“18000” публікує текстовий варіант інтерв’ю з міською головою Умані Іриною Плетньовою.
Про ракетний удар по місту, його наслідки, ситуацію з пошкодженим будинком, підготовку до нового опалювального сезону та трохи про місцеву політику – читайте у нашому матеріалі.
Коли побачила перший труп, який винесли, мусила підійти до людей, попросити їх впізнати тіло – в цей момент емоції зашкалювали
– Розкажіть про перші хвилини: як саме дізналися про приліт? Ваші думки в той момент?
– Щоразу, коли оголошується повітряна тривога, на мій телефон іде дзвінок. Цього разу після оголошення повітряної тривоги, чомусь в мене сну не було. Буквально за двадцять хвилин почали приходити повідомлення на телефон про вибухи. Я проживаю не в Умані, проживаю поряд і навіть не чула. Я зв’язалася із нашими службами, дізнатись яка ситуація, і потім вже піднялася і почала збиратись на роботу. Це було 4:28. За десять хвилин мені вже сказали точну адресу, і я була в дорозі.
– Ви приїжджаєте сюди на місце, що ви бачите і які емоції у вас виникають?
– Жахлива картина… Знаєте, я в березні минулого року була в Ірпені, в Бучі, то я вже була готова до таких картин. Я відвідувала і Бахмут, була в Авдіївці, в Соледарі. Бачила схоже, але ти його сприймаєш спокійніше, бо це не стосувалося життя твоїх людей. Коли ти знаєш це місце, часто тут буваєш, знаєш частину людей, яка проживає в цьому будинку. Самі розумієте, наскільки складніші відчуття, і наскільки воно стискає все всередині. Картина була страшна і не дай Бог пережити це ще раз. На той час істерики вже не було, всі активізувалися, гасили пожежу, розбирань завалів ще не було. Коли побачила перший труп, який винесли, мусила підійти до людей, попросити їх впізнати тіло – в цей момент емоції зашкалювали.
Кожен старався допомогти, бо постраждали або сусіди, або знайомі, або просто уманчани
– Розкажіть про цей будинок. З того, що нам про нього говорили, він стосується працівників одного підприємства, колись для нього був збудований. Люди всі між собою були в хороших стосунках, були знайомі і поза житлом, і поза роботою.
– Так, цей будинок був збудований 1989 року, це було підприємство «РЕМБАЗА» військове, це практично був гуртожиток для працівників, вони жили тут ніби однією сім’єю. Ми зараз переселяємо їх в соціальне житло, вони кажуть, що по-сусідству все життя прожили, вже як рідні одне одному. Розумієте, коли люди з восьмої до п’ятої на роботі поряд і спілкуються, потім повертаються додому і там теж спілкуються – це вже одна велика родина.
– Як надавали допомогу відразу в перші хвилини, про що йшлося?
Ми на базі 5-ї гімназії організували гуманітарний і оперативний штаб. Там працювали і рятувальники, і поліція. Наші всі питання, для яких треба було збиратися, ми теж тут вирішували. До того, як зібрати оперативний штаб, ми вже тут на місці все вирішували. Потрібно було зібрати техніку, щоб якомога швидше розібрати завали. Дуже велика кількість, як уманчан, так і з інших міст людей, з різних благодійних фондів відгукувались. Вони почали писати і привозити продукти харчування, гарячі обіди, сніданки, вечері, одяг, постільне, засоби особистої гігієни, – тобто все те, що потрібно було на той момент.
Ти тільки кидаєш в групи що потрібно (є в нас такі групи), одразу пишуть: зараз відправляю. Тобто оця комунікація між людьми, ці щирі стосунки і бажання підтримати один одного в такі страшні хвилини – це дуже круто, дуже добре, що ми вміємо згуртуватися. Через годину-півтори ми зрозуміли, що є постраждалі і в будинках поряд, деякі квартири залишилися без вікон.
– Про які будинки йдеться?
– Майже в тридцяти будинках. У деяких квартирах були знищені вікна, навіть і в комунальних закладах – в п’ятій гімназії було вибито сім вікон, але там освіта швиденько зреагувала, і до сьомої вечора вікна вже встановили. Ще три комунальні заклади постраждали: вибиті вікна в центральній поліклініці, в дитячій бібліотеці і ДНЗ №2. На рахунок вікон, до 12 години в нас в дворі вже стояла плівка та рейки, роздавали людям, щоб вони могли закрити свої вікна, навіть волонтерські організації допомагали забивати вікна і багато охочих було допомогти.
– Ми дивилися, що багато приватників допомагали. Хто саме долучився до всієї цієї історії?
Ви знаєте, перерахувати всіх не буду, бо можу когось забути. Це були і уманські волонтери та бізнесмени, і звичайні мешканці, і громади поряд, – всі відгукнулися, кожен надавав допомогу, чим міг. Хтось допомагав будівельними матеріалами, хтось плівкою, заклади харчування гарячими обідами. Кожен старався допомогти, бо постраждали або сусіди, або знайомі, або просто уманчани.
