“Це такий посил у дитинство. Місце, де тобі зручно, де тебе завжди приймуть, зрозуміють. Де тепло і затишно”, – такими словами характеризує назву освітнього хабу “Халабуда” її нинішня координаторка Людмила Чичера. Освітній хаб створила група волонтерів у Маріуполі у 2015-му році. Через повномасштабну війну він пережив уже другий переїзд. Спочатку організація релокувалася у Запоріжжя, а у жовтні минулого року – в Черкаси.
Нині “Халабуда” проводить у нашому місті низку просвітницьких, культурних та патріотичних заходів для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і самих черкащан, а також допомагає військовим.
Після 24 лютого активісти “Халабуди” були вимушені роз’їхатися по різних куточках не лише України, а й світу. “18000” розповідає історії трьох маріупольських волонтерів, які знайшли собі прихисток у нашому місті.
“Знову за рибу гроші”
Свою волонтерську діяльність Людмила та Дмитро Чичери почали у 2014 році, під час першого намагання росіян захопити місто. Тоді головним їхнім пріоритетом була допомога військовим. Згодом у місто почали прибувати переселенці з тимчасово окупованих територій. Тож волонтери почали, зокрема, надавати ВПО гуманітарну допомогу.
– Потім виникла ідея, що людям треба давати якісь нові можливості, показувати шлях реінтеграції в маріупольський простір. Так у мого чоловіка Дмитра з’явилася ідея створити освітній хаб. У 2015 з’явилася “Халабуда”. Перед тим, як знайти підтримку міжнародних донорів, активісти своїми силами та своїм коштом обладнали простір. Діма створив першу маріупольську школу фотографії, потім – великий фотоклуб. Роки три підряд він входив у п’ятірку кращих фотоклубів України. Викладали курси іноземних мов, проводили арт-терапевтичні заходи, зробили потужні курси живопису, навчали підприємництва, – пригадує Людмила Чичера.
Дмитро та Людмила Чичери з родиною. Фото з соціальної мережі “Фейсбук”
Згодом “Халабуда” стала майданчиком для дискусій про майбутнє Маріуполя. Організація набирала ваги, почала проводити круглі столи про проблеми і перспективи міста, зустрічі з творчою інтелігенцією. У такому форматі освітній простір працював до 24 лютого 2022-го.
– Перша думка була: знову за рибу гроші, знову повертаємось до першочергової діяльності і нам буде у нагоді великий волонтерський досвід, – пригадує ранок 24 лютого Людмила Чичера. – Розуміли, що на “Халабуді” як освітньому просторі потрібно ставити хрест на певний час і знову робити те, що вміють наші члени команди.
Рано-вранці у хабі розміром 300 квадратних метрів почали збиратися волонтери. Небайдужі несли у простір воду, продукти та медикаменти. Роботу в перші години вторгнення Людмила порівнює із бджолами у вулику. Всі діяли швидко і злагоджено.
Протягом наступних кількох тижнів активісти намагалися по максимуму допомагати військовим, медикам, поліцейським, а також цивільним в укриттях. Роздавали їжу та воду, предмети гігієни та медикаменти, шукали маріупольців, які ховалися у підвалах.
На початку повномасштабного вторгнення представники “Халабуди” рятували цивільних від голоду
“На кого міняти цивільного?”
25 лютого частина команди хабу виїхала у Запоріжжя. Серед них – і Людмила Чичера, рятуючи дітей. Із Запоріжжя вона з іншими членами команди допомагала координувати роботу волонтерів, що залишились у Маріуполі, допоки це було можливо. Надавали інформаційну підтримку жителям міста та їхнім родичам з різних куточків світу про поточну ситуацію у місті. Проте з кожним днем робити це було все складніше. 3 березня у Маріуполі зовсім зник зв’язок.
– Наші хлопці пробували відновити зв’язок завдяки генераторам, щоб був хоч ненадовго. Але це були дуже короткі розмови, протягом яких ти взагалі нічого не встигаєш спитати, тільки дізнатися, чи жива людина, – пригадує Людмила.
Ситуація з кожним днем ускладнювалася. Росіяни все більше відтискали українських військових і підступали до центру міста. У середині березня більшість команди “Халабуди” виїхала. Лишилися лише Дмитро Чичера та частина чоловіків-волонтерів. Людмила говорить, що на той час у просторі було ще багато гуманітарки, яка могла б послугувати маріупольцям.
– Діма вирішив залишитися, бо вважав, що зможе ще комусь надати допомогу. Це для нього був складний психологічний момент. Саме місто, в розвиток і захист якого було вкладено багато особистих зусиль, та власна справа, створена, зокрема, для досягнення цих цілей, були великою частиною життя і полишити це все було б проявом слабкодухості, – каже волонтерка. – Остання наша розмова була дуже швидка, секунд 15. Він тоді сказав, що виїхати не може і буде там до останнього.
Дмитро Чичера 8 березня 2022 року
Із 17 березня Дмитро Чичера вважається зниклим безвісти. Його доля – невідома. Людмила припускає, що чоловік може бути в полоні. Проте з’ясувати це наразі неможливо.
