Збройні Сили України продовжують чинити героїчний спротив російським окупантам. Нещодавно їм уже вдалося вигнати ворога із Київщини. Черкащина ж нині сумлінно виконує свій тиловий обов’язок. Щодня на позиції у гарячі точки з нашої області прямують їжа та засоби захисту. Окрім того, Черкаси та область постійно підтримують регіони, які продовжують потерпати від російського наступу. До людей, що вимушені вдень та вночі ховатися від обстрілів у метро та підвалах.
Особливу роль у забезпеченні армії та цивільних нині виконують освітяни й освітянки: окрім проведення уроків, готують їжу для тих, хто цього потребує.
Розповідаємо, як сімнадцята школа Черкас перетворила свою їдальню у справжній цех, де у три зміни колектив закладу готує їжу для військових, біженців та цивільних.
Фото Ірини Малюкової
“Вірю, що перемогу святкуватимемо тут так само разом”
Олена Музика разом зі ще чотирма колегами розрізає курятину. Вона – вчителька англійської мови та класний керівник 6-В класу. Щоправда, лише половину дня. У вільний час разом із колективом допомагає готувати тушковану курятину.
– Кожен по-своєму висловлює свою подяку захисникам. Для мене це можливість сказати “дякую” військовим за те, що я сьогодні не переживаю бойові дії на собі тут, у Черкасах, – каже пані Олена. – Кожен день сюди приходжу, тому що це місце сили, де ти набираєшся сили пережити цей складний період і поділитися своєю силою з іншими людьми. Я вірю, що те, що ми тут робимо, приносить користь. Вірю, що наші солдати, наші Збройні Сили приведуть нас до бажаної перемоги і потім ми будемо її святкувати так само тут разом.
Фото Ірини Малюкової
Освітянка зазначає, що до боротьби з окупантом долучається весь її клас. Зокрема, батьки регулярно перераховують кошти на купівлю продуктів, а також приносять речі військовим.
Неподалік переминає капусту вчителька праці Ірина Цимбалова.
– Так, увечері ручки болять, але цей біль у радість, – говорить Ірина Олексіївна. – Нам присилають воїни подяку, це дуже мотивує. Відчуваєш, що живеш у цій країні недарма.
Жінка пригадує: після початку війни, як і більшість, була шокована подіями в Україні. Уже за кілька днів адміністрація школи попросила вчителів та батьків учнів приносити у школу банки, а опісля – виступила з ініціативою годувати наших воїнів.
– Це поклик серця. Хочеться бути потрібною, зробити хоч щось, хоч трошки, щоб наша перемога прийшла швидше і мирне життя нарешті настало, – додає Ірина Цимбалова.
На уроках вона вчить дітей створювати патріотичні вироби.
– Вони все розуміють, підтримують, не дочекаються, коли вже повернуться у свої класи, – розповідає пані Ірина. – Ми тут одне одного підтримуємо. До речі, й старшокласники приходять допомагати, і випускники. У нас дуже велика дружна сім’я, тому і вироби наші дуже цінні.
Фото Ірини Малюкової
На кухні позмінно працюють більше 150 осіб: і викладацький, і технічний персонал. Із 9 березня колектив школи переробив уже вісім тонн м’яса і п’ять тонн капусти.
Нещодавно перед ним постав новий виклик – напекти пирогів для 550 військових. Із цим у навчальному закладі теж справились, відправивши на фронт 130 рулетів із вишнями. На випікання пішло два дні.
“Це дозволяє мені не провалюватись у новини”
Куховарити було давньою мрією Дар’ї Бунякіної. Втім дівчина не очікувала, що її бажання може втілитись за таких обставин.
Дар’я – донька директора школи і одна із головних “драйверів” волонтерського руху в навчальному закладі. На початку війни вона теж працювала на кухні. Нині ж свою увагу більше зосереджує на логістиці: отримати чіткий запит від військових та цивільних, знайти спосіб, як доставити їжу, впевнитися, що все пройшло вдало.
Фото Ірини Малюкової
– Я планувала п’ять років тому переїжджати в Австралію і вчитися на кухаря, але тоді плани змінилися, – зазначає Дар’я. – Пекарня – це прямо моя давня мрія, тож тісто ми робимо за моїм рецептом. Ми випікаємо тісто дуже здобне, як на паски, не шкодуємо ні масла, ні яєць. Нас часом запитують, чому ми не робимо тісто простішим: борошно, вода, цукор. Але ми готуємо як для себе. Кожен раз, як на свято.
