У Львові відбувся LMF 2021. Міжнародний медіафорум цього року зібрав 1006 учасників з 14 країн світу. Кореспондентка “18000” також стала учасницею цьогорічного медіафоруму.
Ми ділимося із нашими читачами виступом Мирослави Барчук – відомої української журналістки та телеведучої. Він не лише про медіа, а й про суспільство, світогляд та правду.
Мирослава Барчук. Фото: Lviv Media Forum
Я почну зі своєї дитячої історії про ціну слова і свободу слова. Це дуже пам’ятна для мене історія.
У 1982 році моя мама поїхала з культурною делегацією до Чехословаччини і привезла звідти велику, модну кришталеву люстру-каскад. Хто жив у Радянському Союзі, той пригадує ці величезні кришталеві водоспади, які дуже цінувалися тоді.
Наступного дня, одразу після повернення мами із Праги, ми покликали дядю Юру, електрика з четвертого поверху, і він радісно прийшов знімати стару люстру і вішати наш новий каскад. Він поставив драбину, піднявся, почав відкручувати стаканчик, який кріпиться до стелі, і раптом змінився в обличчі, жестами маму покликав вийти на вулицю. І на вулиці мамі сказав, що в цьому кріпленні він бачить “жучок” – звукозаписувальний пристрій. Він каже, що за 20 років кар’єри він таке бачить втретє і щоразу він радить не чіпати його. Так ми і зробили. На старе кріплення ми повісили новий кришталевий каскад і прожили в цій квартирі ще вісім років: з 1982 року до 1990.
Уявіть собі це життя. Ми вісім років знали, що все, що відбувається, співається, говориться в нашій квартирі, може слухати майор. Тобто ти не просто припускаєш, ти знаєш, що майор слухає. Ти живеш всередині роману Орвелла. Це був такий страшний досвід, що коли ми переїжджали з цієї квартири на нову, в 1990-му році, ми лишили наш кришталевий каскад наступникам – тим людям, які заїхали. Ми навіть її не забирали.
Але це вже був 1990-ий рік, напередодні студентського голодування. Хто тоді жив, той розуміє атмосферу, яка вже тоді була. Національно-визвольне піднесення, вже Френсис Фукуяма передбачив падіння комунізму. Ми цього не знали, звісно, тоді, але ми вже відчували. Синьо-жовті прапори, стотисячі мітинги, уламок берлінської стіни лежав у мене в робочому столі. Вже ми ходили, скандували різні націоналістичні, як казала тоді радянська влада, гасла.
І от в останній день, коли ми вже повантажили меблі, і машини вже вантажені стояли у дворі, я підійшла під цей каскад, стала і вигукнула на повний голос кричалку тогочасних мітингів: хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС. І ще одне гасло: шоб ти здох, майор. Це було перше щеплення несвободою для мене і перший мій висловлений протест проти цього, проти слимаковості, як писав Юрій Шевельов.
До речі, Юрій Шевельов вживає це слово – слимаковість, тобто життя в мушлі, в несвободі, у 1948 році в Мюнхені у своїй статті “Четвертий Харків”. І він говорить, що ця радянська слимаковість породжує ерзаци слів і ерзаци почуттів. І це природно, тому що коли ти живеш у несвободі, ти можеш жити тільки в ерзацах, в новоязі. Всі, хто жив тоді, розуміє, що таке новояз. І я коли беру свої статті, які писала студенткою у газету “Прапор комунізму”, розумію цей новояз.
І от дивіться. 2020 рік. Ми вільні люди у вільній країні. І постає абсолютно інша проблема, пов’язана не з несвободою, а зі свободою слова. І ця проблема – це виснаження слів і змістів. Це проблема того, що ці слова, які колись були для нас такі важливі, поняття високі, від них лишаються лише оболонки. Страшні слова, коли вони мовчать, як каже Ліна Костенко.
Рік тому в рамках кампанії “Ціна слова”, яку робили разом Львівський медіафорум і премія Гонгадзе, ми міркували про цю девальвацію слова. Від надуживання слова втратили сенс і стали порожньою шкарлупою, нам стає незручно їх вживати. Стараємось їх прикривати іронією або беремо в лапки в постмодерністський спосіб. Значення цим словам можна повернути, але ціна повернення дуже висока. Це переважно якісь дуже великі потрясіння: війна, плата кров’ю, плата життям людей. Тоді сенс цим словами повертається.
Я бачу зв’язок між знеціненням слова і морально-етичними кризами, які переживає суспільство. Спочатку криза починається у словах, а потім суспільство зіштовхується з драмами, катастрофами, втратами територій, руйнацією інституцій та іншими великими бідами та проблемами.
