З 18-ти років черкащанин Олександр Тараненко в армії. Пішов опановувати військову справу за власним бажанням ще до подій на Майдані та початку війни. Зараз йому лише 25-ть. Кілька місяців тому хлопець повернувся додому. На рахунку військового битва на Карачуні, Піски, допомога кіборгам.
За ці понад 5 років хлопець побачив як кардинальні зміни в українській армії, так і встиг розчаруватися. Довелося йому і пережити втрати, і потішитися перемогам.
Познайомилися ми з Сашком випадково. Волонтери кажуть: “Це не роздутий герой”. За години спілкування він розповів про перші дні в армії, розвиток волонтерства, найскладніші бої, втрати, контакт із ворогом та повернення додому.
“Вісімнадцять три нулі” переповідають історію черкащанина.
“Від здивування підвели голову”
Він народився у Черкасах, отримав загальну середню освіту, навчався на програміста у Політехнічному технікумі. Але отримати вищу хлопець не встиг. Вартував рік навчання значних коштів, державного замовлення на цю спеціальність в університеті не було. Тоді Сашко вирішив, що настав час втілити свою мрію. І пішов у військкомат.
Була осінь 2013-го.
– Якраз наближався час призову. У військкоматі тоді дуже здивувалися, коли я самостійно прийшов до них. Ходив із кабінету в кабінет. Хтось із працівників запитав: “Служити не хочеш?”. Я відповів: «Навпаки, хочу». Тоді вперше від здивування працівники підвели голову, аби глянути на мене, – пригадує хлопець (посміхається).
Традиційно йому пропонували відбути строкову службу десь на складах Черкащини. Та він відмовився, адже хотів справжньої підготовки, а не лише «лопатою і ломом махати».
Найстрашніше місце в армії – каптьорка старшини
Обрав 95-ту бригаду десантно-штурмових військ, яка базується у Житомирі.
– Після відбору я пішов до командира роти. Той дивиться на мене і каже: «Ану бігом звідси, шо ти тут забув». Я й кажу, що служити прийшов. Він: «Служити? Ти у мене завтра ломом плац підмітати будеш, спатимеш на морозі». Так він погнав із мене, та все ж документи прийняв. Але були й такі хлопці, що відмовлялися та йшли з частини, – говорить черкащанин.
Навіть не командира він згадує як найсуворішу людину в армії. Каже, найстрашніше місце – це каптьорка старшини.
– Ще до підписання контракту я проходив коридором і побачив крізь відчинені двері дивну статую. Вона стояла в ЗЗК (загальновійськовому захисному комплекті – ред.), протигазі, одягнені поверх цього були аж три бронежилети, каска, а над головою – метровий шматок рельси. Я здивувався, а потім помітив, що ця статуя труситься, з неї біжить піт. Виявляється, це хтось із солдат проштрафився, – говорить хлопець.
Це був ще один психологічний тест на стійкість. Сашко його пройшов. Вже за добу контракт підписали. У перший день служби його, як на солдатське хрещення, відправили у наряд – черговим роти.
Перший місяць – жодних навчань. Згодом на нього чекав КМБ (курс молодого бійця – ред). Місяць теорії в частині та практики на полігоні.
– Найбільше знань та досвіду перед війною я отримав саме там. Нам пощастило із командиром роти. Ним був Павло Розлач з позивним “Ведмідь”. Кажуть, що попередня хвиля солдат фактично просиділа в частині. Нас же намагалися справді навчити. Це було надзвичайно: і нічні, і денні стрільби. Вони дали нам ази, а наступні навики ми вже отримали в часи Майдану, – розповідає Олександр.
Майдан і блокування частини
Хлопець пройшов початковий курс підготовки військовослужбовців, став бойовою одиницею у той період, коли почалися події на Майдані. Тоді по всій країні активісти штурмували військові частини. Блокували і житомирську, в якій служив черкасець.
– Представники євросил заблокували виїзд із частини. Привезли два тролейбуси, спустили їм шини і лишили перед входом. Ми були в облозі. Територія частини перетворилася на табір із посиленою охороною, – додає.
