“Бачив шлях до визволення Білорусі через перемогу України”. Так згадують про загиблого на війні Олексія Скоблю його побратими.
Ще в 2015 році чоловік покинув рідну Білорусь із єдиною метою – виборювати свободу своєї держави у війні проти росіян. Залишивши старе життя позаду, він збудував нове: життя, в якому задля своєї мети пройшов АТО, врятував щонайменше сотню цивільних та військових і до останнього подиху боронив Україну.
“18000” розповідає, яким був український шлях Олексія Скоблі та чому саме на таких прикладах, як його, і сформувався полк Кастуся Калиновського.
Олексій Скобля
Він був “броньований білорус”
Олексій Скобля захищав Україну ще з 2015-го. Саме цього року він, білорус за походженням, приїхав до Києва з одним рюкзаком за плечима. Хоч і не мав тут ні рідних, ні друзів, знав: має долучитися до боротьби проти загарбницьких планів москви, адже боротися з диктаторським режимом усередині своєї країни – зарано.
Земляк та побратим Олексія Артем Грот розповідає: після українського Майдану білоруси розуміли, що не можуть так само вийти на площі своїх міст та чинити спротив. Адже навіть за умови того, що поборять ОМОН, наступними до них можуть прийти російські солдати.
– Ми знали, що наш фронт та шлях до волі лежить в Україні. І Льоша це також розумів, тож, як тільки зміг, приїхав сюди, – ділиться Артем.
Спочатку Олексій планував їхати до України разом зі знайомим, однак в останній момент той відмовився.
– Він був білоруським націоналістом і бачив у перемозі України початок звільнення Білорусі. Льоха говорив, що той, хто приїхав воювати – той справжній білорус і воїн, а той, хто залишився жити з ярмом на плечах – не може бути його другом, – згадує слова свого товариша побратим Олексія по службі Костянтин.
Уже прибувши до Києва, Олексій відразу записався до лав Добровольчого Українського Корпусу Правого сектора, де до 2016 року прослужив у штурмовій роті. Саме за часів служби тут воїн отримав свій перший позивний – “Тур”. За словами побратимів, “Льоха був такий же міцний і ніколи не потребував порятунку”.
– Дехто навіть називав його “броньований білорус”, – із посмішкою згадує Костянтин. – Коли ми в підрозділі займалися фізичною підготовкою й ходили в зал боротися, то боротися з Льохою ніхто не хотів. Бо тому чоловікові було нереально що-небудь зробити.
Військовий додає: уже пізніше позивний “Тур” Олексію змінили на “Людоїд”.
– Це смішна історія. Оскільки він був просто здоровенною людиною, ми постійно сміялися, що він може з’їсти якогось невеличкого солдата. Ось так ми піджартовували, а він “бурчав”. Але одного разу до нас прийшов офіцер, який раніше Льоху не знав, обертається, дивиться на нього, шугається і видає: “Бл*ть, людоїд!”. Із того моменту ми й стали його так називати.
Олексій Скобля
Проте такий позивний ґрунтувався виключно на зовнішньому вигляді воїна. Справжнім покликанням Олексія Скоблі ще з перших днів участі у війні став порятунок інших.
– Льоха постійно “мотав” хлопців та швидко надавав медичну допомогу. У перші роки війни фахових спеціалістів було дуже мало, тому ми виїжджали на інтузіазмі, – розповідає Костянтин. – Але згодом він пройшов курси парамедицини та отримав хорошу підготовку.
У 2020-ому як парамедик та тренер Олексій навіть мав їхати на навчання до США. Проте тоді всі плани зіпсувала пандемія.
Олексій з дружиною Іриною
Змога легалізуватися в ЗСУ в Олексія Скоблі з’явилася в 2016 році. Саме тоді воїн підписав контракт та увійшов до лав Сил спеціальних операцій – одного з елітних підрозділів української армії. За словами побратимів, такий крок був важливим для нього, оскільки саме з цього часу військовий офіційно доєднався до лав ЗСУ.
– Він не любив публічності, але у військовому середовищі його всі знали як фахівця, – згадує побратима Артем Грот. – Льоха не лише служив у ССО, а й пройшов Q-курс (кваліфікаційний курс підготовки військовослужбовців для ССО, – ред.) та після доволі великого бойового досвіду став інструктором. Потім він знову повернувся у 8-ий полк ССО та став заступником командира групи.
Паралельно з військовою діяльністю Олексій захоплювався й історією та літературою. За словами дружини воїна Ірини, навіть пройшов літературний курс, де почав писати новели. Крім цього, почасти нотував і власні роздуми.
– Він вирішив спробувати і в нього вийшло. На курсі були домашні завдання у вигляді маленьких текстів. Деякі з них він мені читав, деякі показував. І в нього дуже добре виходило, – згадує Ірина. – Говорив, що в майбутньому напише книгу.
Олексій Скобля та Ірина
“Усе добре. Ми тут по місту катаємось”
Повномасштабна війна застала Олексія Скоблю в Хмельницькому, куди він перевівся в кінці 2020-ого. Як згадує дружина воїна: уранці 24 лютого чоловіка викликали в частину. І вже цього ж дня він поїхав на війну.
– Коли почалася повномасштабна війна, я була в себе вдома на Черкащині, а він – у Хмельницькому. Того дня я чомусь рано прокинулася, і коли побачила новини, почала писати йому. Я дуже нервувала, оскільки розуміла, що він служить і має виконувати будь-який наказ. Він відповів, що збирається, бо викликали в частину, а вже за кілька годин поїхав на Київ, – ділиться Ірина.
