Переїзд у Черкаси, навчання у росії, служба в СБУ, АТО, Маріуполь, Оленівка: історія заступника командира полку “Азов”. Цитати з автобіографії, яку він надіслав, перед виходом з Азовсталі
Він отримав військову освіту в Ленінграді. Після навчання повернувся додому, у Черкаси. Через роки, у 2014-му, коли рф забула про надумане “братерство”, він пішов на війну добровольцем і розпочав свій бойовий шлях з протистояння ще не так давно “дружній” росії. За кілька років вторгнення він став заступником командира полку “Азов”.
У 2022-му разом з побратимами Дмитро Букарьов тримав оборону Маріуполя та “Азовсталі” 86 днів. Виконавши бойове завдання, 20 травня, за наказом військового командування вони вийшли з території заводу та здалися у полон. У ніч з 28 на 29 липня 2022 року його та інших бранців підірвали в Оленівській колонії.
Спогадами про дитинство, життя та службу азовця з Черкас, а також цитатами із автобіографії для “18000” поділилася його сестра Тетяна Лісова, якій вдалося побачити тіло брата майже через 11 місяців після його вбивства.
“Земля там здавалася сірою”
Дмитро Букарьов народився 19 квітня 1971 року в місті Хмельницький. З 1973 року разом з родиною жив в місті Черкаси. Закінчив Черкаську загальноосвітню школу № 11.
– У школі всі, з ким він був знайомий, і мене одразу сприймали, як його – хорошу, порядну і позитивну людину, – пригадує сестра.
Дмитро на два роки старший за Тетяну, тому постійно намагався її оберігати.
– Він був мужнім та відповідальним. Завжди мене захищав. Якщо я щось випадково розбила, він брав провину на себе, бо вважав себе більш сильним. Слабших не давав в образу. Конфліктували з ним лише у підлітковому віці, – розповідає Тетяна Лісова.
Дмитро і Тетяна Букарьови у дитинстві. “По цій фотографії одразу видно, який він братик і які у нас були стосунки”, – говорить Тетяна.
Одразу після закінчення школи, за направленням Черкаського приладобудівного заводу, поїхав навчатися у Балтійський державний технічний університеті м. Санкт-Петербург (тоді ще Ленінград). Там закінчив військово-морську кафедру.
– Це був перспективний навчальний заклад. Тоді з Черкас їх поїхало туди навчатися 6-8 осіб, – зазначає сестра азовця.
У той час з Черкас до Ленінграда курсував літак, тож Тетяна часто навідувалася до Дмитра у росію.
– Мені здавалося, що тодішній Ленінград – це таке перспективне місто. А брат погано про нього відгукувався. Казав, що дуже багато людей там пиячать. Для нього це було дикувато. Навіть земля там йому здавалася сірою. Говорив, що у нас в селах люди обробляють землю, дбають про неї і тому у нас все квітне. А там все занедбане. Вважав, що між Україною та росією є дуже велика різниця, – ділиться спогадами сестра.
Одразу після завершення навчання, у 1995 році, Дмитро повернувся до Черкас, де працював інженером-конструктором на “Фотоприладі”. Через 3 роки був переведений до Служби безпеки України. Близько 7 років служив у контррозвідці СБУ в Черкасах та Умані. Отримав звання майора.
Далі потрапив на службу до Києва, але пропрацював там недовго, урешті звільнився з СБУ. Знову повернувся у Черкаси та певний час шукав себе: займався обробкою дерева, працював начальником відділу охорони і журналістом у інтернет-виданні.
– Чим би він не займався, усе досліджував дуже ретельно, до будь-якого питання ставився серйозно. У нього у всьому були система та порядок. Постійно чомусь навчався та поспішав жити, щоб кожна хвилина його життя була використана з користю, – розповідає Тетяна Лісова.
Білотур
У 2014 році, коли росія вторглася на територію незалежної України, Дмитро Букарьов покинув журналістику та почав шукати шляхи для повернення на військову службу.
– Коли любиш людину, то не хочеш, щоб вона ризикувала власним життям. Ніхто не хоче, щоб його рідні воювали, але ти поважаєш цей вибір, – ділиться сестра азовця.
Куди б Дмитро не приходив на службу, там потрібна була біографія, тому він дещо писав про своє життя. Сестра військового зберегла автобіографію Букарьова, у якій він розповідав:
– Отримавши освіту в росії, трохи їх розуміючи, я давно, ще з 90-их років знав, що війна між росією та Україною відбудеться. Знав, що для українців це стане великим випробуванням, бо до війни ми готові не будемо. Знав також, що не зможу бути осторонь цих подій, бо люблю свою землю, свою країну і своїх дочок. Вони мають жити у вільній та незалежній державі.
