схильні працювати без вихідних, закриваючи все більше потреб.

За словами Інни Лук'янець, в останні роки запитів від клієнтів, які мають симптоми вигорання, більшає. І якщо одні люди можуть подолати цей стан, інші - більше не повертаються в професію.

- Бувають і повторні звернення. Тобто людина повністю відновилася, а потім через деякий час знову відчула емоційне вигорання. І такі випадки трапляються часто, - говорить психологиня.

Водночас, як і будь-яку проблему, стан вигорання краще попередити аніж потім виходити з нього. Для цього людина, щонайменше, повинна дотримуватися балансу між роботою та відпочинком. І, що не менш важливо, вміти відпочивати.

- Коли людина бере відпустку, але працює під час неї чи перебуває в роботі думками - це не відпочинок. Треба вчитися переключатися. Якщо я ловлю рибу, то я ловлю рибу, якщо я плаваю, то я плаваю, - зазначає психологиня.

Також попередити стан вигорання допомагає й турбота про себе, зокрема, дотримання режиму дня, заняття спортом, який приносить задоволення, та виділення часу на хобі.

- Можна взяти відпустку, відключити телефон чи поїхати на природу. Потрібно достатньо спати, правильно харчуватися, слідкувати за водним балансом, гуляти, щоб включалися не лише думки, а й тіло, - пояснює Інна Лук'янець.

Одним із способів запобігання вигоранню може стати й ретрит.

- Під час ретриту ти ніби обнуляєшся, очищуєшся й фокусуєшся лише на тому, що робиш. Крім цього, здебільшого їх проводять на природі, а природа дуже добре відновлює. Тож навіть кілька таких днів можуть бути корисними, - говорить Інна Лук'янець. - Але це не означає, що потрібно давати собі лише кілька днів відпочинку в рік. Варто навчитися відчувати, коли ти потребуєш перезавантаження.

Канівчанка Олена Радченко одна з тих, хто спробував ретрит на собі. Усе - аби навчитися сповільнюватися в шаленому ритмі життя, яке має останні пів року. Жінка ще з 2014 року долучається до волонтерства, однак якщо до 24 лютого робила це час від часу, після повномасштабного вторгнення ситуація змінилася кардинально.

- Оскільки на початку повномасштабної Канів був транзитним і через нього проїжджало багато внутрішньо переміщених осіб, у нас був дефіцит таких речей як памперси, вологі серветки та ліки не лише для переселенців, а й жителів громади. Маючи знайомих за кордоном, я почала шукати ці речі з їхньою допомогою, - ділиться Олена. - Сьогодні це займає фактично весь мій день.

Водночас жінка додає: назвати себе волонтеркою не може. Хоч дзвінки та пошук необхідної "гуманітарки" й займають 80% її часу, стверджує, що це, скоріше, прояв її громадянської позиції. Паралельно із долученістю до волонтерської діяльності жінка поєднує й дві роботи та особисте життя - на радіо та обов'язки депутата.

- На радіо я маю ще й чергування по повітряній тривозі. Тут у нас вихідних немає. Тому недосип у мене вже хронічний (усміхається, - ред.), - говорить Олена Радченко. - Та й у мене таке враження, що з 24 лютого вихідних немає ні в кого.

Єдиний відпочинок, який за пів року повномасштабної війни могла дозволити собі канівчанка - зміна виду діяльності та кілька годин у родинному колі. Олена говорить: оскільки діти перебувають у батьків на Волині, а вона - у Каневі, для зустрічей із ними навіть вигадала спеціальну "схему":

- Враховуючи, що за гуманітарною допомогою я їду до Польщі, то дорогою заїжджаю до батьків та зустрічаюся з дітьми. Далі забираю вантаж, повертаюся та знову ночую з дітками, а тоді вирушаю на Канів. І коли вечорами я з ними спілкуюся, то тоді релаксую. У цей час я навіть не беру ні від кого слухавку.

І хоч життя в шаленому ритмі до вподоби Олені, із часом жінка почала відчувати, що все частіше під кінець дня почувається роздратованою.

- Я не встигала зробити все і це мене дратувало. Дратівливість була ознакою того, що я втомилася, - ділиться канівчанка. - Вигорання відчувалося і в роботі, коли справу, яку раніше ти могла зробити за 3-5 хвилин, тепер робиш або годину, або й зовсім намагаєшся відкласти її.

Зрозумівши необхідність "поставити себе на паузу" у серпні Олена Радченко відправилась на ретрит. Його для волонтерок у будиночку на окраїні с. Мельники (Чигиринщина, - ред.) безоплатно реалізувала громадська організація з Черкас "Горизонт змін". Для цього запросили психолога та майстрів, робота з якими допомогла б учасникам залишити звичне життя на кілька днів та глибше зануритись у свою справжню природу.

