У 97 — вдруге вимушена переселенка й знову через війну. Діана Умеренкова пережила Другу світову. Нині змушена була тікати з Харкова через російського агресора.
Попри поважний вік, жінка активна, без діла не сидить ні хвилини. У Черкасах з німецької перекладає книги, повідомляють “Вікна”.
Діану Олександрівну застаємо у гуртожитку одного з черкаських вишів, де вона нині мешкає, за книгою. Жінка перекладає з німецької про життя Єлизавети Другої. Видання надіслала онука з Німеччини. Так жінка працює по дві години на день.
– Я її повністю прочитала без словника. Його в мене не було спочатку. Потім онука надіслала словник, і зараз я вивчаю текст. Перекладаю, порівнюю, аналізую. Мені це дуже подобається, – каже жінка.
Життя під обстрілами та вимушена евакуація після хвороби
Діана Умеренкова народилася в російській Твері. Все життя викладала німецьку: в школі, у військовій академії Твері, потім — у військових вишах Харкова. Сюди переїхала у шістдесятих роках, коли вийшла заміж за військового.
На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну мусили разом з донькою тікати з Харкова від російського терору.
Спочатку — до Закарпаття. А потім, коли виш, де працює донька Ксенія, перебазувався до Черкас, переїхали сюди.
У Харкові місяць жили під обстрілами. Її донька розповідає: вибухи не припинялися ні на секунду.
Пережила дві війни: яка різниця між німцями й росіянами
Діані Олександрівні – 97. Добре пам’ятає Другу світову. Під час окупації Твері німцями на три місяці втекли в село. Не вибирали яке, якомога далі від війни.
Але теперішня війна, каже жінка, дуже відрізняється. Адже звільнену Твер ворог вже не обстрілював, на відміну від нинішньої Росії.
— Твер звільнили від ворога і ми повернулися. Місто, звичайно, було зруйноване, але ось тут відмінність. Фронт відходив, і ми жили у справжньому тилу, – каже переселенка. – Нас не бомбили й не обстрілювали, як нині нещадно бомблять щодня Харків. Цим війна і відрізняється.
Повернувшись у звільнене місто, 15-річна Діана пішла працювати на військовий завод — виточувала міни на станку. Згадує: працювали тоді по 12 годин поспіль.
Жінка пригадала, що борошно розводили у холодній воді й кидали в окріп. Це називалося “затируха”. І вони, працюючи 12 годин за станком, якщо нічна зміна, то і вночі отримували пляшечку “затирухи”.
– І ще нам, як робочим, давали трохи хліба. На цьому державне забезпечення закінчувалось. Зараз нам і пайки видають, і волонтери допомагають. Але в мене дуже болить душа за те, що я росіянка, – говорить 97-річна жінка.
Не втрачає оптимізму й допомагає ЗСУ
Діана Умеренкова разом з донькою донатять на ЗСУ. Ксенія — кандидат фізичних наук, викладач. І теж не може сидіти без діла, як і мама.
— Якщо є час, значить, нам треба щось вивчити, десь щось прочитати, дізнатись. Мама увесь час розв’язує кросворди, вчить вірші, перечитує книги по кілька разів, бо щоразу знаходить там щось нове. Тобто, розумова діяльність у нас не припиняється ні на мить.
Діана Олександрівна каже: до переїздів їй не звикати, адже чоловік був військовим. Нині сама ходить в магазин і готує для родини.
Секрету довголіття не має. Каже: їй є для кого жити, вона потрібна своїй родині, задля неї й живе. А ще чекає перемоги й хоче повернутися у додому в Харків.
Дивіться також відеосюжет
Як повідомляв “18000”, льотчику з Черкащини присвоїли звання героя України.
Долучайся до телеграм-каналу “Шо там у Черкасах?”. Оперативно повідомляємо про повітряні тривоги і першими повідомимо про нашу перемогу