Зазвичай у частинах єдине місце, де використовують зброю та видають боєприпаси з метою охорони та оборони військових об’єктів – це варта. Коли ж почалися події на Майдані, зброю видали усім. Із нею і патрулювали територію, і чатували в частині, і навіть спали. Бойову техніку також вигнали з парку частини і розподілили по периметру, в тому числі й до воріт, щоб їх заблокувати та не дати можливості протаранти їх. Понад місяць жили в облозі.
– Периметр нашої частини не до кінця був закритим. Були ризики, що на територію потраплять сторонні. Тому цілодобово працювали патрулі. Час від часу хлопці помічали групки людей, які збиралися поряд із частиною, одного разу біля ділянок без паркану нарахували 30-40 осіб. Вони були не з порожніми руками: у когось бити, цепки, а в частини – рушниці й карабіни, – говорить хлопець.
– У нас на 1-3 поверхах вікна були закладені мішками із піском. Ми завішували все ковдрами, аби не було видно, що відбувається усередині будівлі. На даху також чергували наші хлопці зі зброєю, спостерігали за периметром. Це була перша практика тримання оборони у будівлі, до цього ми нічого не знали про цей процес, – говорить черкащанин.
Представники євросил не просто з’явилися перед ворітьми військової частини. Оскільки вона входила до складу київського гарнізону, то у разі наказу із Києва, хлопцям довелося б їхати на Майдан. І такий наказ був!
– Наш командир бригади Михайло Заброцький відмовився, мотивувавши це тим, що «ми проти народу не підемо». Наше завдання, як військових, захист від агресії, а не навпаки, – додає хлопець.
Навчання та Крим
Вирушив на Південь Олександр 8 Березня 2014-го. Це було спонтанно, плани мінялися кожні кілька днів. Планувалося, що на Ширлан (Миколаївська область – ред). відправлять техніку і лише частину хлопців. Вранці сказали, що їде вся бригада. Хто був не готовий, встиг лише отримати зброю, вкинути у тривожний рюкзак кілька речей і все. Спочатку військовим говорили, що вони їдуть завантажити техніку на ешелони.
– На техніці? У такій кількості? Ми розуміли, що це не просто так. Під вечір виїхали на горбисту місцевість траси, там я зміг побачити більшу частину колони. Вона розтягнулася на понад 2 кілометри і не закінчувалася. У цей момент я навіть запишався своєю армією, – пригадує Сашко.
Та поїздка була нелегкою, техніка часто давала збій. Лише ввечері хлопцям сказали, куди вони прямують. Далі взяли на озброєння: ніколи нікому не вірити. Кажуть: їдеш на три дні, готуйся на місця, їдеш на місяць – вважай, що на рік.
– Так поїхавши на ешелон для завантаження техніки, ми потрапили на війну. А поїхавши на три години в район Аеропорту, щоб відбити противника – втрапили на 2,5 місяці: обороняли ’’Катер’’, билися за шахту Бутівка, штурмували Спартак (село в Донецькі області – ред). Ми зрозуміли, що не треба вірити командуванню, бо воно часто може не знати, що буде далі. У зоні бойових дій все дуже швидко змінюється, – додає хлопець. – Збираєшся робити ремонт – помнож на два. А в зоні бойових дій готуйся до гіршого. Кажуть: їдеш на два дні, візьми із собою запасів на місяць.
Дорога до Ширлану тривала дві доби. Часто ламалася техніка, вперше хлопці відчули, що таке підтримка людей, коли змушені були чекати голодні та без води ремонтну роту.
– Тоді ми вперше відчули, що таке український народ. Нас нагодувала власниця кафешки, біля якої ми зупинилися. Там принаймні руки змогли помити. Інший чоловік на авто привіз кілька блоків цигарок. Для тих, хто палить, це було щастя. Ще хтось взяв кількох хлопців і поїхав в аптеку, купили необхідний мінімум ліків. Там ми пробули майже дві доби, – говорить хлопець.
Потім до них приєднався ще один екіпаж. Ремонтна рота згодом полагодила техніку. Лише після цього вночі їм вдалося дістатися до місця призначення – Миколаївську область. Тоді це були неосяжні простори, на яких ніколи не припинявся суховій. Також контейнери для зберігання зброї, незліченна кількість окопів, капонірів (ніша для військової техніки – ред.) та стрільбища. Хлопці зробили з неї свою базу, жили у звичайних наметах, які падали та промокали під час великих злив. Це зараз там будують казарми та облаштовують територію.