– З визволенням цивільних із полону справи складаються ще гірше, ніж із військовополоненими. Немає механізму їхнього повернення. Який може бути обмін – на кого міняти цивільного? Вони просто незаконно утримують тисячі людей. Щоб їх відпустити, треба добра воля росіян. Але свідки їхніх злочинів, які потім можуть свідчити у судах різних інстанцій, їм не потрібні, – пояснює Людмила Чичера.
“Це була як біла пляма”
До середини жовтня “Халабуда” працювала у Запоріжжі. Проте коли й там стало “гаряче”, потреба в освітньому хабі зникла. Організація почала шукати новий прихисток – і знайшла його в Черкасах.
– З Черкасами раніше нас не пов’язувало взагалі нічого. Це була для нас як біла пляма, хоч це й центр України. Спочатку були тут як сліпі кошенята, нікого не знали, шукали приміщення, знову все починали з нуля, – пригадує Людмила.
Нині у просторі розміром 125 кв. метрів активісти проводять арт-терапевтичні заходи, бізнес-курси, надають освітні послуги та психологічну підтримку. Насамперед Людмила Чичера із командою допомагають ВПО. Проте тішаться, коли на заходи приходять і черкащани.
Одна з цілей, які ставить перед собою Людмила Чичера, знайомити “нових” черкащан із корінними
– У Маріуполі ми хотіли зближувати переселенців із маріупольцями. Наша ціль не змінилася. Тепер хочеться “нових” черкащан познайомити із корінними черкащанами, – зазначає Людмила.
На згадку про своє рідне місто в черкаській “Халабуді” зробили виставку. Особливе місце тут займає плакат, на якому розміщені довоєнні світлини Дмитра Чичери із Маріуполя, а також фото часів війни. Окрім самих світлин висять ключі – вони належать активістам “Халабуди”, чиє маріупольське житло вже втрачено.
Людмила Чичера показує стіну спогадів про Маріуполь. На ній, зокрема, ключі від втрачених осель маріупольців, які тепер живуть у Черкасах
“Економимо тисячі доларів”
Нині в Черкасах живуть десять волонтерів “Халабуди”. Серед них – Андрій Гежа. Чоловік народився у селищі поблизу Маріуполя, а з 1998-го жив у самому місті.
Із 2014-го і до сьогодні він допомагає армії. Після першого нападу росіян ремонтував у своїй майстерні генератори та бензопили. У 2022-му перекваліфікувався на ремонт дронів.
– Перший дрон ми робили ще в Маріуполі для “Азову”. У них були всього два квадрокоптери, серед яких один підстрелили. Тому він був вкрай потрібен. У “Халабуді” на колінах його ремонтували, – пригадує Андрій.
Андрій Гежа живе в Черкасах із листопада минулого року
Відчуваючи, що росіяни все ближче, 16 березня чоловік евакуювався. Спочатку відкрив майстерню із ремонту дронів у Запоріжжі. Троє майстрів там працюють і донині. Сам же Андрій Гежа тепер ремонтує дрони в Черкасах. Чоловік працює із військовими по всій лінії фронту. Загальна кількість відремонтованих його командою квадрокоптерів сьогодні становить близько 250.
– Вони розбиваються, їх підстрелюють. Коли підстрелюють, куля може влучити куди завгодно. Коли розбивається, зазвичай страждають корпусні деталі. Найтендітніша частина – це камера, – характеризує типові пошкодження Андрій.
Деталі для дронів він замовляє на “аліекспрес”.
– У мінімальній комплектації новий дрон коштує десь 2,5 тис. доларів. Шлейф, одну з деталей, яка найчастіше пошкоджується, ми купуємо за 50 доларів. От вам і різниця, – пояснює суму зекономлених коштів для військових Андрій.
Один із дронів, який нині перебуває у майстерні Андрія
Часом для ремонту дронів використовують “донорів” – квадрокоптери, які вже неможливо відновити. Один із таких Андрій показує нам. Це – трофейний “мавік”.
– Він повністю справний, але в нас немає можливості змусити його працювати. Дрон прив’язується до акаунту і перепрошити його немає можливості, – каже Андрій.
Перші ремонти дронів займали в нього кілька днів. Тепер же – це справа кількох годин. Андрій зазначає, що постійно намагається вдосконалювати свої знання. Часом непросто зрозуміти, як правильно розібрати дрон. Ще складніше – знайти проблему, через яку він не працює.
Нині чоловік співпрацює із черкаськими рятувальниками: разом будують плани на період “після перемоги”. Зокрема, опрацьовують питання використання дронів для виявлення вибухонебезпечних предметів.
“У мене є вагомий привід туди повернутися”
Серед волонтерів “Халабуди” і Юрій Корабльов. З іронією чоловік каже, що “виграв джек-пот”.