- Цього року вони зробили 5-денний ретрит. Насправді, викроїти ці дні було нереально важко, тож я змогла приїхати лише на чотири. Каюсь і жалкую, але тоді в мене страшенно "вигорала" посилка, яка йшла на Краматорськ. І мені потрібно було її зустріти й передати, - ділиться Олена.

Жінка додає: йшла на ретрит і заради "живого" спілкування, якого так бракувало в останні пів року. А також - хотіла бути ближчою до природи, тож відразу зрозуміла, що ці дні житиме не в будинку, а в наметі.

- Перше, що я помітила, коли ми приїхали на місце - ми так далеко від цивілізації (будинок розташований на краю села в серці Холодного Яру, - ред.). І хоч на телефоні вже не було зв'язку, спочатку я все одно не випускала його з рук. Було постійне відчуття провини, що ти маєш відповісти на дзвінок, а в тебе немає зв'язку, - розповідає про перші дні ретриту Олена Радченко.

Кожен день ретриту був погодинно розписаний активностями, тож щодня Олена, як і інші учасниці, могла взяти участь у групових заняттях із психологом та долучатися до майстер-класів і вечірніх посиденьок біля вогнища.

- Мені дуже "зайшов" майстер-клас зі створення ляльки-мотанки. Це була моя перша практика. До 24-ого, коли в мене була якась хвилинка, я полюбляла вишивати нитками чи бісером. Це заспокоювало і навіть, коли хворіла, то брала вишивку. Останній раз я займалася цим саме перед війною. Відтоді вишивка досі лежить на підвіконні і я не можу до неї повернутися. Не знаю чому, але не можу. А тоді, коли на майстер-класі ми почали брати до рук нитки та тканину, я зрозуміла, що повернулася до речей, займатися якими любила до війни, - ділиться Олена.

- Під час же групової терапії з психологом я проговорювала лише те, що дійсно боліло і можна було виправити. Якісь речі не озвучувались, а якісь - просто лилися, - говорить Олена. - Були моменти, коли ми (учасниці, - ред.) могли сісти й розмовляти навіть без тренера. Ти говориш з людьми, яких вперше бачиш і які не знають нічого про тебе, але говориш так, нібито ви сто років знайомі.

Із часом Олена помітила, що бажання взяти телефон до рук під час ретриту зменшилося. А сигналом того, що їй таки вдалося сповільнитися, стала здатність фокусуватися на моменті та природі довкола.

- Десь на другий день я почала помічати, який зелений у далечині ліс, чути спів пташок та як цвірінькають коники. А згодом навіть почала чути, як падають яблука з дерев, - ділиться жінка.

Олена додає, що частину звичок, набутих під час ретриту, взяла й до повсякденного життя:

- Із того часу я навчилася ставити телефон на режим "тиші" вночі, за що зараз мені дуже зараз вдячний чоловік. Загалом ретрит навчив мене зупинятися й визначати пріоритетність. Бо якщо до нього я намагалася допомогти всім й на цьому вигорала, то зараз навчилася делегувати справи. Якщо мені раніше потрібно було в добу хоча б 29 годин, то вже я виходжу на норму 24. Навіть можу дозволити собі вранці поспати, якщо не чергова на радіо (усміхається, - ред.).

Ідея проводити ретрити для активістів та волонтерів у ГО "Горизонт змін" зародилася ще в 2020 році. За словами голови громадської організації Вікторії Феофілової, поштовхом стало те, що після "ковідного" року вона з колегами на собі відчула втому та вигорання.

- Ми змогли знайти фінансову підтримку європейського фонду EED і в 2021-ому провели три ретрити для громадських діячів. Усе пройшло чудово і вже цього року ми планували запускатися й на комерційній основі, - розповідає Вікторія. - Надихалися ретриром, який колись проводили для активістів та громадських діячів на Кінбурнській косі (Миколаївська область, яка нині є окупованою - ред.).

Місцем для свого ретриту "Горизонт змін" обрав "Хату скраю" в селі Мельники на Чигиринщині. Це - двоповерховий будинок, що раніше був особистим простором для команди та інколи використовувався для освітніх тренінгів і семінарів. Головна ж перевага хатини в тому, що вона розташована на окраїні села, де за кілька кроків - ліс. Це сприяє створенню атмосфери усамітнення та єднання з природою, яка необхідна для ретриту.

- Організувати там побут доволі непросто. Наприклад, їжу для ретритів готують місцеві жінки і ми три рази на день привозимо її з села. А якщо ідуть дощі - то приносимо руками, адже ґрунт там глинистий і часом машина просто не проїде. Так само ми заготовляємо дрова, ставимо намети, смажимо для всіх м'ясо на вогнищі або топимо піч, якщо стає прохолодно. Організовуємо прогулянки по місцевості, майстер-класи, тощо. На все це потрібен десь місяць підготовки і злагоджена робота всієї команди, - ділиться Вікторія Феофілова.