Саме там і розпочалися перші масштабні у їхньому житті навчання. Два тижні відпрацьовували оборону. Працювали з озброєнням. Військовий розповідає, якщо стрілецька зброя спрацьовувала, то з мінами та протитанковими ракетами – біда.
– Пам’ятаю, нам привезли ракети зі складів зберігання і вони були всі у цвілі. Це перший шок. Із 4 таких ракет до «Фагота» спрацювало лише дві. Перша навіть із тубуса не вилетіла, а друга – впала за кілька метрів від нас і почала шипіти. Ми тікали у різні боки, бо протитанкова добре вибухає. 50% – це ще й хороший результат (посміхається). Коли ми поїхали на війну, то зрозуміли, що із 5 може спрацювати одна. Подібна історія на навчаннях повторювалася і з мінами, – розповідає Олександр.
Після цього хлопці перебазувалися до Перекопського перешийка (сполучає материкову Україну з Кримом – ред). Там тримали оборону, проводили розвідувальну роботу, досліджували територію, з якої можна чекати наступу, де можна вести контратаку. Саме на цій ділянці вперше зіткнулися з окупантами. Додають, що це навіть не російські війська були. Більшість – кадировці та місцеві зрадники. А от кадрові військові вже базувалися за ними, користуючись імпровізованим живим щитом.
Про волонтерство
Ще до початку бойових дій усе мало цінність: від консервації, овочів та інших продуктів харчування – до білизни та навіть ганчір’я. Не було чим почистити зброю, витерти руки після ремонту техніки тощо.
– Приїхавши на “яму”, я отримав змінні носки. Вони були диряві і не тільки в мене. Нам тоді подарували по три пари. Це смішно, але для нас в тих умовах – це щастя. Люди не розуміють, як це жити, коли ти не можеш змінити кілька місяців одяг, бо немає зміни, аби його випрати, – розповідає черкасець.
Та волонтерство на початку було теж неорганізованим. На придорожніх територіях хлопцям перепадало в рази більше, аніж тим, хто був віддаленіше.
– Одного разу під час патрулювання ми потрапили до наших хлопців, які були в резервній групі біля пропускного пункту до Криму. Я не впізнав одного зі знайомих: він набрав у вазі, фактично за місяць. Я від здивування запитав: «Що у вас тут сталося?» (посміхається). Той повів мене до свого БТРу, взяв печиво «Марія», відкрив одне 10-літрове відро, а там сиркова маса, по-іншу сторону – згущівка. А ми, ті, хто перебували на постійних виїздах, стоїмо голі-босі, яким діставалася банка тушонки, кільки та галетне печиво (посміхається).
Складно було із елементарним – посудом. Волонтери допомагали із предметами разового використання.
Ми по картах мали приїхати в посадку, де можна сховатися. Приїжджаємо, а там – котеджне містечко!
Коли почалися бойові дії, то чого тільки люди не відправляли: від клейонки – до генераторів. В’ячеслав Скічко (відомий черкаський волонтер – ред.), наприклад, передав йому планшети з картами армії SOS. Два лишилися в його підрозділі, три – роздав в інші підрозділи батальйону.
– Сучасні технології дозволяють по-іншому воювати. Навіть ця програма збільшує ефективність ведення бойових дій. У період 2014-15-их років ми користувалися картами 80-их, вони вже застарілі. Колись був випадок, коли ми по картах мали приїхати в посадку, де можна сховатися. Приїжджаємо, а там – котеджне містечко. І все, кіна не буде, – розповідає Олександр. – Зараз же в нашій армії є можливість роздрукувати високоякісні знімки з супутника, а це, повірте, надзвичайно багато значить під час ведення бойових дій.
За 5 років армія змінилася до невпізнання: техніка, озброєння, харчування, матеріальне забезпечення. Каже, що про допомогу з харчуванням та технічним оснащенням зараз, напевно, не слід говорити. Однак потреба у таких речах як маскувальні сітки є й нині. Адже частина згорає, нищиться тощо.
