Основні елементи народного вбрання українців були сформовані ще в княжі часи. Зокрема, у Київській Русі вже були відомі такі назви як свита, кожух, сорочка, онучі, вінець.

Крім цього, у строї Середнього Подніпров'я, куди належить і нинішня Черкащина, простежуються ще трипільські традиції.

Загалом же, за даними вчених, розпочати реконструкцію одягу на території України можна ще раніше - із часів пізнього палеоліту, тобто 20 - 25 тисяч років до нашої ери. А вже пізніше, у добу неоліту, з'являються й перші види плечового й поясного одягу, а також шиті штани для чоловіків.

Та повернімося знову до Київської Русі, де через широку соціальну диференціацію населення одяг кожного стану вже мав свої особливості. Як і в пізніші періоди, чоловіки-селяни носили одягнену на випуск сорочку, яку підперізували шкіряним або в'язаним поясом, а також неширокі штани. На голову одягали валяну шапку, а на ноги - плетені з кори або стебел рослин личниці чи стягнуті зі шкіри постоли. Жінки ж носили довгу вишиту сорочку та поясний одяг у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше частково зшитих шматків орнаментованої або квітчастої тканини. На голові незаміжні дівчата мали вінець, який ще звався корун чи вінок, а заміжні - рушникоподібний убір, що міцно тримав волосся.

Одяг знатних городян складався з більшої кількості предметів і виконувався з дорогих тканин як місцевого виробництва, так і привезених із країн Західної Європи та Сходу. Оздоблювали вбрання "багатою" вишивкою, поясами з металевими бляшками, перлами чи дорогоцінним камінням. Показником добробуту було вишивання чобіт кольоровими нитками чи річковими перлами.

Додамо, барвники для тканин за княжих часів робили з натуральних складників: червоний колір добували з личинок червецю (комах, - ред.) та рослинних барвників; червоно-коричневий - із гречаника, звіробою, кори дикої яблуні, вільхи, крушини; синій - із сон-трави, волошки, чорниці; жовтий - із дроху, листя берези; золотаво-коричневий - із лушпиння цибулі, кори дуба та груші. Цікаво, що видобували барвники з рослинних компонентів українці ще й на початку ХХ ст.

У зимовий час вбрання Київської Русі майже не змінювалося, за виключенням того, що доповнювалося хутряним верхнім одягом: знать носила хутро із горностая, а люди середнього достатку - із білки.

Продовжував різнитися одяг залежно від соціального стану й за часів козаччини: своє вбрання селяни виготовляли із саморобних тканин, тоді як багатші містяни мали змогу придбати на торгових площах імпортне сукно. Цікавим є те, що хоч кольори й були різноманітними, та в одязі переважав червоний із багатьма відтінками. Чорні ж або темні кольори обирали для траурних убрань. У цей час одяг середніх верств населення вже починає піддаватися загальноєвропейським законам. Зауважимо, збереглася "любов" до червоного кольору в українців, зокрема черкащан, і в пізніші часи.

Вже у XVIII - XIX ст. народний одяг українців набрав яскраво виражених національних ознак із характерними регіональними особливостями. Тобто вбрання Середнього Подніпров'я можна було чітко відрізнити від одягу Галичини чи Полісся.

До натільного жіночого та чоловічого одягу належала сорочка. Для її виготовлення використовували лляне чи конопляне полотно. Виготовляли та прикрашали сорочки, як і решту одягу, самостійно. Жіночі сорочки були довгими, до п'ят, чоловічі ж - коротшими.

Оскільки раніше територія Черкащини була розподілена між Подільською, Київською та Полтавською губерніями, різнилося й вбрання населення, яке тут мешкало.

За даними дослідників, в основі комплексу Правобережної Черкащини лежить сорочка з суцільним рукавом, пришитим на основі. Також вбрання мало невеликий стоячий, виложистий або у вигляді оборки (матерії, зібраної в складки, - ред.) комір. Вишивали у сорочці здебільшого вставки (смужка тканини на рукаві, - ред.) й верхню частину рукавів, комір, поділ, іноді пазушку.

Загалом особливістю одягу Правобережжя є тенденція до поліхромності (багатобарвності, - ред.) в орнаментації сорочок, а також зменшення їхньої довжини.

На Лівобережжі Черкащини сорочки були монохромними, тобто вишитими здебільшого чорним чи білим кольором, і без коміра.