Серед усіх залучених на кухні освітянок немає жодної з професійною освітою. Водночас на старті у школу запросили одну з мам школярів Наталію Лисенко, власницю напівфабрикатів “Duncing Duck”. За її рецептами та порадами у школі нині готують тушковане м’ясо. А сама Наталія частину тушонки досі виготовляє щоденно на власних потужностях.
Перші 600 кілограмів курятини на початку березня на благодійній основі надало школі підприємство “Миронівський хлібопродукт”. Паралельно з цим один із батьків купив та привіз дві тонни яловичини.
– Ми почали з цих цифр. У три зміни почали виходити вчителі, на той час вони всі були ще у відпустці, оскільки навчальний процес було призупинено, – пригадує Дар’я. – Зараз навчальний процес відновився, вони проводять уроки і потім приходять на кухню. Як правило, вчителі чергуються: у кого уроки вранці, вони приходять пізніше. Ми нікого не примушуємо. Але майже весь колектив, що лишився в Черкасах, а це 90 %, майже всі ходять. Вся школа працює. Іноді приходять і батьки, й учні 11 класу. Долучаються і переселенці – батьки тих дітей, які прийшли до нас у школу.
Для Дар’ї робота на кухні – це можливість відволіктися від новин.
– Коли ти сидиш удома, починаєш дуже сильно провалюватися у новини, все, що навколо тебе відбувається. Трохи легше, коли ти на виробництві. Так, ти фізично втомлюєшся, але коли ти вдома, починаєш сходити з розуму. Їжа – це те, чим ми можемо підсобити, і це те, що потрібно. Годувати всіх потрібно завжди, – додає Дар’я.
Нині головний їхній “хіт” – це квашена капуста. Днями з Чернігівщини лише по неї спеціально приїжджали волонтери. Усе почалося із кількох головок капусти, які принесли у школу небайдужі батьки.
– Тоді було дуже холодно, нетиповий був березень. Ми задумалися: як хлопці будуть отримувати вітаміни? І так почали робити. Спочатку – кілька сіточок, переживали, де ми будемо її брати. Але воно пішло. Нещодавно нам уже тонну капусти вигрузили. Один із батьків привіз. Продукт дуже затребуваний. Приїжджала днями машина з Чернігівщини суто за капустою. До капусти ми їм дали, звісно, і пиріжків, і м’яса, але капуста розходиться, як гарячі пиріжки, – усміхається Дар’я.
Фото Ірини Малюкової
А от готувати курку стало складніше – насамперед через її нетривале зберігання. Якщо в холодну пору продукт зберігався протягом семи діб без холодильника, то з приходом тепла термін придатності суттєво скоротився.
– Проблема не в тому, як зберігати в холодильнику, а в тому, як машина буде їхати, де буде зупинятися. Якщо раніше хлопці на фронті могли “розтягувати” з її споживанням, я зараз прошу: будь ласка, їжте краще одразу, щоб не зіпсувалась. Тепер намагаємося робити курку лише на замовлення. Краще невеликими порціями, але точно свіжу, – пояснює волонтерка.
У роботі Дар’ю мотивують дві речі. Перша – відгук від тих, хто отримує їжу.
– Нещодавно одна з волонтерок розвозила нашу курятину на блокпости в Черкаській області. І хлопці їй сказали: для нас це як Новий рік – ми ставимо відро, сідаємо навколо і їмо, – говорить Даша. – Ми завжди дуже чекаємо на фідбек.
Друга річ – це небайдужість черкащан. Саме жителі району, де розташована школа, та батьки дітей найчастіше приносять банки, спеції та продукти.
– Якось виходжу зі школи, а мені назустріч іде бабуся років 80-ти. Вона сама ледве йде і тягне пакет із перемитими банками. Настільки хоче допомогти! Я мало не розплакалася, – ділиться Дар’я.
Наша розмова переривається – волонтерка йде зустрічати черговий вантаж із м’ясом. У школу на переробку привезли ще 210 кілограмів м’яса.