Слов’янськ. Перші втрати
Після кордону з Кримом хлопців відправили у Добропілля, поблизу Слов’янська. Вже тоді із новин вони знали, що відбувається на цій території. Саме там було перше зіткнення: сепаратисти обстріляли їхній табір з АГС.
– Ми там провели певний час, патрулювали територію. А потім наш батальйон вирушив на Слов’янськ, це було перше бойове зіткнення, – розповідає Олександр. – Нам армія вже видала нові бронежилети і каски. Бо ж на Ширлан їхали ще у металевих старих, та й бронежилети були ще часів Афганської війни. З новою амуніцією ми принаймні стали схожими на армію, а не на ополчення (посміхається).
Коли військові дісталися до Карачуна, це була приблизно 4-та ранку, з телевежі хтось запустив сигнальну ракету. Тільки потім зрозуміли, що це було питання: «Хто їде?». Оскільки українські військові не відреагували, по них відкрили вогонь. Та хлопцям вдалося відстрілятися й подавити вогнем супротивника. Військові продовжили зачистку району навколо телевежі, знищили укріплення противника на мосту. До Слов’янська було рукою подати, залишалося перейти міст. Проте цьому не судилося статися, адже на мосту їх заблокували.
– Це був міст через село Андріївка. Там були переважно роми з іконами. А потім дуже оперативно підтягнулося місцеве населення. Нас заблокували з обох сторін. Ми почали спілкуватися з людьми, провели майже день у розмовах. Що говорили люди? Називали нас бандерівцями, “правосєками”. Шкода, що наша влада на той час не зробила нічого, аби припинити теле- та радіотрансляцію російських ЗМІ, – пригадує Сашко.
Хлопців провокували, кидали у них пляшками з-під пива та горілки і все на камеру російського телебачення. Через деякий час їм на підмогу прилетіли нацгвардійці на гелікоптері. Тоді це врятувало, адже несилової практики відтіснення натовпу військові не мали.
Надвечір командуванню нібито вдалося домовитися: хлопці поверталися назад, до гори Карачуна. Та коли вони залізли на броню й сформували колону для руху, до натовпу людей, що блокували нас з боку Слов’янська, під’їхало авто із трьома молодиками. Скориставшись напруженістю ситуації і зайнятістю командирів, хлопці націлили РПГ в крайній БТР. Сказали: «Ви виходите, але залишаєте БТР з озброєнням». Українські військові не здалися. А вирішили все люди, які не хотіли стрілянини й стали перед військовими, закривши їх щитом.
Однак крові уникнути не вдалося. У колону із натовпу кинули кілька коктейлів Молотова, з’явилася зброя і почалася стрілянина. У цій перепалці загинуло двоє українських військових.
– Це нас трішки отверезило. Бо перед цим ми були як в тумані якомусь, робили все на автоматі. Ми дізналися про загиблих вже коли повернулися на Карачун. Перша думка: як це їх немає? Ми ж все правильно зробили, правильно відбилися. Як це – загиблі? Потім зрозуміли, що це не гра, це не контрстрайк якийсь, тут вбивають, – говорить хлопець. – Наступного дня комбат запитав хлопців, чи ніхто не хоче відмовитися від участі та повернутися в частину. У нашому підрозділі таких не знайшлося.
Проте вагався напевно кожен і замислювався про повернення у частину. Навіть в останні місяці, зізнається черкащанин, говорив про це із товаришами. Адже ризики втратити життя кожного разу більші. Особливо зачепив момент, коли довелося прощатися із першими загиблими.
Вночі тіла хлопців разом із полоненими сепаратистами помістили у бункер, що був біля телевежі. Вранці до них прилетів вертоліт, привезли медикаментів та мали забрати полонених і загиблих. Серед них був хлопець із його роти.
– Він взагалі водій, а на виїзд потрапив як піхотинець. Пригадую, ще у дорозі казав, що погане передчуття має. Його й відмовляли їхати, але він сказав: «Як це, усі їдуть, а я лишуся?». Не лишився і загинув, – пригадує Сашко.
