Із такою зйомкою до мене звернулися минулого року. Зателефонували чоловіки з Києва, яким потрібне було відео до урочистої події своєрідного клубу любителів елітного алкоголю, членами якого вони є. Говорили, що це подарунок для однодумців. Я так і не зрозумів, чому вони це не зробили в Києві. Обговорили вартість: гроші - не проблема.

За словами чоловіків, хотіли зняти скетч в образах безхатьків, які крадуть та розпивають елітний алкоголь. Щось типу Сіфона й Бороди. Я не до кінця розумів, що це буде.

У визначений день чоловіки під'їхали до мого будинку на автомобілі вже в образі безхатьків. Грим їм зробив візажист. Символічно, що зустрілися ми біля смітника. За їхнім сценарієм, вони проникають у квартиру. Оскільки у них не було в Черкасах свого житла, то проникнути попросили до мого. Мене це насторожило: "А раптом вони "грабануть" мене?". Але чомусь я їм повірив. Ще їм потрібен був конкретний номер квартири, тому цю сцену знімали в іншому під'їзді біля чужого житла.

Це сталося близько 15 років тому. Жінка поїхала в Італію на заробітки, а її чоловік залишився в Україні. Коли він помер, дружина з певних причини не встигла приїхати на похорон. Тому її діти знайшли єдиний вихід - замовити відеозйомку поховальної процесії, аби в такому форматі мама змогла попрощатися.

Для цієї зйомки не було ніяких завдань, окрім того, аби зняти, як все відбувається. Ми не знімали померлого близько чи зверху, лише процес поховання.

Люди, які перебували на похороні, дивилися на нас трохи з-під лоба. Правда, вони знали, що дружина не встигає, мали б здогадатися, із якою ціллю ми це робили.

Загалом зйомка тривала десь півтори години. Хоча діти й пропонували оплату за роботу, але не хотілося наживатися на горі. Однак після завершення роботи дочка все одно дала винагороду, говорячи, що не приймає відмов.

Це було відео із супермаркету. Я та колега хотіли показати, що охорона не може забороняти фото- чи відеозйомку в магазині.

Ми із журналістом, який ще й переодягнувся безхатьком, обрали два магазини, де намагалися "спровокувати" охоронців. В одному із них все пройшло "гуд". В іншому - з гумором. Допоки мій колега в обірваному одязі "терся" біля прилавків, я відкрито знімав це на камеру. У цей момент до нас підбігає охоронець, знімає шапку та намагається надягнути її мені на камеру. Я вивертаюся й починаю задкувати, знімаючи всю цю ситуацію. Однак охоронець усе одно продовжує бігати за мною із тією шапкою. Так ми "кружляли" довкола ряду хвилини чотири. Уже зібралися й люди, дивляться на нас.

Історія сталася десь 4 роки тому. На телеканал, де я тоді працював, надійшло замовлення про комерційну зйомку для одного з підприємств, що виробляє м'ясні вироби.

Зазвичай ти їдеш із журналісткою, берете кілька коментарів, знімаєте красиві кадри виробництва і все. Тут нас одразу насторожило те, що зйомка була о восьмій вечора. І без так званого сценарію. Подумали, можливо, це промах когось із рекламників.

Прояснилося все, коли ми приїхали на місце "події". За 40 хвилин очікування під дощем і намагань сконтактувати хоч із кимось, до приміщення під'їхало кілька мікроавтобусів, із яких "повалили" чоловіки в спортивному одязі з палицями, трубами, битами. Добре, що вони хоч пробігли повз нас. І рушили у бік підприємства, де почали виламувати двері.

У цей момент до нас телефонують замовники й просять знімати весь "двіж" безперервно. Я дістаю камеру й розумію, що забув касету.

Колега знімала на телефон, поки я мчав на офіс. За її словами, ці чоловіки там трощили все, доки не виламали двері складу з готовою продукцією. Далі вони просто їли те м'ясо і "травили" якісь історії. Говір у них був, скажімо так, тюремний.

Коли я повернувся, за кілька хвилин уже приїхала й поліція.

Долю відзнятого матеріалу ми не знаємо. Намагалися дізнатися більше про "тітушок", але все швидко зам'ялося.