Фото Ірини Малюкової
“Скільки ти сама купиш м’яса? А якщо зібратися командою?”
Син Світлани Шелих – учень 2-Є класу 17 школи. Сама ж жінка працює вихователькою садочка “Кобзарик”. Каже, що й не зчулася, як стала волонтеркою.
– Перший раз організувалися вихователі, зібрали гроші й вирішили допомогти нашій армії. Так вийшло, що збирала кошти я, бо якраз була в Черкасах. Перший раз ми закупили 99 кілограмів м’яса. Уже другий раз підключилися 13 груп нашого садочка, доєднався 2-Є клас, батьки гуртка – тепер ось ми привезли вже 210 кілограмів м’яса, – розповідає пані Світлана.
Вона запевняє: цей вантаж – не останній. Проте адміністрація школи просить дати трохи часу, аби переробити вже те м’ясо, яке є.
– Скільки ти сама купиш м’яса? А вже коли колектив збирається, то можна разом купити значно більше, – каже Світлана Шелих.
На кухні – всією сім’єю
Зголосився стати шеф-кухарем “гарячого” цеху Юрій Устименко. Він – учитель інформатики.
На кухні він працює не лише з колегами, а й сім’єю. Йому допомагає дружина, також вчителька, Валентина та 17-річний син, студент столичного вишу.
– Вся школа допомагає, всі рвуться. Та, звісно, насамперед – уроки. Вийняв дека з духовочки і треба йти проводити уроки для наших учнів, – каже пан Юрій.
Роботу на кухні він називає “нелегкою”, одразу додаючи: “але справляємося”.
– Коли така сталася ситуація у країні, ми всі долучилися одразу, хоч чимось бути корисним цій державі. Майбутня перемога – ось моя головна мотивація, – додає вчителька молодших класів Валентина Устименко.
Фото Ірини Малюкової
“Готуємо для наших котиків із вашого м’яса”
На ґанок школи під’їжджає чергова автівка. Цього разу – не з продукцією, а по неї. Із автівки виходить Юля Смілик. Жінка родом із Броварів, проте в період війни тимчасово живе з дитиною біля Черкас. А ще вона – волонтерка, яка постачає продукти у рідні Бровари.
– Волонтерити почала десь на третій день війни, бо зрозуміла, що це дуже важливо. Не хотілося сидіти, склавши руки. Спочатку зварили 6 літрів супу, відвезли хлопцям на блокпости. Потім наш штаб у Броварах розширився, почали готувати 20 літрів. Зараз допомагаємо вже і військовим, і біженцям, – каже Юля.
Фото Ірини Малюкової
За її словами, нині у Бровари, як і в інші регіони, активно приходить гуманітарна допомога з-за кордону. Це частково перекриває проблеми з продуктами. Проте хлопці на фронті особливо радіють саме домашній їжі.
– Здебільшого гуманітарна допомога – це крупи, консерви, м’яса майже немає. Ваше м’ясо вже перевірене, з нього і готуємо їжу нашим котикам, – резюмує Юля.
А ще у планах – паски
За словами директора школи Дмитра Бунякіна, нині у навчальному закладі вдосталь волонтерів, які готують їжу. Натомість охочі можуть допомогти школі продуктами (м’ясом або овочами), спеціями та банками.
– Вся робота наших освітян є добровільною, волонтерською. Освітній процес лишається головним – вчителі мають виходити на контакт із дітьми, давати знання, підтримувати їх психологічно. Але водночас самі педагоги у цей непростий час хочуть допомагати воїнам. Це також певний психологічний релакс, що вони разом працюють на перемогу.
Фото Ірини Малюкової
Нині у сімнадцятій школі роздумують над розширенням асортименту. Ще на початку виробництва їм пропонували також переробляти рибу, проте поки на це у школі не наважуються. Натомість уже зараз готуються вітати захисників і захисниць на передовій із Великоднем.
– Ми вже подумали, що краще буде пекти паски у формі кексів, адже не всі зможуть у їдальнях нарізати, – ділиться думками волонтерка Дар’я Бунякіна. – Готуватимемо їжу стільки, скільки буде потрібно. До перемоги!
Фото Ірини Малюкової
Більше фото- та відеоконтенту – у нашому інстаграмі
Текст підготувала Єлєна Щепак