Вперше тіла загиблих черкащанин побачив, коли прийшов час нести їх до гвинтокрила. Він був метрів за 200 від телевежі. Пригадує, що усі молоді боялися брати ноші. Він зі ще 7 хлопцями взяли це на себе.
– Петруху (так звали загиблого – ред.) від розриву гранати фактично розірвало навпіл. Одна із рук застигла у неправильному положенні. Вона – холодна, жовта, у крові – опинилася біля моєї. В горлі здавило. Ми несли їх, а хлопці вишикувалися від воріт до гелікоптера коридором. Всі плакали. Було боляче прощатися. Я не усвідомлював до кінця, що вони вже не з нами. Кожного разу боляче, ніхто не звикає. Якщо ввечері переддень я був спустошений, коли дізнався про втрату товаришів, то вранці, побачивши їх, зрозумів, що кожен із нас може бути на цьому місці, – з сумом говорить Сашко.
Після тяжкого бою Карачун на кілька місяців став їхнім домом. Він був замінований, самотужки хлопці знімали розтяжки. Протягом цього періоду їх час від часу обстрілювали. Окрім того сепаратисти вели вогонь по Краматорську із невеличкого села під Карачуном. Про його існування українські військові знали, але не могли розгледіти, адже гора фактично нависала над парою вузеньких вуличок.
– Одного дня ми залізли на конструкцію телевежі і помітили кілька вуличок, які були фактично сховані під горою. Звідти сепаратисти вели вогонь по Краматорську, а в новинах говорили, що це ми обстрілюємо мирне населення із Карачуна. Вже коли з товаришем спускалися, почався обстріл. Повз мене пролітали снаряди, а я на висоті тримався за металеві балки і молився, щоб ні свої, ні вороги не влучили, – згадує хлопець.
Каже, страшно було практично завжди, особливо коли доводилося робити щось вперше: штурмувати, йти в бій, повзти в зеленку (у «гості» до ворогів – ред) тощо.
– Вперше ти не маєш уявлення, як це має бути. Вже вдруге – простіше, бо знаєш, як не потрібно, а як краще, – додає Сашко. – Людина, яка не боїться, це психічно хвора людина, принаймні мені так здається. Її краще не пускати у зону бойових дій. Бо вона не береже себе, а це означає, що вона не береже ближніх. Знаєте, як кажуть: «Якщо поруч із тобою є хоробрий придурок, знайди собі інший окоп». Він привертає увагу, бездумно стріляє, наражає тебе на небезпеку.
Піски, Донецький аеропорт
95-ій бригаді довелося побувати і поблизу Донецького аеропорту. Батальйон Сашка виконував завдання, пов’язані з обороною летовища. У 2014-му вони були в Пісках: проривалися з конвоєм, щоби завезти продукти, боєприпаси, забрати підбиту техніку, допомагали з ротацією. Найчастіше – під свист куль та вибухи гранат.
– Якось ми утрьох із товаришами приїхали у Піски, звідти мали забрати зламаний БТР другого батальйону. Під’їхали ближче, злазимо із броні. Чуємо – насипає (вибухи, постріли – ред). І близько падає, метрів за 100-300. Мали б десь заховатися, але ми такі фраєри стоїмо, хлопці ще закурили. І тут летить щось… Потрапляє в БТР, який перед нами стояв, і нас ударною хвилею відкидає. Пашковського (один із хлопців – ред.) поранило осколками. Ми з іншим цілі були, взяли товариша під руки і побігли шукати прихисток. Знайшли погреб, такий поганенький. Туди, а в ньому – як у рукавичці і всі не наші. Виявилося, що то 2-ий батальйон, – пригадує черкащанин.
Там вони й лишилися на цілу ніч. Перев’язали товариша, почали приходити до тями, адже хлопців контузило через вибух. Періодично лише вибігали глянути, чи вцілів їхній БТР.
Лише коли виїхали додому, Сашко помітив дирку в наколіннику. Виявилося, що там був осколок.
– Я тоді навіть не відчув. Цей осколок уже летів на останніх, бо він лише пробив сантиметровий наколінник. На повній швидкості такі штуки здатні продірявити бетонну стіну. Зрозумів, що амуніція має значення. Наколінник врятував мені колінну чашечку, – каже хлопець.