Для мене наша професія дуже сильно подібна на медицину. Часом мені здається, вона повинна бути частиною системи охорони здоров’я, принаймні ментального здоров’я – це точно. Тому що усі депресії, апатія, неврози, пов’язані з тим, що транслюємо на суспільство ми. І тому кожен відповідальний журналіст повинен керуватися головним принципом медичної етики, який приписують Гіппократу: не нашкодь.
Іноді паралелі між медициною, медіа і політикою стають буквальними. Згадайте інформаційну кампанію проти вакцинації. Вона стала викликом для медіа, політиків і системи охорони здоров’я.
Це геніально вловив Тімоті Снайдер у книзі “Наша недуга”. Він пише про феномен, який виник в Америці, який називаєтсья “Опіоїдні епідемії”. У зв’язку з недосконалістю американської системи охорони здоров’я американські лікарі не мають часу довго займатися лікуванням пацієнтів, і вони просто виписують анельгетики, які містять в собі опіоїди.
Тіматі Снайдер говорить, що в маленькій місцевості на 80 тисяч мешканців у Огайо за рік було виписано 10 мільйонів доз опіоїдів. І ось, що він каже: жителі цих місцевостей, які пережили опіоїдну кризу, були більш схильні голосувати за Трампа. “Голосування з відчаю зрозуміле. Зневірені, озлоблені виборці передовіряють опіку над собою і родиною, голосуючи за політиків, які торгують болем”. Для мене це ключова фраза, тому що те, що відбувається із засобами масової інформації, не тільки в Україні, по всьому світу, це те саме. Неврезитоване, агресивне, розтерзане суспільство іде на вибори. І ми бачимо те саме голосування-помсту, те саме передовіряння опіки над собою і над своїми близькими тим самим політикам, які торгують болем так само як пише Тімоті Снайдер. І ми вже всі стаємо жертвами вибору саме цих людей.
Я хочу кілька слів сказати про те, як наша повсякденна, рутинна діяльність, ніби повсякденні рішення (від топ-менеджера телебачення до редактора біжучої стрічки), як наші дії формують реальність мільйонів людей. Як ми усвідомлено чи неусвідомлено є передовою частиною фронту інформаційної війни.
Я в журналістиці 20 років. За цей час я бачила багато редакцій, була їхньою частиною. Ефірки, апаратні, які сидять і на щоденному рівні видають ефір, просто працюють. Хтось вішає петличку на людину, яка за гроші країни-агресора живе, хтось видає токсичні ток-шоу, хтось пише сценарії, які розколюють країну, хтось обговорює в кадрі фейки, легалізуючи їх.
Я коли розмірковую про це, думаю, як це сприймається зсередини. Знаєте, що вони думають в апаратках, видаючи ці ефіри? Чи буде місце сьогодні запаркувати машину вдома, чи в мами впав тиск, хто забере малого з дитячого садка і чи потрібно купити хліб дорогою додому – ось, що вони думають. Звичайно, ця діяльність не сприймається як участь в інформаційній війні. Просто люди роблять свою роботу. Є такий відомий скетч Аркадія Райкіна про невдало зшитий костюм, який шили сто шевців. І хтось пришивав гудзики. Є претензії до гудзиків? Немає.
І потім ми випадково випадаємо зі своєї бульбашки, наприклад, зустрічаємо сусіда в ліфті або їдемо в приміській електричці, або ми говоримо з таксистом. І ми чуємо оці роздуми про політику і думаємо: господи, який жах, де це взялося в цій голові? А нам кажуть: так ми ж це по телевізору бачили. Або: так це ж блогер написав. Що це, як не банальність зла? Просто за Ханною Арендт.
Про те, як швидко змінюється реальність, є інший приклад, який я дозволю собі навести. Це реальність топ-політиків, а особливо президентів, міністрів, прем’єр-міністрів. Людина йде на вибори, в неї є чітке розуміння реальності. Ви відчуваєте, що людина ніби адекватно бачить реальність. Проходить рік-два, оточення бере її в інформаційний кокон, ізолює її в мушлю, і от ти береш інтерв’ю в цього президента чи міністра і бачиш, що ця людина живе в іншій реальності, в іншій країні. Я впевнена, що всі, хто говорили з високопосадовцями, десь та й відчували цю зміну у сприйнятті реальності.
Соціологія показує, що загальнонаціональні телеканали є головним джерелом інформації для більшості громадян України. Причому це ті самі люди, які потім найактивніше голосують.