– Як спрацювали оперативні служби? Ми бачимо, що від 2014 року активніше почали проводити навчання. Коли почалася повномасштабна – це ще поглибилося. Наскільки були готовими і чи можна бути до такого загалом готовим?
– До цього ніколи не можна бути готовим, але спрацювали оперативно. Всі служби і не лише уманські, навіть загальнодержавні, – всі надзвичайно швидко приїхали, всі відкликнулись тому, що подія все-таки резонансна і трагічна. Ми не живемо на території бойових дій чи поряд, а ніби в спокійній території. І взагалі за Умань завжди звучало: “це місто не тронуть, в них там хасиди домовились”. Проте в перший день війни в нас був перший загиблий цивільний в Умані, потім за декілька днів теж були вибухи. Після того все затихло і люди заспокоїлися, бо Умань ніби оминали.
Коли в нас буде офіційне заключення, ми будемо розуміти, що робити з цим будинком: чи він буде знесений, чи його можна відновити
– Зараз якось по людях видно, що змінилося їхнє життя після трагедії?
– Мабуть, перших декілька днів так, ще зараз теж з тривогою ставляться, але я думаю, що з часом почуття притупляються, і люди десь розслабляються.
– Якщо говорити про тих, хто втратив житло, про постраждалих, де вони зараз перебувають і яка їхня перспектива далі?
– У нас на обліку є всі, хто проживали в цьому будинку, особливо в першому під’їзді. Зараз хтось проживає у своїх близьких, хтось в друзів, хтось оселився в соціальних готелях, – це бажання людей, ми не можемо їх змусити жити в одних умовах. Проте, ми готові надати всім постраждалим соціальне житло. Це не окрема квартира, це не супер умови, але це окрема кімната зі спальним місцем, чистою постіллю, шафою, загальним санвузлом та кухнею. Житло і харчування тим, хто живе в соціальних гуртожитках, ми надаємо безкоштовно.
– Нам казали, що люди починають потроху повертатись в цей будинок і хочуть залишитися з ночівлею, не бояться.
– Так, люди повертаються, але я не раджу цього робити, доки в нас не буде остаточного заключення. У вівторок приїжджали представники Київського будівельного дослідного інституту, аби зробити експертизу будинку і його пошкоджень. Коли в нас буде офіційне заключення, ми будемо розуміти, що робити з цим будинком, чи він буде знесений, чи його можна відновити.
– Попередньо є якісь висновки? І чи ставлять дату, коли буде висновок офіційний?
– Ні, ми чекаємо офіційних висновків тому, що за одне дослідження таких результатів надати неможливо. Я не хочу наперед або обнадіювати, або розчаровувати людей. Будемо говорити про це після висновку.
– Чи ставлять дату, коли він може бути готовий?
– Як тільки це станеться, я зберу людей і повідомлю їм, що чекає їхній будинок.
Життя дається раз, і вмирати теж раз, тому прожити його треба достойно.
– Ми поговори з місцевими і з жителями цього будинку, вони говорять, що морально не готові сюди заходити навіть після відновлення будинку. Як можна вирішити таку ситуацію?
– Я знаю такі думки людей, але якщо можна буде відновити житло, то кожен сам вирішить, чи продовжувати жити тут, чи можливо продати його.
– Яку допомогу надавала держава й іноземні партнери?
– Питання заміни вікон постало, і одразу вже в п’ятницю до 12 години дня приїхали міжнародні організації, які попередньо оглянули територію, оглянули пошкодження і заміну віконних блоків взяли на себе.
– Чи жив тут хтось із ваших знайомих близьких, або люди яких ви просто знали?
– Люди, яких знала, жили. З однією людиною добре спілкувались, з іншою не зовсім, але це життя. Ми живемо в період війни тому, це сприймається боляче, але все нормально.
– Коли до вас прийшла така внутрішня стійкість, аби так виважено все сприймати та малоемоційно?
– Мабуть, десь з початком війни, я зрозуміла, що тікати нема куди, і життя дається раз, і вмирати теж раз, тому прожити його треба достойно.
– Тобто ви не прийшли такою на посаду міського голови?
– Мабуть, так.
До наступного опалювального сезону місто готове на 80%
– Скажіть, щодо ситуації з блекаутами. У вас був найдовший блекаут в області з певних причин. Як його проходили і чи було на той момент важко організувати?
– 28 жовтня, коли сталися деякі пошкодження, наша територія залишилася без електроенергії. Ми вже до того часу трошки готувалися і частково були забезпечені генераторами.
– Частково – це про що йдеться? Заклади освіти до прикладу. Чи це ви про лікарні?
– Лікарня була повністю забезпечена, частково водоканал, тепломережі. Знову таки ж в Умані, якщо взяти воду, то не було таких порушень чи перебоїв. Всі мешканці будинків були забезпечені водопостачанням, могли користуватися каналізаційними системами. Також були відкриті пункти незламності, де працювала ДСНС.
– Як загалом вирішували питання генераторів: то була закупівля чи допомога волонтерів?
