Останні шість років Микола Кудрявцев працював у ІТ сфері. Спочатку – як аутсорсинговий юрист, а згодом став Chief Legal Officer ІТ компанії SPD Technology.
У Черкасах він відомий ще і як політик – свого часу був депутатом міської ради, а також працював як керуючий справами виконавчого комітету.
Від початку війни, з 2014 року, Микола Кудрявцев став активним волонтером. У 2015-му – приєднався до “резерву ТРО”. А після повномасштабного вторгнення мобілізувався і став мінометником.
Чому вирішив стати добровольцем, як реабілітувався після поранення та повернувся до війська, а також про плани на “після перемоги” – читайте в інтерв’ю із Миколою Кудрявцевим.
Від юриста до мінометника
– Чи був у тебе військовий досвід до війни?
– Ні, не було. У 2014 як волонтер я організовував стрілецькі курси для усіх охочих в тирі однієї з черкаських шкіл, де ми вчились правилам поводження зі зброєю із запрошеним інструктором. Потім ще були курси медицини, але згодом не зміг приділяти цьому достатньо уваги, як би не хотілося. У 2015 році я отримав повістку, пішов до військомату, уточнив свої дані, після чого мене навіть залучили до «резерву ТРО». Кілька разів тренувалися. Займалися на полігоні, але до лав ЗСУ повноцінно так і не вступив.
– Як ухвалив рішення мобілізуватися?
– Добровільно. Ще з 2014 року я потроху волонтерив, з 2016 року просто регулярно донатив на потреби ЗСУ. Від початку повномасштабки активізувався в цьому напрямі, втім, як і всі ми. Спочатку в лютому – на початку березня донатив у відомі загальноукраїнські фонди, зокрема в «Повернись Живим». Згодом закривав епізодичні запити знайомих із ЗСУ.
У кінці березня – на початку квітня почав допомагати підрозділу 93 бригади «Холодний Яр», де служив мій рідний племінник. З того часу фактично став «штатним волонтером» 93-ої, збирав та возив їм усе, що було необхідно: від форми і бензопил до тепловізорів. Навіть отримав подяку від командира бригади і командира батальйону. Вже тоді дуже допомагали колеги з SPD, вони закривали більшу частину запиту. Але не лише: ще й друзі, знайомі, навіть колишні одногрупники з юридичної академії знайшлися (а я, нагадаю, випустився аж у далекому 2001 році).
Та я часом відчував, що цього замало, постійно потрібно було робити ще і ще… і згодом я зрозумів, що особиста участь в лавах Збройних сил стане кращою допомогою. Думав, що мій досвід стане в нагоді (насправді, спочатку не дуже). Саме тому на свій день народження у серпні (24 серпня, – прим. ред.) пішов у ТЦК добровольцем.
Чесно кажучи, зовсім не очікував, що система абсолютно не враховує будь-який твій попередній досвід — і так мало не став сапером. Але потім так сталося, що мене запросили до нашої (черкаської, – прим. ред.) 118-ої бригади ТРО, і я погодився стати… мінометником.
“Все, як в кіно, тільки, бляха, це відбувається з тобою і просто зараз”
– Чим зараз займаєшся в ЗСУ? Розкажи детальніше, як проходять твої дні.
– Отже, у вересні я мобілізувався, а вже в перших числах жовтня став старшим навідником міномета. Спочатку було навчання, звикання. Не скажу, що важко було звикнути, у бойових діях спочатку участі не брав. Опановував ази артилерії, згадав геометрію трохи, трохи математику, вивчав топографічну справу. Згодом опанував керування квадрокоптером, пройшов курс аеророзвідника, планував себе спробувати і в цьому.
Також добровільно зголосився поїхати в зону бойових дій. Після тривалого очікування це відбулось, але потрапив я туди звичайним навідником міномета.
Скажу одразу, було важко, насамперед, фізично, що було неочікувано для мене. Та все ж підготовка і вік грають велику роль на службі. Звісно ж, морально також було непросто. Страх і постійне виснажливе фізичне навантаження без нормального відпочинку та в доволі суворих умовах — все це разом сильно пригнічує. Допомагає чорний гуморок, і солодке, а ще намагався спілкуватись хоча б повідомленнями з родиною, коли мав можливість пробігти повз термінал «Старлінку». Ніч без зв’язку в бліндажі, коли навколо гупає — таке собі задоволення. Але знаю, що у багатьох було набагато важче і гірше, тому не дозволяв собі скаржитись.
Та ми і працювали доволі ефективно. Мінометка — це колективна робота, тут злагодженість і розуміння одне одного з півслова дуже важливі, команда у нас чудова. До речі, усі — добровольці. Навіть встигли накидати трохи мін і від SPD.
Так сталося, що довго попрацювати мені не довелось — одного ранку ми потрапили під мінометний обстріл русні. Двоє важких поранених, один дуже важкий, і нас троє — ще відносно легких. Мене контузило, уламок зайшов між оком і вухом. Вибух, дзвін, крики… все, як в кіно, тільки, бляха, це відбувається з тобою і просто зараз.
