Кожні десять днів Ярослав Григорович їде на схід. Разом зі ще кількома волонтерами 25‐річний хлопець везе «гуманітарку» воїнам, а звідти – вивозить цивільних, які не встигли вчасно евакуюватися. Черкащанин отримав водійське посвідчення чотири роки тому, проте активно почав їздити за кермом лише в березні – і одразу туди, де вирує небезпека.
«Страху не було – тільки образа велика»
Ще в перші дні повномасштабного вторгнення Ярослав Григорович приєднався до волонтерського центру, який заснував його товариш. Після усвідомлення, що в Черкасах ситуація спокійна, вирішив возити гуманітарну допомогу в ті населені пункти, де її потребують. Це був кінець березня.
Хлопець говорить, що під час поїздок потрібно бути готовим стати і водієм, і волонтером, і навіть медиком, який може надати першу допомогу. Для цього при підготовці до відряджень він, зокрема, пройшов курси з парамедицини.
- Досвідчені водії, які їздять на передову, не шкодують машину, але бережуть себе. Адже життя – це головне, – озвучує ключове правило поїздок Ярослав Григорович.
Спочатку зі своєю «напарницею», журналісткою Вікторією Хамазою возив «гуманітарку» на Київщину, в деокуповані міста та села. Волонтер досі пам’ятає свою першу поїздку в Ірпінь. Попри те, що на той час місто вже було звільнене Збройними Силами України, на дорозі траплялися як міни, так і нерозірвані снаряди.
- Відчуття були не дуже хороші. Розумієш, що це відбувається у твоїй країні, за кілька годин їзди від твого дому. Страху не було. Образа дуже велика, яка переростає в агресію, – ділиться Ярослав.
Журналістка Вікторія Хамаза доставляє із Ярославом Григоровичем «гуманітарку»
Насамперед допомогу доставляли цивільним. Частина з них не мала їжі та навіть даху над головою. Особливо боляче, продовжує хлопець, бачити в черзі за їжею людей старшого віку та дітей. Неодноразово він повертався з таких поїздок, роздавши не лише гуманітарну допомогу, а й власні перекуси.
- Коли бачиш цих людей у черзі, готовий віддати їм усе. Ми нікому не відмовляємо. Не маємо права не дати нічого. Неодноразово приїжджали з виїзду, віддаючи навіть свої сухпайки. Наприклад, шоколадки, – каже Ярослав Григорович.
Коли ситуація на Київщині стабілізувалася, він вирішив возити «гуманітарку» далі.
Головне правило – не зупинятися
На схід Ярослав разом із іншими волонтерами їздить раз на десять днів. Протягом цього часу вони збирають достатню кількість гуманітарної допомоги: продуктів, ліків, а такою амуніцію. Зазвичай прямують двома машинами – так можна доправити більший вантаж. За один раз відвозять від двох до чотирьох тонн гуманітарки. Окрім зібраних і куплених речей волонтери доставляють також «передачки» бійцям від близьких.
Від початку повномасштабного вторгнення Ярослав Григорович здійснив уже більше 10 волонтерських поїздок. Кожна з них – це десять годин у дорозі лише в один бік. Зрозуміло, поїздки на схід значно небезпечніші, ніж на Київщину. Тут довелося швидко звикнути до «прильотів».
Щоб рухатися максимально безпечними маршрутами, Ярослав постійно комунікує з військовими на фронті.
- Будучи там, ми маємо повну картину бойових дій. До нас телефонують, кажуть: хлопці, там прорвали фронт, зайшли військові, якщо можете, їдьте іншим маршрутом. Відповідно оперативних даних, корегуємо свої плани, – пояснює волонтер.
З часом Ярослав уже навчився розрізняти звуки обстрілів: це «вихід» чи «приліт». Відчувши загрозу, головне правило – не зупинятися.