Аби стати на захист України, Дмитро намагався відновитися на службі в СБУ. Оббивав пороги відповідних органів, просився на війну. Але його прохання зігнорували, тому він рядовим добровольцем приєднався до батальйону «Азов». В зоні АТО перебував з грудня 2014 року. Дмитро брав безпосередню участь у створенні та розбудові «Азову», який з часом увійшов до складу Національної гвардії України та переріс у полк. Тоді Дмитра Букарьова поновили у званні майора.
У власній біографії про «Азов» Дмитро згадує так:
– Опинився я в добровольчому підрозділі «Азов», чому дуже радий. Бо тут зібралися справжні військові розбишаки в найкращих козацьких традиціях. Які готові бити ворога, коли завгодно і де завгодно, та роблять це із задоволенням і наснагою. Ми розбудовуємо сучасне військо, яке має бути надійним захистом країни і нації, демонструємо високі показники бойової ефективності, що неодноразово відмічалося військовим керівництвом.
В азовців завжди існувала традиція спілкування за позивними, як і в козаків за прізвиськами. Дмитро був рідновіром. Рідновірство – релігійний напрямок, який базується на сучасній неоязичницькій літературі. Його рідновірське ім’я ще з 2005 року – “Білотур”. Це давнє руське ім’я, що давалося представникам воїнської варни. Тож, коли потрібно було обрати позивний, Дмитро не вагався і взяв своє ім’я рідновіра.
– Брат завжди захоплювався козаками-характерниками, багато вивчав історію. Писав, що у Азові зібралися патріотичні та відчайдушні хлопці, – розповідає пані Тетяна.
З тієї ж автобіографії ми дізнаємося, що обидва діди Дмитра та Тетяни воювали у Другу світову війну:
– Вони були щирими, чесними людьми і хорошими воїнами. Про перше мені говорить моя пам’ять, про друге їхні нагородні листи. Я намагаюся бути таким, як вони. Ніби продовжуючи їхній шлях, я почав військову кар’єру як артилерійський розвідник.
Його бойовий шлях розпочався з оборони Широкиного – важливого рубежу оборони Маріуполя в березні 2015 року.
– Після виводу «Азову» з цих позицій ми весь час зберігали там свою присутність, виконуючи окремі завдання, добре знаючи ці місця і противника, що там розміщувався. Надавали допомогу іншим підрозділам, відповідальним за оборону на цій ділянці, – описує Дмитро.
Тетяна пригадує, що за роки служби в зоні АТО Дмитро інколи приїжджав у відпустки, але вони були короткотривалими:
– Тому що він був людиною, яку важко замінити. Бувало планував відпустку, але якщо ситуація загострювалася, то відкладав відпочинок. Коли все ж приїждав додому – це були дуже приємні моменти. Всі раділи, хотіли з ним зустрітися, поспілкуватися і його на всіх не вистачало.
Дмитро був командиром розвідки артилерійського дивізіону, командиром гаубичного артилерійського дивізіону, командиром групи застосування артилерії батальйонно-тактичної групи. У лютому 2020 року став заступником командира полку із застосування артилерії.
– Підвищення отримав за виконання бойового завдання на Світлодарській дузі. Під його командуванням виконали операцію із ліквідації радіолокаційного комплексу “Зоопарк”. Ця система дуже коштовна, у росії на той час їх було всього вісім. За це брата нагородили, – зазначає Тетяна Лісова.
“Було трохи роботи”: оборона “Азовсталі”
У 2022 році Дмитро Букарьов закінчив навчання у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського.
Напередодні повномасштабного вторгнення Дмитро перебував у Маріуполі. Коли путін 22 лютого оголосив про визнання так званих ДНР та ЛНР, військовим стало зрозуміло, що незабаром у Маріуполі розпочнуться бої.
– Як тільки я почула про цю новину, одразу заплакала та написала брату. Він відповів, що вони готуються приймати удар, – пригадує Тетяна Лісова.
З 24 лютого Дмитро Букарьов тримав оборону Маріуполя. Пізніше було ухвалено рішення відступати на “Азовсталь”. На той час в Україні “Азов” був одним з найбільш підготовлених підрозділів та відволікав на себе значну частину сил та ресурсів ворога. Генштаб ставив завдання протриматися два тижні, вони ж протрималися майже три місяці.
– Під час перебування на “Азовсталі” майже кожного дня намагався виходити на зв’язок та надсилати мені короткі сповіщення про себе: смайлики або плюсики. Коли зникав на деякий час для виконання завдань, ми дуже хвилювалися, а він потім повертався і писав: “Та було трохи роботи”, – розповідає сестра військового.