– Я купив 15 листопада 2021 року будинок в Маріуполі в іпотеку на 10 років. Ну, два місяці пожили, блакитну ялинку на новий рік посадили, – каже Юрій, який нині виплачує борг за житло в банку. – Тож тепер у мене дуже вагомий привід повернутися у Маріуполь.
Юрій Корабльов – колишній поліцейський. На службі у Маріуполі він був 15 років. Спочатку працював слідчим, опісля – у пресслужбі місцевої поліції.
– Після того, як вийшов з оточення, зрозумів, що моє місце тут. Зараз працюю у благодійному фонді і більшість уваги приділяю “Халабуді”, – каже Юрій.
Колишній поліцейський тепер викладає курси у Черкасах
Після оголошення росією війни він відправив наречену у Дніпро, а сам – продовжував працювати у рідному місті. Навіть після оголошення евакуації керівництвом поліції.
– Ті, хто залишилися в Маріуполі, підтримували порядок в усьому місті. До війни було 1500 працівників поліції, після того, як більшість евакуювались, нас лишилося максимум сотні півтори-дві, – розповідає про ситуацію Юрій.
У Маріуполі разом із іншими поліцейськими він намагався підтримувати громадський порядок. Зокрема, боротися із мародерством.
– Ми розуміли, що якщо людям немає чого їсти, вони будуть залазити в магазини. Але коли люди почали виносити ломбарди або інші магазини з побутовою технікою, яка ще залишалася… Ми цього не розуміли. Одна справа, коли ти намагаєшся підтримати свою життєдіяльність (продукти, вода), але коли ти грабуєш… Я особисто був свідком, коли дві літні жінки тягли бетонозмішувач, який працював від електрики. Питаю: навіщо? А вони кажуть: бо в нас будинку немає. На той час у Маріуполі вже не було ні світла, ні води, ні зв’язку. Кажуть: мені це потім знадобиться, – обурюється Юрій Корабльов.
Юрій Корабльов у Маріуполі
Рідне місто він вимушено покинув рівно за день до того, як “Халабуду” зайняли російські солдати. Ще до виїзду, не знаючи, чи вдасться йому евакуюватися, чоловік написав листа нареченій. На щастя, вручити його Юрію вдалося особисто. Проте цьому передували 18 ворожих блокпостів.
– Найважче було сховати той факт, що я поліцейський. Але вважаю, що всю свою удачу я залишив у Маріуполі, якщо я там вижив і зміг доїхати, – каже експоліцейський.
Чоловік евакуювався на салатовому “део матісі”, який належав нареченій. За його словами, це зіграло в історії свою позитивну роль.
– Декому на блокпостах це здавалося кумедним і вони лише питали, як я помістився в це авто. Але були й ті, що питали, де я працював. Я казав, що у пресслужбі в держструктурі. Врятувало те, що деталей у мене не запитували. Жетон сховав глибоко в сумку. Думав: якщо знайдуть, буде кепсько, – пригадує Юрій.
На блокпостах у чоловіка перевіряли руки (чи немає мозолів від зброї), наявність татуювань і переписки в мобільному телефоні. Напередодні чоловік видалив усі месенджери. Принаймні йому здавалося, що всі.
– Але “вотсап” оновився, і я не помітив, що він лишився. Причому це виявив не я, а російський солдат на блокпосту. На щастя, він лише зайшов у дзвінки, а не в переписки. Бо там було багато чого, що непотрібно було йому знати, – говорить Юрій. – Коли перетинав перший наш блокпост під Запоріжжям, ніколи так не радів українському прапору.
17 березня чоловік евакуювався, а вже наступного дня – одружився із нареченою. Нині вони разом мешкають у Черкасах. Юрій викладає у “Халабуді” курси з моушен-анімації для дітей і дорослих. А ще – готується знімати документальний фільм про перші дні повномасштабного вторгнення у Маріуполь.
***
Сьогодні і Людмила, і її колеги лише знайомляться із черкащанами і Черкащиною. Людмила Чичера каже, що вже чекає на прихід весни, аби роздивитися місцеві краєвиди.
– Ми тут усі шуткуємо: в кого машини на газу, навіть не встигаємо переключитись із бензину. Все дуже поряд, – говорить про Черкаси волонтерка. – Як виїхали в Запоріжжя, була сумна пора року. Приїхали сюди – знову мряка, холодно. Чекаємо весни, щоб усі краєвиди роздивитися. Тут зовсім інший клімат, інші ландшафти. Дихається дуже класно.
Нині маріупольська “Халабуда” розграбована, а більшість будинків, у яких мешкали герої публікації, понівечені війною або зовсім зруйновані.
– З кожним разом усе важче відповідати на питання “Чи будете ви повертатися у Маріуполь”. Я раніше більш браво на нього відповідала, – каже координаторка “Халабуди”. – Щойно звільнять Маріуполь, я там буду, бо там мій дім. Але коли це місто стане знову придатним для життя з дітьми – мені важко сказати. Ми працюємо, щоб цей день якнайшвидше настав, але я і хочу його, і боюсь.
Єлєна Щепак