Світлана Корабльова – фотографиня з Маріуполя. Після повномасштабного вторгнення жінка була вимушена поїхати з рідного міста. Минулоріч разом із чоловіком і двома дітьми переїхала до Черкас.
Вже в нашому місті Світлана стала авторкою двох фотопроєктів. У світлинах вона розповідає історії внутрішньо переміщених осіб. Для першого проєкту зняла серію фото переселенців із найціннішими речами, які їм вдалося взяти з дому. Другий – присвятила дітям, які були вимушені тікати від війни.
У новій публікації “18000” розповідає історію переїзду Світлани до Черкас, а також ідею створення її фотопроєктів.
Світлана Корабльова. Фото Ігоря Єфімова
“У блокноті не було жодного вільного дня”
Шлях Світлани Корабльової як фотографині розпочався з роботи інструкторкою зі стрибків з парашутом. Вона фотографувала для соціальних мереж людей та їхні емоції після стрибка.
У 2018 році Світлана стала маркетологом і почала фотографувати продукцію, яку просувала її компанія. Щоб підвищити свій рівень, пішла навчатися у Маріупольську школу фотографії, засновником якої є Дмитро Чичера. Опісля були ще одні курси з обробки фото, почали з’являтися перші клієнти.
У Маріуполі фотографиня насамперед знімала місцеві події, робила репортажі.
– Бувало, що у блокноті не було жодного вільного дня, бо я то концерти знімаю, то вистави, то інші заходи. Приїжджала додому десь о дев’ятій вечора. Я отримувала від цього драйву задоволення, – пригадує Світлана Корабльова.
24 лютого чоловіка Світлани, який працює поліцейським, підняли по бойовій тривозі. Вдень від вибухів разом із донькою та сином жінка ховалася у підвалі свого будинку. Увечері разом із чоловіком ухвалили рішення, що їй краще евакуюватися. Наступного дня Світлана з дітьми виїхала з Маріуполя. Перші три місяці після повномасштабного вторгнення вони прожили в Дніпрі. Коли її чоловіку вдалося виїхати до Запоріжжя, почали жити там. А коли й у Запоріжжі почало “прилітати”, Світлана та Юрій разом із благодійною організацією, в якій вони працюють, переїхали до Черкас.
Тут Світлана Корабльова зареєструвалася ФОПом і продовжує свою кар’єру фотографині. Хоча робити це в новому місті, зізнається, непросто.
– Клієнтська база, яка в мене була в Маріуполі, тепер розкидана по всьому світу, – констатує Світлана. – Клієнтів знаходити дуже складно, коли ти не знаєш людей, локацій. Тільки от останній місяць я стала виходити на рівень, коли я не в мінус собі існую, а в якийсь плюс. Але це зовсім не те, що було в мене раніше.
За кілька днів до нашої розмови вона знімала пару, яка приїхала в Черкаси заради її фотосесії.
– Я знімала їхнє весілля ще в Маріуполі. Хлопець зараз служить, а дружина у Польщі. Йому дали відпустку. І от вони вирішили приїхати саме до Черкас, щоб я їх пофотографувала, – ділиться фотографиня.
Виставка, покликана показати внутрішній світ переселенців
Фотоапарат – найдорожча річ, яку вдалося вивезти Світлані з рідного Маріуполя. Для неї він має не лише матеріальне значення. Вона купила його у засновника маріупольського хабу “Халабуда” Дмитра Чичери, який із 17 березня вважається зниклим безвісти.
Наприкінці минулого року Світлана Корабльова стала авторкою серії світлин “пеRE:селенці”. Вона відзняла 30 переселенців із найціннішими для них речами. Героїв шукала через оголошення у соціальних мережах.
Фото зі сторінки Світлани в інстаграмі
– Надійшло близько 80 заявок. Я була приголомшена такою кількістю, адже всі їх треба було опрацювати. Були історії, після першого прочитання яких я одразу розуміла, що не можу цю людину відпустити, мені треба її брати в проєкт, – розповідає Світлана.
Однією з її героїнь стала незряча жінка, яка вивезла з-під окупації портрет свого чоловіка. Ще одним героєм – чоловік із набором інструментів.
– Дмитро згадав у третю або в четверту чергу про цей набір. Але, як виявилося, для нього це мало дуже велике значення. У Черкасах цей набір інструментів допоміг йому почати власну справу – він робить шкіряні вироби: брелочки, гаманці. Без цього набору інструментів він, можливо, до цього б не дійшов, – каже Світлана.
Ще одна героїня фотопроєкту – Марина. Із рідного дому вона забрала кітель чоловіка, який нині в полоні. Не хотіла, аби з нього знущалися та тішилися окупанти. Найцінніша річ для іншої героїні, Оксани, ікона, яка з покоління в покоління передається саме по жіночій лінії. У родині вважають, що вона символізує жіночу силу. Тож Оксана не залишила її, попри те, що речей треба було брати обмаль.
У ході реалізації проєкту Світлана Корабльова потоваришувала з героями і намагається відстежувати, як змінилося їхнє життя.