– Це була і закупівля, і допомога міжнародних партнерів, наших місцевих благодійних організацій міста, вони також допомагали, привозили генератори і зараз в нас в цілому забезпечені критичні інфраструктури.
– До речі, які країни відгукнулися насамперед якщо говорити про генератори?
– Найактивніші в нас – це Польща, Естонія, Литва, Франція. Це ті, котрі приїжджають і надають допомогу з перших днів війни.
– Які плани на прийдешній опалювальний сезон? Прогнозують, що він буде ще гірший ніж той, з котрого ми вийшли?
– Зрозуміло, що до нового сезону ми готуємось, в нас закуплена велика кількість буржуйок, які готові до встановлення в разі критичної ситуації. Коли це станеться, нам достатньо 4 годин, щоб встановити ці буржуйки в укриттях і в інших місцях де це потрібно. В цілому місто готове на 80%.
Яценко сказав, що Київ може впасти і, можливо, доведеться домовлятися з новою владою
– Ми з вами перед інтерв’ю говорили, що ви не дуже хотіли коментувати подібні історії, але я не можу не запитати тому, що в соцмережах воно неслося, і люди безпосередньо зважали на те, що було написано і про що йшлося.
Яка нині загально політична ситуація в місті і наскільки відчувається вплив скажімо одіозного народного депутата пов’язаного з Уманню безпосередньо і колись пов’язаного із вами?
– Дійсно, всім відомо, що я працювала помічницею Яценка. Проте в перші дні війни в нас були різні погляди на більшість речей, і доволі часто ми не знаходили спільну думку. Врешті я вирішила, що потрібно нести відповідальність за місто, як міський голова, з працівниками та депутатами міської ради і ухвалювати рішення, які будуть правильними для нашого міста.
– А які його рішення були неправильними щодо міста?
– Антон Володимирович амбітний, і вважає, що тільки його думка правильна, а іншої правильної думки не існує, і от погляди в багатьох напрямках розійшлися.
– Чи відчувається зараз його вплив в місті під час повномасштабного вторгнення. Чи була якась реакція після трагедії?
– Вплив я його не бачу ні на керівництво міської ради, ні на депутатський корпус. Депутати міської ради від “За майбутнє” розділилась. Частина – залишилась зі мною і з нашою командою. Ті люди, які безпосередньо пов’язані з Антоном Володимировичем (його помічники з Києва або ж їхні родичі, які є депутатами) з квітня в сесії міської ради практично участі не беруть, Проте остання сесія, на якій виділялися допомоги постраждалим, всі депутати були і депутати Антона Володимировича також.
На рахунок надання ним допомоги, я не можу коментувати, я дивилася в соцмережах, що ніби він створив пункт, де надає допомогу. Самого його не було. Він не наважився приїхати особисто подивитися, яка ситуація, можливо, надати допомогу. А в понеділок я отримала лист, який був адресований на голову військової адміністрації, де Антон Володимирович вказує, шо нам потрібно в області і в місті, що треба надати матеріальну допомогу постраждалим. То ми і без нього знали, що робити, і організували цю роботу.
– Була розмова із міським головою Черкас. І він сказав, що Яценко нібито телефонував вам і казав, щоб ви не дуже, скажімо, були активною, бо раптом що доведеться вести якісь певні перемовини чи розмови. Чи можете ви розповісти про це більше?
– 25 лютого минулого року ми зібрали позачергову сесію. Зрозуміло, другий день війни, в людей паніка, але нам потрібно було затвердити програму супротиву. Це підтримка нашої ТрО. У планах в нас було виділити 500 тисяч на цю програму. Люди відгукнулися, ми провели цю сесію і ухвалили рішення.
Після цього я виставила стрім. Надвечір мені зателефонував Антон Володимирович зі словами, що це дурня, цього не потрібно робити, що ми підтримуємо нашу армію, Київ може впасти за три дні, і незрозуміло, як життя складеться, можливо, доведеться домовлятися з новою владою.
Виник скандал, і я поклала трубку. Пройшов час і за заявою народного депутата в нас відкрита кримінальна справа по питаннях 25 лютого сесії міської ради. Що вона неправомірно зроблена і неправильно оформлена. Хоча повторюю, що на сесію виносилися два єдиних питання: програма супротиву і виділення коштів для тероборони. Не виносились ні земельні, ні комунальні питання. Я не розумію поведінку і позицію народного депутата. Як можна писати про злочин сесії міської ради, якщо ти знаєш, що розглядалися такі надзвичайно важливі питання, не для міста, а для всієї України?
– І в вашій розмові так і звучало, що не варто підтримувати збройні сили?
– “Нє нужно ето делать, ми не знаем, что будет. Киев через три дня падьот, і нам надо будет договариватса”.
– Абсолютно серйозно це було сказано?
– Так. Для мене незрозуміло, як я можу домовлятися з тими, хто загрожує моїй країні, моїй родині, моїм близьким. Я б на це не пішла ні за яких умов.
Відеоверсія інтерв’ю:
Усі актуальні новини Черкас та області за сьогодні – у вайбер-каналі “18000”. Підписуйся, аби не пропустити!