У 2015-му билися за аеропорт: штурмували цементний завод, з якого вели вогонь противники, штурмували Спартак.
– Ми були на позиції «Зеніт», від якої приблизно 500 метрів до ДАП. У самому терміналі я не був. Не вважаю себе кіборгом, і не вважаю, що ми заслужили на волонтерські медалі за цю битву. Ті люди, які воювали в терміналі та вишці, – от справжні кіборги. Їх не так і багато було. Потрібен якийсь фільтр, бо зараз на кого не глянь – всі кіборги, – міркує Сашко.
Хлопці натомість намагалися відбити цементний завод, захопити окраїну Спартака, аби припинити штурм аеропорту. Коли підірвали опори в них було завдання вклинитися у бій, але, на жаль, не вдалося.
Спілкування з противником
– У 2016-му восени ми стояли біля Новгородського. У них була спокійна позиція. Один із постів був біля болотистої місцевості. Одного разу вони сиділи без зброї. Був лише АГС, автомати ж лишили на позиції, це метрів 300. До противника 1,5 км. Раптом почули голоси, до них підійшли п’яні сепаратисти. Щоби якось убезпечити себе, наші крикнули: «Стій, буду стріляти». Зрештою вони їх роззброїли. Виявилося, що сепаратисти йшли на свої позиції і заблукали. Хлопці кажуть, що розговорилися і потім відпустили їх, – пригадує Сашко. – Через кілька днів прийшло ще кілька осіб, вже тверезих, і вони навіть випивали з ними. У нас в той час щодня такі заруби були, тільки стріляй і чисть (обурюється – ред). Розповіли ж про цю історію мені, коли були звільнені.
За словами хлопців, у сепаратистів була приблизно така ж ситуація: воювати немає кому, зброї бракує.
Схожі історії траплялися на цих же позиціях, але в сусідньої роти. До них «у гості» прийшов цілий майор сепаратистів. Він швидше за все заблукав. Аби якось викрутитися, почав говорити, що прийшов із “білим прапором” поговорити.
– Хлопці почали з ним говорити. Справді думали, може відпустити. Він почав казати: «Навіщо нам ця війна. Давайте не будемо стріляти один в одного, без провокацій». Домовлятися намагався. І може все скінчилося тим, що хлопці таки його відпустили. Та потім він сказав одну фразу, яка вирішила його долю: «Нащо нам хлопці воювати. Давайте розвернемося та підемо на Київ». На цьому усе й закінчилося, – посміхається Сашко.
Не обійшлося під час війни і без полонених. Коли рота, в якій служив черкасець, брала шахту Бутівку, їм вдалося спіймати 6 сепаратистів. Один із них – росіянин. Його телефон українським військовим дуже допоміг згодом. Там були фото із контрольними пунктами, позиціями тощо.
Інші хлопці були місцевими. З Маріуполя, Попасної, Горлівки. Серед них був один снайпер – сміливий дядько.
– Ми запитали в нього: «Ти звідки?». Він відповідає: «Та я російський. З Херсону». Ми ще довго сміялися із цього «русского с Херсона», – пригадує черкащанин. – Він намагався підірвати нас згодом. Та вчасно відреагували. Все обійшлося.
Звільнення
Бажання звільнитися в Сашка з’явилося ще у 2015 році після подій на Зеніті, у Дебальцевому. Тоді він виявив бажання вчитися на офіцера. Службовців, які побували у зоні АТО, охоче брали в університети, академії для отримання військового звання. Приїхавши у Житомир, він пішов на медичну комісію для вступу до вищого навчального військового закладу в Одесі. Вже на комісії у хлопця діагностували порок серця.
– Коли я йшов на службу, шумів не було видно на кардіограмі. Швидше за все, хвороба розвинулася вже внаслідок мого перебування в армії. На цій комісії виявили і погіршення слуху, зору, ще деякі новоутворення. Двоє лікарів, як мінімум, не пропустили б мене на навчання, – розповідає черкащанин.
Після цієї комісії він пройшов таку ж повторно, але вже для звільнення. Спочатку сказали, що за місяць-два зможе повернутися додому. Та потім центральне керівництво засумнівалося. Хлопцеві довелося пройти ще дві комісії в столиці. Всі діагнози підтвердилися. Та додому він потрапив аж через 3,5 роки.