Через війну запустити ретрити як комерційну послугу цьогоріч команді не вдалося. Однак "горизонтівці" змогли провести такий 5-денний захід безоплатно для волонтерок та громадських діячок, які потребували відновлення. Усі витрати покривав донор.

- Цього року ми реалізовували проєкт "ЧерЛідерка" за кошти Українського жіночого фонду. Його мета - допомогти жінкам і дівчатам Черкаської області стати більш компетентними і впливовими. У кінці навчання в нас мав бути такий собі освітній табір для учасниць. Однак, сталася війна, майже всі дівчата були змушені припинити свої проєкти й пішли у волонтерство - допомагати ЗСУ та переселенцям. Після п'яти місяців напруженої роботи всі були такі виснажені, що сил і бажання навчатися ще не було. Зате була велика потреба відпочити та видихнути всю напругу, яка накопичилася за цей час, щоб мати сили жити далі. І от ми вирішили переформатувати наш освітній табір у ретрит. Заодно мали змогу запросити громадських діячок та волонтерок не лише з нашого проєкту, - розповідає Вікторія.

Саме завдяки розширенню спектру учасників взяти участь у ретриті змогла й черкащанка Олена Смірнова. Від початку повномасштабної війни жінка волонтерить у "Центрі допомоги військовим та переселенцям".

- У штабі в мене була комунікація з переселенцями, в яких часто були дуже тяжкі історії. Я помітила, що багато з них доживаю й допереживаю вдома. Тому вирішила, що мені потрібне це перезавантаження, - ділиться волонтерка.

Організатори пояснюють: саме слово "ретрит" означає усамітнення та тимчасовий відступ. Тож учасниці мали бути готові на 5 днів залишити повсякденне життя, щоб глибше зануритись у свою справжню природу, віднайти власні бажання й потреби та уповільнитися. Для цього програма ретриту передбачала супровід психотерапевта, який із професійної позиції слідкував за тим, що відбувається з людьми, та проводив практики.

- Загалом ми завжди враховуємо, щоб під час ретриту було задіяно три рівні: "тіло - емоції - розум". Так, увагу до тіла в програмі забезпечує йога, голосові або дихальні практики, терапевтичні "обнімашки", прогулянки, ліплення або створення ляльки-мотанки та смачна домашня їжа. За емоції відповідає арт-терапія, душевні розмови, посиденьки біля вогнища, проводжання сонця, музика, - ділиться організаторка. - Також є й когнітивні практики - лекції з прикладної психології, письмові практики, тематичні кінопокази. Нам важливо, щоб людина розібралася, що саме відбувається в її житті, що привело до вигорання і що вона може зробити, аби це більше не повторилося.

Учасниця ретриту Олена Смірнова говорить: завдяки груповим практикам із психологом зрозуміла, якими є її кордони та стала краще розуміти себе.

- На початку ретриту кожен із нас через метафору або порівняння розповідав про стан, у якому він приїхав. Я сказала, що моя метафора - це клітка. На пошті, куди я зазвичай ходжу, є велика червона клітка, в яку складають коробки для перевезення. І я зрозуміла, що я ніби в ній. Я не хотіла нічого відчувати: не хотіла відчувати, що комусь погано, і думати про те, що мені теж, мабуть, погано. Я приїхала туди в клітці, а коли поверталася назад, мабуть, вийшла з неї, - розповідає волонтерка.

Водночас комунікація з психотерапевтом, як і кожен елемент програми не була обов'язковою для учасників. Якщо в людини не було сил і бажання робити щось чи йти на терапію, цей час вона могла використати для усамітнення, прогулянки чи просто полежати в гамаку.

"Ніхто нікого нічого не змушує робити без згоди" - одне з основних правил перебування у "Хаті Скраю".

- Навіть якщо ти хочеш обійняти людину чи щось їй порадити - маєш запитати, чи можна це робити. Також ми закликаємо бережно ставитись до себе та до інших, приймати всіх такими, як вони є. І ще одне важливе правило - конфіденційність. Ми говоримо на чутливі теми, відкриваємо свої слабкі сторони, травми, тому все, що відбувається на ретриті в "Хаті Скраю", залишається там, - наголошує Вікторія Феофілова.

Варто розуміти: хоч ретрит і є хорошим способом запобігти вигоранню, якщо ти вже перебуваєш у цьому стані, кількох днів самозаглиблення та відпочинку може бути замало. І це - нормально. Кожна людина індивідуальна, тож якщо одному для відновлення сил та пошуку себе буде достатньо трьох днів, іншому знадобляться місяці.

Якщо ви відчуваєте, що більшість симптомів вигорання - це те, із чим живете щодня, однак самостійно справитися з ними не можете, не бійтеся звернутися за допомогою до фахівця. Психотерапевт зможе підтвердити або спростувати у вас наявність синдрому, і, що найголовніше, надати кваліфіковані поради, що пришвидшать шлях до відновлення комфортного для вас стану.