- Просто їдемо набагато швидше. Головне, щоб не прилетіло в машину. Ми обговорювали ситуацію, як діємо, якщо щось трапиться з однією з машин. Ухвалили рішення, що в будь‐якому разі зупинятися не варто, – додає Ярослав Григорович.
Найприємніше – зустріти «своїх»
Одного разу бажання випити кави та перепочити на заправці мало не коштувало їм життя.
- Виявилося, що та заправка на Донеччині – доволі популярна у наших ЗСУ. Поряд було багато військової техніки – гарна «мішень» для ворога. Ми почули гул, у наш бік летів винищувач. Все, що я встиг зробити, це крикнути всім «Лежати!» і самому лягти. Буквально за секунду бойовий літак розвернувся над шапкою дерев і на шаленій швидкості полетів назад полетів назад. Пощастило, – розповідає Ярослав.
Найприємніше, за словами волонтера, зустрічати на Донбасі друзів. Деяких із них він не бачив кілька років.
- Хоч привід і не найкращий – війна, але дуже щемко зустрітися зі знайомими на Донбасі зі словами «Де б ми ще зустрілися», – усміхається Ярослав.
Найбільш болючим натомість є усвідомлення того, що доставити допомогу вчасно вдається не завжди. Одного разу воїн з підрозділу товариша Ярослава попросив його привезти плити для бронежилета. Спочатку волонтери планували виїхати на схід у середу, проте через форс‐мажор поїздка відклалася на суботу.
- У день, коли мали їхати, телефонує товариш, командир групи: ти пам’ятаєш хлопця, якому мав везти плити? Вже не треба, він «двохсотий». Вони проїжджали по мосту, і в цей момент туди влетіла ракета. На жаль, так буває, – переповідає Ярослав.
Є ще одна тема, під час якої хлопець засмучується. Це подекуди ворожість частини жителів Донбасу.
- Є люди, які живуть на сході і справді чекають на російську владу. Насторожує, що окрім куль доводиться бути обережними зі звичайними мирними жителями, які у будь‐який момент можуть тебе здати. Погляди таких людей дуже помітні, – каже Ярослав.
«Краще не думати про погане»
Раніше волонтери їздили на Донбас на один день: виїжджали з Черкас уночі, туди приїжджали вдень, і вранці наступного дня вже були вдома. Проте з часом зрозуміли, що такі поїздки – неефективні. Тож тепер на сході проводять кілька днів. Це дозволяє об’їхати більшу кількість точок. Спочатку волонтери орендували для ночівлі номер у готелі. Віднедавна живуть у помешканні переселенки, яка люб’язно надала їм своє житло після евакуації в Черкаси.
До речі, евакуація – це ще один невід’ємний елемент волонтерської діяльності Ярослава Григоровича. І, як зізнається сам Ярослав, найулюбленіша. За останні місяці йому вдалося вивезти з‐під обстрілів більше 20 осіб.
Формувати списки людей для евакуації допомагає місцева влада. Під час кожної поїздки волонтери вивозять від 5 до 12 людей.
- «Чому ви не виїхали раніше?» – це одне з перших запитань, які я ставлю під час евакуації. Дехто каже: думали, що до нас не прилетить, але коли вже прилетіло в хату, то вирішили кудись їхати, – каже Ярослав. – Скажу більше: є люди, які досі не збираються виїжджати. Ми їдемо під обстрілами і веземо поранених, а люди в кілометрі від повноцінних бойових дій садять картоплю в шортах.
Частина рідних Ярослава досі не знає, що він щодесять днів ризикує життям заради інших. А його дівчина все ще не змирилася із таким рішенням хлопця.
- Якщо налаштовувати себе на щось погане, то воно може статися. Краще думати про те, що тебе вдома чекають. Ти обіцяєш рідним повернутися додому – значить мусиш виконати це, – ділиться своїм «рецептом спокою» перед черговим виїздом Ярослав Григорович.
Єлєна Щепак
Актуальні запити від перевірених волонтерів – у нашому телеграмі