Буквально тиждень тому Пітер Померанцев, британський публіцист і дослідник медіа та пропаганди, надіслав мені кілька показових досліджень. Пітер – один з керівників наукової програми “Арена”, які займаються проблемою дезінформації та агресивної пропаганди, які загрожують демократії. У 2020 році вони провели дослідження під назвою “Розділяти і владарювати”. Це аналіз найпопулярніших антизахідних наративів, що циркулюють в українських ЗМІ. З початком війни вже складніше будувати позитивний імідж Російської Федерації, тому всі зусилля країни-агресора направлені на антизахідну пропаганду.
Які промовисті цифри. 40 % населення вірить, що Україна перебуває під зовнішнім управлінням західних кураторів, кредиторів та “соросят” (“антикорупційні реформи, які висмоктують з країни ресурси”, “геноцид”, “соросята”, “західні посольства, які хочуть усе захопити” і так далі). 39% вірять, що Сорос і МВФ прагнуть експлуатувати українські землі. І моє улюблене – 25% наших співвітчизників вірять, що США розгорнули мережу біолабораторій в Україні. Хто це зробив? Хто замість того, щоб давати людям збалансовану інформацію, щоб сприяти довірі, готував і реалізував антизахідні інформаційні кампанії в медіа?
Автори дослідження говорять, що антизахідна конспірологія так сильно вражає українців, тому що вони не відчувають достатньо безпеки і суб’єктності і тому передають відповідальність на зовнішні сили. Якщо в тебе менталітет виживання, який сприяє антигоністичному баченню світу, ти завжди будеш шукати якусь “міровую закулісу”, злодіїв, які хочуть контролювати тебе, оскільки сам ти нічого контролювати не можеш навколо себе.
Зараз дуже часто цитують вислів американського політолога Бенедикта Андерсона, що нація – це уявлена спільнота. І це дуже правильно. Нація – це справді уявлення, наратив, розповідь про себе, внутрішня самопрезентація. І ось якщо це уявлення формують медіа у хворому інформаційному полі, агресивному, якщо ми стаємо частиною дезінформаційних кампаній, неважливо, чи їх організовує Кремль, чи олігархи, чи українські політики – ми руйнуємо справжнє нормальне бачення себе нашими співвітчизниками. Це світова проблема. Але ми зараз говоримо про Україну.
Що відбувається далі? Я слухаю політиків в ефірах 20 років. Вони переважно самі не формують порядок денний. Переважно вони орієнтуються у своїх виборчих програмах на соціологію. Береться 3-4 пункти соціології те, що люди вважають неправильним у країні, і пишеться політична програма. Звідси ці безкінечні “дешеві тарифи”, “субсидії”, “безкоштовна медицина” та інший популізм. Отже, те криве уявлення, яке ми формуємо в людях, формує криву політику, криві стратегії і позбавляє нас майбутнього. Ось як це працює.
Я реаліст і розумію, що у країні, де медіа не є бізнесом, де переважно це частина політичної корупції, коли політик фінансує певні медіа з ціллю власного політичного впливу, дуже тяжко медійникам вибирати між конкретним добром і злом, правдою і неправдою. Тоді рятівним колом стає принцип “правда десь посередині”. І на цьому я зупинюся конкретніше.
Ось ця лукава мудрість “правда посередині” – один із найбільш ефективних інструментів інформаційної війни нашого часу. Це добре прикриття. Але переважно правда там, де правда. Відомий дисидент радянського режиму Володимир Буковський, якого вигнали з Радянського Союзу і який усе життя прожив у Британії, сказав, що між великою брехливою радянською пропагандою та істиною лежить ніщо інше як брехня.
Відомий натхненник польської “Солідарності” Адам Міхнік, засновник і головний редактор “Газети виборчої” каже: правда не лежить посередині, вона лежить там, де лежить, і немає сенсу говорити про два рівнозначні табори, якщо є табір, який хоче знищити демократію або твою країну, і той, який прагне її захистити.
Недавно ми говорили з письменницею і історикинею Оленою Стяжкіною, до речі, переселенкою з Донбасу. І вона процитувала дуже влучну думку Блаженного Августина. Він сказав, що зло не має онтологічної природи. Це газ, який заповнює порожнечі, вільні від добра. Для мене це головна прикмета останніх десятиліть і нашої професії, і суспільства загалом. Я вважаю, що це найбільша проблема і найбільша поразка.
З іншого боку, на тлі цього, всі три десятиліття в країні жила і пульсувала вільна думка. Однаково весь цей час ми мали вибір. Ми могли вибирати між добром і злом, між правдою і неправдою, між залежністю і незалежністю. І це перемога.
До 30-річчя Незалежності Демократичні ініціативи і Центр Разумкова зробили опитування. Вони запитали в людей: що ви вважаєте найбільшими досягненням часів Незалежності. На другому місці стоїть свобода слова. Тобто суспільство це усвідомлює.