– Вагітна дівчина, яку я фотографувала зі шкарпеточками, народила і з пологового будинку вже надіслала мені фото. Вона дуже довго не могла завагітніти і вивезла ці шкарпетки як символ віри. Ми вже домовилися, що коли вони з малечею будуть у тонусі, я обов’язково їх пофотографую, – розповідає Світлана.
У Черкасах фотовиставку експонували у хабі “Халабуда”. Нині вона мандрує Україною: вже побувала у Дніпрі, Львові, Івано-Франківську та в Одесі. Окрім того, експозицією зацікавилися у Варшаві. За словами Світлани, на виставки приходять як місцеві, так і переселенці.
– Переселенці в інших містах приходять, щоб переконатися, що вони не одні у своїй біді. Що таких людей, як вони, на жаль, мільйони. Розділити свій біль, відчути підтримку, – зазначає Світлана Корабльова.
Її проєкт надихнув й інших фотографів у різних куточках України. До неї вже телефонували колеги з Києва та Львова, аби запитати дозволу на повторення ідеї у своїх регіонах.
“Коліна були сині, але я радію, що це зробила”
Місяць тому Світлана Корабльова реалізувала ще один фотопроєкт у Черкасах. Цього разу присвятила його дітям переселенців. Так вирішила підтримати і самих дітей, і їхніх батьків. Пригадує: ідея фотопроєкту спала їй на думку вночі. А надихнули на його створення її 16-річний син та 10-річна донька.
– Як би ми не відгороджували дітей від проблем, але в них однак стрес, адже вони покинули дім, рідних, свою школу, друзів. Нам зараз в усі колоколи треба бити, щоб діти не замикалися у своїх переживаннях. Їм далі жити в цій країні. А вони зараз страждають дуже сильно, – переконана Світлана.
Загалом вона створила 73 світлини, героями яких стали 78 переселенців (на деяких фото були брат і сестра). Для частини з них участь у фотосесії стала першою в житті. Найменшому герою було пів року, найстаршому – 16. Загалом фотографування зайняло три дні. Світлини експонувалися у черкаському хабі “Халабуда”. На презентацію запросили всіх героїв, які під час майстер-класу створили собі фоторамки і мали змогу забрати свій портрет додому.
– Коліна були сині, бо за деякими дітками треба було повзати. Лежала потім на диванчику і дивилася у стелю, але тішилася, що я це зробила, – пригадує Світлана Корабльова.
Під час фотографування вона спілкувалась із дітьми, аби дізнатися про них більше, зрозуміти, про що вони мріють.
– Я дуже багато розпитувала у дітей про їхні плани, як вони бачать майбутнє України. Там було дуже багато цікавих думок. Всі діти, з якими я таку розмову мала, бачать Україну європейською країною, всі хочуть, щоб ми були в НАТО, всі бачать Україну сильною, великою державою. Вони впевнені у перемозі на 100 %, – ділиться Світлана. – У нас політичні опитування проводять серед дорослих, людей, які можуть голосувати. А ви спитайте дітей, вони через 5-10 років також будуть голосувати. Дивіться, яку ви націю формуєте.
“Поїду обійняти бабусю”
У Маріуполі в Світлани Корабльової було два будинки. Від першого, який хотіла віддати сину, залишився лише фундамент. Другий Світлана та Юрій Корабльові взяли в іпотеку буквально за кілька місяців до вторгнення.
– Туди кілька разів навідувалися люди, які розшукували мого чоловіка. Виходили з повними рюкзаками моїх речей. Те, що велике, поки стоїть. Мабуть, холодильник і пральну машинку все таки важко тягнути. Вікна повиносили, дах посікло, але будинок ще залишається, – говорить Світлана.
Вона зазначає, що нині планує життя без прив’язки до місцевості:
– Для мене це вже 17-ий або 18-ий переїзд. Тому я кажу так: це стіни, а дім – це там, де я.
Світлана та Юрій Корабльові
Через війну, розв’язану росією дев’ять років тому, Світлана перестала спілкуватися із матір’ю. Рік тому через різницю в політичних поглядах вона припинила і спілкування з батьком. Нині в окупації у рідному Маріуполі лишається її бабуся, з якою Світлана продовжує комунікацію.
– У нас із нею різні політичні погляди, але ми домовилися, що в нас є дуже багато іншого спільного, що нас об’єднує, а не розділяє. Дякувати богу, в неї достатньо мудрості, щоб підтримувати те спільне, що в нас є, а не шукати те, що нас розділяє, – зазначає фотографиня.
Чи повернеться вона у Маріуполь після української перемоги – ще не вирішила. На це впливатимуть низка факторів, зокрема й питання безпеки для її дітей.
– Якщо бабуся залишиться живою і місто звільнять, я туди точно поїду, щоб її обійняти, – резюмує Світлана Корабльова.
Єлєна Щепак
Сергій Макаренко
Долучайся до телеграм-каналу “Шо там у Черкасах?”. Оперативно повідомляємо про повітряні тривоги і першими повідомимо про нашу перемогу