– Коли керівництво подивилося на результати ВЛК, то сказало приблизно так: «Тут у тебе параграф 74, але пункт не А, а В. А тут у тебе такий самий параграф, але пункт Г. Так ви ще й сержант, не строковик. А сержанти прирівнюються до офіцерів. У нас тут військовий стан, бойові дії». Висновок – обмежено придатний, звільненню не підлягає, – переповідає хлопець.
Його контракт на три роки закінчувався. Згідно із законодавством, спочатку він мав служити до завершення особливого періоду. Але потім внесли правки. Військовий міг звільнитися через 18 місяців вислуги понад термін, вказаний у контракті.
– Оскільки у нас в частині було мало людей, всіх звільняли поступово. Я пішов з армії аж майже через 3,5 роки.
Та попри висновки медиків, хлопець прагнув збудувати кар’єру військового. Він їздив на курси супроводження кар’єрного росту до Львова. Намагався потрапити на тримісячні навчання для отримання звання молодшого лейтенанта. Сам за цей час дослужився до старшини, але натомість «помилково» отримав вдруге старшого сержанта.
Усе через конфлікт із керівництвом. Хлопця намагалися вмовити перейти на солдатську посаду у штаб.
– Я мав зайняти посаду сержанта-менеджера. Працював би з хлопцями, відправляв їх на курси підвищення кваліфікації, вів супровід кар’єрного росту. Натомість мені пропонували посаду, нижчу від сержантської. А це кілька тисяч різниці в грошах та робота в штабі, а не батальйоні. Я відмовився, – пригадує Сашко.
Розповідає, що перша його зарплата складала 2800 грн. Це мінімальна ставка кулеметника. Коли ж почалися бойові дії, то за участь хлопцям виплачували подвійну ставку плюс тисячу гривень.
– Майже сім тисяч було. І вцілому це хороші гроші. Але я був там не заради цього, – говорить Сашко.
Більшість коштів відправляв батькам, ще частину витрачав на амуніцію.
Хлопець вже два місяці, як повернувся у Черкаси, нині в пошуках роботи. Із пільг для учасника бойових дій активно користується лише проїздом у транспорті. Зізнається: якщо у міському проблем практично не виникає, то в міжміських на посвідчення реагують «зі скрипом».
Поки хлопець був на Сході, батько за дорученням оформив дві земельні ділянки – під садівництво та сільськогосподарську діяльність. Під будівництво ж у межах міста нічого не знайшли. Заяву навіть не прийняли у мерії.
Про шляхи завершення війни
Сашко не вірить, що вирішити конфлікт із Росією можна мирним шляхом.
– Не думаю, що можна домовитися. Той період, коли цей варіант був актуальним, вже минув. Можливо, якщо у країні зміниться політичне, військове керівництво, з’явиться шанс дійти консенсусу. Нам потрібна повна капітуляція противника, варіант із автономією окупованих територій – не пройде. Уявіть, що це буде: три кліщі на тілі України, – говорить черкащанин.
Може краще зробити ривок і закінчити все за тиждень?
Олександр стверджує: ті, хто каже, що війну можна закінчити за один-два дні, просто не розуміють ситуації. Вони не були на фронті та не бачили кількість техніки у противника.
– Вона не поступається нашій. Я не заздрю ні нам, ні нашим ворогам. Стільки років тягнеться цей конфлікт. Може краще було б зробити ривок і за тиждень закінчити все це. Ми зараз більше готові до таких дій, аніж 2014-го.
Щодня Україна втрачає 1-2 військових на передовій. Якщо ж почнеться масштабний наступ, треба бути готовими до десятків та сотень втрат, переконаний хлопець.
– Для порівняння, у січні 2015 року в нас було близько 20 загиблих за добу. Це тільки в одному місці, на одній позиції, де був я. А лінія фронту – це сотні кілометрів. Тож треба розуміти, що повномасштабний наступ на всій лінії фронту – це буде колапс насамперед для медиків, шок для українського народу. І ще – це десятки, сотні втрат. Героїчних, але втрат.
Наталія Бойко