Вона додає: тоді писала чоловікові кожну годину, аби впевнитися, що з ним усе гаразд.
– Він не часто виходив зі мною на зв’язок: міг відповідати і через 5 годин. Спочатку ми спілкувалися лише по СМС. Іноді говорили й по телефону, а одного разу він навіть набрав мене через відеозв’язок, – згадує дружина. – Ми розуміли, що нас можуть прослуховувати, тому Олексій майже нічого не розповідав.
Часто по інший бік слухавки Ірина чула, що чоловік перебуває в “гарячій” точці, проте на питання “Як ти?” завжди отримувала відповідь “Усе добре”.
– Він завжди так спокійно й упевнено говорив. Казав: “Та ми тут по місту катаємось”. Я й думала, що, може, і справді, усе добре. І лише потім дізналася, скількох він врятував, – говорить Ірина.
У той час Олексій, і справді, катався по місту. Однак це були населені пункти, де велися одні з найбільш активних бойових дій – Буча, Ірпінь, Гостомель. За три тижні тут він як парамедик врятував десятки людей, серед яких – як військові, так і цивільні та навіть цілі сім’ї.
– Не було жодного пораненого, повз якого б він пройшов. Навіть коли ми перебували на своїх конкретних бойових завданнях, а поруч були поранені військові чи цивільні, на яких ми випадково натрапляли, Льоха зупиняв групу, викликав евакуацію та відправляв їх на госпіталь, – говорить побратим Олексія по службі Костянтин.
Багатьох поранених воїн виносив на собі. Як згадують побратими: для Тура це було звичною справою. Ще раніше, у 2019 році, за це він отримав свою першу державну нагороду – орден “За мужність” ІІІ ступеня. Того року Олексій із групою успішно зробили наліт на противника та захопили одного полоненого. Але дорогою назад хлопці потрапили на протипіхотну міну. Тоді саме Тур надавав їм допомогу та виносив побратимів із поля бою.
До останнього боровся за життя поранених воїн і в 2022-ому.
– Коли ми боронили Ірпінь, то були на позиції біля мосту, яким із міста постійно вивозили поранених цивільних. І Льоха цілими днями за власної ініціативи приймав цих людей, стабілізував та передавав медикам, – розповідає Костянтин. – Одного разу він прийшов дуже засмучений. Коли я запитав, що сталося, каже: “поки надавав допомогу на мосту, прилетіла міна й потрапила у цивільних, серед яких була жінка та двоє маленьких дітей. Вони загинули”. Льоха пробував надати їм допомогу, але потім зрозумів, що все даремно. Він просто не міг усвідомити, що вся сім’я загинула за одну секунду.
Саме за порятунком інших було зроблене й останнє фото Олексія Скоблі.
– Ми йшли на зачистку Мощуна (селище на Київщині, – ред.) й випадково знайшли в лісі двох танкістів, які були поранені. Зазвичай я ніколи нікого не фотографую на завданнях, але цього разу вирішив сфотографувати, як Льоха надав їм першу допомогу, – згадує Костянтин. – Я сфоткав і на наступний день він загинув…
Останнє прижиттєве фото Олексія Скоблі
“Я була впевнена, що ми зустрінемося”
Це сталося 13 березня. Цього дня Ірина Скобля так і не почула від чоловіка звичне “Усе добре”. Натомість пізно ввечері до неї зателефонував незнайомий номер.
– Ще вранці ми з ним спілкувалися, переписувалися про своє особисте. Потім я йому писала, але він не відповідав. Думала, що десь зайнятий і ввечері приїде й відпише. Я чекала, але він так і не відповів, – згадує Ірина. – Увечері зателефонував невідомий номер. У мене відразу серце завмерло. Це був його товариш, який сказав: “Льоша загинув”. Я не могла повірити, що це дійсно так.
Ірина додає: спочатку думала, що ці слова – жарт. Адже за 8 років війни чоловік встиг пройти майже всі кола пекла й вибратися з них живим.
– Я була впевнена, що ми зустрінемося. Для мене це був просто удар, – ділиться дружина.
Уже пізніше Ірина дізналася, що своїм життям Олексій врятував побратимів. За день до свого 32-річчя воїн дістав складне поранення у стегнову артерію, коли його загін потрапив у засідку під селом Мощун. Тоді замість відступати Олексій ухвалив рішення залишитися та прикривати собою решту групи.
– На прощанні з Льохою білоруси, які приїжджали провести його в останню дорогу, сказали, що саме на таких прикладах, як його, і сформувався полк Кастуся Калиновського (білоруський полк Збройних сил України, – ред.). І вони пишаються тим, що він почав робити в Україні, коли ще не було навіть чути про цей полк, – ділиться побратим Олексія Костянтин.
Нині побратим та земляк загиблого воїна Артем Грот готується видати біографічну книгу про нього. До неї ввійдуть як спогади рідних, друзів та побратимів про Олексія Скоблю, так і власні записи воїна, яких збереглося близько 70 сторінок.
Додатково:
За особисту мужність та проявлений героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Олексій Скобля був посмертно удостоєний звання “Герой України”, ордена “Золота Зірка” та ордена “За мужність” II ступеня.
Анастасія Небога