Перебуваючи в оточенні, Дмитро разом з побратимами відбивав численні штурми ворога. Там йому виповнився 51 рік. Він постійно писав рідним, що у нього все нормально та ніколи ні на що не жалівся.
– Ми розуміли, що на “Азовсталі” дуже багато поранених. Хоч військові й знали про повномасштабне вторгнення, але додаткових боєкомплектів та великих запасів у них не було. Єдиний раз він зізнався, що ситуація дуже серйозна: коли почали говорити, ніби орків вже вибили з території “Азовсталі”, сказав, що це не так. Тоді в оборонців Маріуполя вже вичерпувалися запаси зброї та їжі. Я дуже за нього хвилювалася, але не хотіла навіть припускати думки, що відбудеться щось жахливе. І він так само, – ділиться Тетяна Лісова.
“Зіставивши факти, я переконалася, що це Діма”
Після пекельних боїв за Маріуполь та “Азовсталь”, 20 травня 2022 року, за наказом вищого військового керівництва, Дмитро Букарьов разом із побратимами вийшов у полон “за домовленістю”.
– Обміняти їх обіцяли у найближчі терміни, – говорить сестра військовополоненого.
Перед виходом з “Азовсталі” чоловік убезпечив усі свої пристрої, важливі файли надіслав сестрі, серед них і автобіографія, яку ми цитували раніше. Крім того, азовці знешкодили зброю, яка в них залишалася.
– Усі магазини для патронів вони пошкодили так, щоб їх неможливо було використати. Брат думав, що вихід з “Азовсталі” буде прихованим, тому повідомив нам, що кілька місяців буде перебувати в Оленівській колонії і попросив нікому цього не говорити. Попередив, що на зв’язок із ним можна не розраховувати. Але сподівався, що у липні-серпні їх обміняють, – говорить Тетяна Лісова.
Поки азовці перебували у полоні, їхні родини об’єдналися. Спілкувалися між собою, організовували різні акції, мітинги та намагалися зробити усе можливе, аби світ не забував про полонених. Таку діяльність проводили відтоді, як Маріуполь оточили.
– Більшість того, що ми робили – не спрацювало, але ми намагалися їм допомогти, – зазначає сестра військовополоненого.
У ніч з 28-го на 29-те липня 2022 року Дмитро Букарьов разом із іншими полоненими був убитий під час теракту в Оленівці.
– В одному з чатів 29-го липня рідні почали надсилати перші кадри з Оленівки. Ми не вірили, що це правда. Думали, що це фейк. Пізніше я побачила братове прізвище у російських списках вбитих, у мене була істерика. Коли був великий обмін, під час якого повернули командирів “Азову”, я шукала там і його обличчя. Його там не було – це був другий страшний пазл, – зі сльозами пригадує пані Тетяна.
Майже рік рідні Дмитра сподівалися, що він живий, однак дива не трапилося. Після довгих експертиз у Києві 23 червня 2023 року смерть черкасця підтвердили. Його тіло надійшло в Україну ще в жовтні. Сестра Дмитра поїхала до столиці, щоб на власні очі подивитись на нього та впевнитися, що це саме її брат.
– Експерти зробили висновок за результатами розгорнутого аналізу ДНК. Зіставивши деякі факти, я переконалася, що це Діма. На жаль, у нас досі немає умов, щоб зберігати тіла військових належним чином, вони лежать і гниють, – констатує черкащанка.
У Києві з Дмитром прощалися 5 липня, в останню путь його провели 8 липня у Черкасах.
– На прощання у Києві прийшов майже увесь командний склад “Азову”, який перебував там. А у Черкасах прийшли люди, які знали його все життя: зі школи, з університету, із робіт, зі служби, сусіди, – розповідає сестра військового.
Прощання із азовцем традиційно відбулося біля Свято-Троїцького собору у Черкасах. Поховали Дмитра Букарьова на четвертому кладовищі.
За роки служби в “Азові” Дмитро Букарьов проявив себе як професійний розвідник і артилерист. Він виховав і загартував не один десяток військових. Провів чимало вдалих і ризикованих операцій.
За віддану службу Україні черкасець отримав чимало нагород та відзнак, серед яких: орден «За мужність» ІІІ ступеня, відзнака «Козацький хрест» ІІ ступеня, відзнака «Козацький хрест» III ступеня, відзнака «За виконання бойового завдання», медаль «За відзнаку у службі», медаль «Захиснику Маріуполя», медаль «За оборону Маріуполя», медаль «За участь в АТО», медаль «За військову службу Україні».
Анастасія Бут
Читайте також: “Частина будинку моментально обвалилася і дітки замовкли”: як Умань оговтується від трагедії?
Єдиний телеграм-канал новин у Черкасах, новинам якого можна довіряти. Підписуйся на “18000 | Шо там у Черкасах?”.