Найбільше мене вражає, що війна за свободу слова була точковою. Вона завжди спиралася на тих незалежних журналістів, на китів, на незалежні видання, які тримали на собі ось цей фронт. І це для мене теж колосальна перемога. Ціною колосальних зусиль, втрат, поразок в Україні є незалежні видання. З’явився суспільний мовник – справді незалежний медіахолдинг. З’явилося багато якісних локальних нішевих проєктів. Все це повстало далеко не завдяки, а попри обставини. Тому я хочу подякувати тим людям, які тримали цей фронт на своїх плечах.
Фото: Nata Yablonskaya
І останнє я скажу про те, чому ми тут. У 1998 році моїм першим місцем роботи став телеканал “1+1” часів Олександра Роднянського. Я прийшла і почала працювати ведучою “Сніданку з 1+1”. Цьому передувала дуже велика підготовка. Мене вдягали, постригли і зробили рудою, було багато читок тексту, скоромовок, вправ.
І от напередодні першого ефіру я сіла в порожній студії, щоб звикнутися з обстановкою, не боятися прямого ефіру на завтра. У цей час до мене зайшов головний режисер тогочасного “1+1” Саша Даруга. Він сказав: усе те, що ти пройшла, неважливо. Головне – розуміти, чому ти тут. Коли сидиш у кадрі, не думай, який ти маєш вигляд, який вигляд має гість. Розумій, чому ти тут.
Ця порада – одна з найцінніших у моїй професії. Розуміти, для чого ти тут, що ти тут робиш. Розуміти, що відбувається із суспільством, які травми воно несе. Розуміти, що ми лише після ХХ століття вилізли з-під завалів, обтрушуємося і намагаємося зорієнтуватися, що відбувається навколо. Розуміти, що не варто бити в цей момент, не варто розколювати. Розуміти, який колосальний рівень недовіри є у суспільстві і до чого ця недовіра може призводити, і не поглиблювати її.
Розуміти, що справжнє, позитивне, конструктивне росте дуже довго. Тільки погане і зле робиться швидко. І тому треба запастися терпінням. Розуміти, що часом інструменти демократії використовуються для того, щоби знищувати демократію. І не вдавати, що ми цього не помічаємо.
Розуміти, що інформаційна війна, а це війна за сенси. Тому що дискусія про спосіб меморалізації Бабиного Яру – це війна за сенси, хрущовки на Інститутській, “Вєлікая атєчєствєнная війна” – це війна за сенси. Розуміти, що ця війна назавжди з нами, вона вже не зупиниться.
Розуміти, що, як показують приклади наших сусідів-білорусів, Російської Федерації, а також Афганістану тепер, точка неповернення є дуже іноді мерехтлива і хитка. Все можна повернути назад і знову співати “стариє пєсні а главном”. Пам’ятати про це.
Розуміти, що запит на популізм і сильну руку призводять до диктатури. І ми з вами, якщо будемо далі робити експерименти над суспільством, якщо будемо далі розбещувати його популізмом, можемо опинитися під тієї кришталевою люстрою-каскад і висловлювати претензії до неї. Або не висловлювати, боячись за своє життя.
За статистикою, журналістка цього року – на шостому місці серед професій, серед абітурієнтів. Майже 35 тисяч заяв подали молоді люди. Обігнали навіть ІТ галузь. Я не знаю, що мотивує молодих людей подаватися на журналістів. Сподіваюсь, що це віра в те, що журналістика має майбутнє. Я теж вірю в це.
Я вірю, що в нас немає іншого вибору, не лише як у журналістів, а як у громадян цієї країни і цього світу, як вирівнювати оптику. Налаштовувати правильну оптику, де правда, факти знову мають значення і стають важливими. І до них з’являється довіра. Де у світовій війні з реальністю ми на боці реальності, а не на боці неправди і фейків. Що ми відповідальні і нашим головним гаслом повинно бути “Не нашкодити”.
І останнє, що я хочу сказати. Ви не повірите, але я вважаю, що поряд із нашим прагматизмом нам не зайвим було би мати трішки більше ідеалізму. Бо в якийсь дивовижний спосіб, я вже переконалася не раз, саме ідеалізм і ідеалістичні люди у цьому вивихнутому часі виявляються рятівним колом для майбутнього.
Єлєна Щепак
Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Співпраця авторки з Представництвом Євросоюзу в Україні будується на невтручанні в редакційну політику видання “18000”. Теми, формат, героїв обирає редакція і не погоджує з міжнародними партнерами. Всі матеріали, створені в межах такої співпраці, мають відповідне маркування, а окремі думки, висловлені в матеріалах, їх зміст є виключною відповідальністю авторів та необов’язково відображають погляди Європейського Союзу та його інституцій.