“Порвав би гадів”, – так дуже коротко і радикально відповідає черкащанин Євген Компанець на запитання про спротив русні.
Але фізично це бажання втілити неможливо. 11 років тому черкасець отримав виробничу травму, яка прикувала його до візка. Чоловік не склав руки і вирішив допомагати Збройним Силам інакше. Разом із сім’єю щотижня ліпить по дві тисячі вареників і відправляє їх на фронт. Як виникла така ідея та за чиїм рецептом готують страву – читайте у статті “18000”.
“Голову попелом не посипав”
Життя Євгена Компанця кардинально змінилося 30 листопада 2011 року. Саме тоді чоловік, який працював у будівельному магазині, внаслідок падіння отримав травму. Розповідаючи про це, він ні на мить не засмучується. Натомість з захопленням говорить про інше: саме 30 листопада – початок його щасливої любовної історії, яка триває донині. Потрапивши в лікарню, чоловік познайомився із майбутньою дружиною Тетяною, з якою разом живе вже понад 10 років.
Після інциденту більше ніж півтора місяця Євген пробув у лікарні. Опісля пройшов реабілітацію у Криму.
– Тамтешній санаторій – це дев’ятиповерховий будинок, де в одному крилі 50 палат і в іншому стільки ж. І всі на візочках. Тоді я зрозумів, що нічого страшного в цьому немає. Так, є життя до 30 листопада і є після. Але голову попелом через це не посипав, – ділиться Євген Компанець.
Якби не війна, нині б він відпочивав на риболовлі чи прогулювався із коханою. “Набутися” на вулиці влітку для нього особливо важливо, адже взимку чоловік майже 100 % часу проводить у квартирі. Цю пору року він називає “в’язницею”.
Та нині замість літньої прогулянки щоденно допомагає дружині й доньці ліпити вареники та пиріжки. Чоловік пригадує ранок 24 лютого:
– У перший день ще не дуже зрозуміло було, чи справді почалася повномасштабна війна, чи просто хочуть полякати. Коли побачив, що орки пруть, зрозумів, що це не на день і не на два – в них сидить велике бажання якомога глибше зайти в Україну. Порвав би гадів.
Ідея ліпити вареники на передову належить його доньці Яні. Спочатку вона ходила кулінарити для фронту до знайомої. Згодом разом вирішили перенести виробництво додому.
Випічка – не нова справа для Євгена. Раніше із дружиною Тетяною три роки поспіль також випікав на продаж паски.
– Кажу своїм дівчатам: давайте спробуємо. У нас удома є морозилка. Щодня можемо робити по 300-400 вареників. Привезли картоплю з села, печінку купили, – згадує Євген Компанець.
“Не треба тушонки, давайте вареники”
Яні Ткаченко – 24 роки. Чотири дні донька Євгена працює пекарем у місцевому магазині, ще чотири – готує вдома торти на замовлення. А ввечері та вночі – ліпить вареники на передову. Саме вона є головним “драйвером” вареничного домашнього виробництва.
– Сьогодні на війну поїхав мій друг. Цілу ніч до 4 ранку я пекла пиріжки, а мама весь вечір варила вареники. Результат – дві сумки з домашніми стравами. І поїхав гостинець з дому, – каже Яна.
Спочатку сім’я купувала інгредієнти за власний кошт. Згодом Євген опублікував допис про вареники у Фейсбуці. У відповідь отримав тисячі коментарів, стільки ж репостів. І, головне, запитання – “Як допомогти?”.
Відтоді родині регулярно приносять продукти, надсилають кошти на картку, а також термосумки поштою. Нещодавно місцевий підприємець подарував додаткову морозильну камеру.
Євген Компанець говорить, що публікуючи допис насамперед хотів надихнути інших людей допомагати армії.
– Хочу перепросити, може комусь і не відповів. На своїй сторінці намагався хоча б лайки ставити на коментарях. Але там уже стільки репостів, що я навіть фізично дослідити не можу, де воно розійшлося. З приємного: з усього контенту жодного поганого слова ніде не помітив, – ділиться Євген.
У своєму ОСББ дружина Євгена організувала збір дитячих малюнків. Цей зворушливий привіт від дітей також додають до посилок.
– Найбільше мотивує, коли з передової надсилають фотографії, відео, де сидять з нашими варениками, пиріжечками, малюнками від дітей і дякують. Ось нещодавно було відео, як розвантажують машину, а хлопці кажуть: не треба тушонки, давайте вареники, – каже зі сльозами на очах Яна Ткаченко.
Рецепт від мами
Родина Євгена готує вареники із двома начинками: з картоплею та грибами і картоплею з печінкою. До їхнього виготовлення долучається навіть син Яни Віталік. Його фронт роботи – розбирання поліетиленових пакетиків, у які першочергово пакують страви.
Найскладніше було знайти шляхи доставки вареників на передову. Зараз родина співпрацює з волонтерами, інколи також передають вареники через бійців, які прямують на фронт.
– Наприклад, можуть нам у фейсбуці написати: завтра чоловік їде на передову, можете чимось допомогти? Звісно, можемо! Питаємо: яку кількість зможете взяти? “Скільки дасте, стільки й візьмемо”. О, в нас тоді очі горять. Бігом ліпимо, – каже Тетяна Компанець.
Процес відбувається так: спочатку родина готує начинку, потім ліпить вареники, далі відварює і добу заморожує. Опісля вже в термосумках домашні страви прямують на фронт. Часто термосумки звідти не повертаються. Наприклад, так стається, коли страву везуть не волонтери, а самі бійці.
Саме тому родина потребує термосумок постійно. Також охочі можуть допомогти складовими: принести картоплю, цибулю, борошно, сіль та інші продукти, з яких готують вареники.
За словами Тетяни Компанець, тривалого зберігання вареників вдається досягти заварним тістом, рецепт якого тримає в секреті. Ним із жінкою поділилася її мама.
– Робимо таке тісто, яке має тривалий термін придатності – щоб вареники доїхали до хлопців та дівчат у найгарячіші точки. Але зазвичай їх дуже швидко з’їдають, адже вони вже готові, зварені, із зажаркою. Треба лише розморозити на сонечку, – каже Тетяна Компанець.
Євген Компанець натомість зізнається: сам вареників не їсть. Водночас переконує, що сім’я і після перемоги ліпити їх не припинить.
– Нещодавно у Фейсбуці до мене додалася громадська організація “Сила духу”, яка роздає безоплатні обіди переселенцям, людям з інвалідністю. Закінчиться війна, не треба буде допомагати воїнам – допомагатимемо іншим людям, – запевняє черкащанин.
Дивіться також відео
Реквізити для допомоги
Єлєна Щепак