Чесно кажучи, злякатися не встиг, все було ніби не зі мною, кажуть, це такий захисний механізм психіки, «дисоціація», наче дивишся на себе збоку, спостерігаєш. Далі — евакуація та довге лікування. Сильно перелякався я вже в шпиталі, коли трохи прийшов до тями. Відходив доволі важко і довго, хотів забути, що бачив. Втім уламок лишився зі мною, можливо, назавжди. Побратими жартують, що тепер я можу приймати москальске радіо просто в голову (сміється).
Тоді всі лишилися живі, і це головне. Щоправда, один побратим досі не може нормально ходити, після майже 8 місяців лікування за кордоном йому треба ще відновлюватись більше року. А інший, якого ледве витягнули, потім ще раз був поранений, як я чув. Зараз служить у трохи більш спокійному місці. До речі, Ігоре, Володю, привіт вам великий.
Здоров’я поранення мені не додало, звісно, і мені запропонували трохи більш «офісну» роботу. Доводиться більше займатися документами, кадровими питаннями і тому подібним — трохи схоже на цивільне «довоєнне» життя, лиш з певними нюансами. Зараз перебуваю на cході в складі свого підрозділу, виконуємо бойові завдання. Шукаємо противника, наводимось, розрахунки працюють. Загалом, все, як і у всіх поряд.
“Відкладати щось на потім — це величезна помилка”
– Що переосмислив за час служби? Чому навчила війна? Як тебе змінила?
– Життя — набагато цінніше, ніж ми думаємо. Ми не можемо належно оцінити його, так би мовити, вийти за сталі межі самоусвідомлення, поки докорінно не змінимо все навколо. Війна це дуже змінює у всіх, та ще й робить це швидко, й інколи болісно.
Мене війна навчила банальній речі — я це багато чув раніше — що потрібно поспішати жити. Завтра може не бути, треба сподіватися, і звісно, будувати плани на майбутнє. Але відкладати щось на потім — це величезна помилка. Особливо те, що стосується рідних. Був невеличкий період, коли я просів морально, і не був впевнений, що побачу свою родину. Це змінило. Ну і те, що я побачив і хотів спочатку «розбачити» — вже прийняв як досвід. Змінила війна тим, що я став менше переживати за дрібниці. Є головне, завжди.
До того ж, став у собі впевненішим, але водночас і краще зрозумів межі власних можливостей. «За межу» можна заскочити ненадовго, постійно не вдасться, і цей урок я засвоїв для себе.
– Який досвід або навички з цивільного життя знадобилися на службі?
– Професійних — спочатку майже жодних. Згодом, пізніше, навички роботи з документами таки стали в нагоді, я немало з цим працюю. Ще дуже допомогло, що у мене величезний досвід спілкування з різними людьми, і віч-на-віч, і в листуванні, і офіційно, і не дуже. Оце реально з перших днів дуже допомагало, і зараз також корисне. Водіння авто — обов’язково, без цього на службі нікуди.
Давнє захоплення стрілецькою зброєю — навпаки не знадобилося, не та специфіка. Намагання тримати себе в бодай якійсь фізичній формі — оце ду-у-уже недооцінено. Як мінімум, доводиться багато ходити дуже незручними місцями. А якщо додати броню, спорядження, автомат, боєкомплект, і в руки дати ящик мін, та змусити швидко перенести його метрів на 300 пересіченою місцевістю, в дощ і болото, то задача стає «із зірочкою». Біг — не панацея, до речі. Качайте ноги і спину, якщо збираєтесь йти в артилеристи :).
“Важко з УПА (*Українська Паперова Армія)”
– З якими викликами стикаєшся? Що найважче?
– Найважче — жити у стані невизначеності. Всім нам важко, але на службі це стосується дуже конкретно — і саме тебе, і твоєї родини. Ні про які плани не може бути навіть мови — тому робиш, що можеш, і просто зараз. Коли ти почуваєшся корисним і компетентним, це мотивує і допомагає триматися купи.
Важко з УПА (Українська Паперова Армія) — бюрократії, на жаль, в армії дуже багато. І стосовно лікування, і стосовно обліку чи звітності — все ще просякнуте совковою схибленою логікою недовіри, гіперконтролю і дублювання. Всі це знають, обходять, але навіщо витрачати стільки зусиль…
– Що тебе мотивує найбільше?
– Звісно, перемога і повернення до родини. Але це справа нешвидка, я це розумів ще коли йшов на службу. Та у мене не було вибору, точніше, лишатися я не міг собі дозволити. Мотивує, коли колеги згадують, як ти зараз, а друзі цікавляться і допомагають. Це дуже гріє просто. Мене знайшли і одногрупники, і однокласники, також спілкуємось, вони допомагають і зборами, і морально. Ну і ще — не можу впасти обличчям в бруд перед власними доньками. Хочеться, звісно, і з ними завжди бути поряд, але поки що це у всіх невирішувана дилема.
– Які маєш плани після війни?
– Планую повернутися на роботу в SPD — тут я реалізувався і хочу це продовжувати. А ще, буду з родиною, якомога більше, ну і з друзями. Помандрую, це обов’язково. Вважаю, що втратив купу можливостей за мирного життя, і маю це надолужити. Ну і повернуся на байк. Свій я продав «до перемоги», тож маємо перемогти, щоб я знову став байкером :).
Фото з архіву Миколи Кудрявцева