Як на Правобережжі, так і на Лівобережжі області, літні жінки носили здебільшого маловишиті неяскравими кольорами сорочки.

Могли бути без вишивки чи вишиті білими нитками й сорочки, які одягали в піст. Натомість ті, які готувалися до свят, були найбільш декорованими.

У своєму гардеробі дівчина, навіть селянка, мала до 30 сорочок. Виготовляти їх починали ще змалечку. Оскільки найбільше на сорочках вишитими були рукава, то, думаючи про майбутнє, замолоду дівчина могла наткати та оздобити їх окремо. Завдяки цьому після заміжжя, коли вільного часу обмаль, жінка просто пришивала рукава до основ, економлячи свій час.

Екскурсовод-історик "Музею українського рушника" ЧНУ імені Богдана Хмельницького Дмитро Оржевський розповідає: оскільки спідньої білизни раніше не носили, то, з огляду на фізіологічні особливості, під низом жінки могли носити додаткову сорочку.

Цікаво, що за народним уявленням, чужі сорочки носити не можна, оскільки від них можуть передатися хвороби, лінощі та різні негативні риси.

На Черкащині керсетка, яка підперізувалась барвистим поясом, побутувала лише в північно-східній смузі. На півдні ж області вона була зовсім відсутньою. Тут на сорочку одягали коротку круглу кохточку - жіночий жакет прямого або розширеного донизу крою. Інколи він мав складки - вуса - на спинці.

Як розповіла "18000" черкаська майстриня народного одягу Наталя Крамна-Таран, керсетки робили широкими, адже це був дорогий одяг і його не купували чи робили кожен сезон, тому носили довго й шили "на виріст".

Схожою на керсетку, однак із рукавами, була юпка - легкий верхній плечовий одяг. Вони були довгими й короткими, з комірами й без, із довгими чи вкороченими рукавами. На Черкащині дівчата і жінки носили квітчасті юпки без комірів.

За своїм кроєм юпки були схожі на ще один вид вбрання - свиту, яка представляла верхній одяг осінньо-весняного періоду. Саме її, замість нинішнього плаща, могли носити тогочасні модниці. Свиту шили з домашнього сукна білого, сірого або чорного кольору.

У Середньому Подніпров'ї, куди належала й Черкащина, були поширені так звані свити до вусів, які мали декілька - від трьох до дев'яти - вставних клинів (вусів, - ред.). Такий крій надавав цьому одягу особливої пишності.

Цікаво, що в деяких селах Черкаського та Канівського району термін "свита" не був зафіксований. Там побутувала назва "юпка", яка ж навпаки не була відомою у місцевостях, де одягали свити.

Коли ж наставала зима, українці замінювали свиту кожухом - верхнім вбранням із хутра. Шили його здебільшого однаково як для чоловіків, так і для жінок, однак на півночі Правобережжя Черкащини відмінності в крої все ж спостерігалися. Виготовляли вбрання з овчини, оскільки процес створення був складним, займалися цим здебільшого шевці.

Кожух міг бути довгим чи коротким, прямими або ж приталенними. Якщо кожухи Правобережжя обов'язково мали комір, то Лівобережжя - ні. Також особливістю цього вбрання було те, що в українців кожухи були двобортними, тобто ліву полу загортали за праву.

Також до поясного жіночого одягу належали й запаска (дерга) та фартух. Запаска - це незшитий чотирикутний шмат грубої тканини із зав'язками на верхніх кутах. Якщо у більш ранні часи дівчата носили одну запаску, то пізніше дві: одну надягали спереду, а іншу - ззаду. Відповідно до розташування називалися вони попередницею та обгорткою. Пізніше, із появою спідниць (зшитого поясного одягу, - ред.), замість попередниці утворився фартух.

Підперізували штани поясом, який є одним із найдавніших тканих елементів українського народного одягу. Носили його як чоловіки, так і жінки. Пояс наділявся сакральним значенням, люди вірили, що він захищає свого носія. Магічним чином він оберігав живіт та дітородну систему. Вважалося, що підперезану людину "біс боїться".

Мав пояс і об'єднуюче значення, тому використовувався у весільних обрядах. Білий пояс-рушник був із нареченою під час весілля, червоний - жінка дарувала чоловікові на щастя.

Найпоширенішими були червоні та зелені пояси. Їх могли ткати з червоних вовняних ниток, часом у сині або зелені смуги з перевагою червоного. Були пояси й із тонкого вовняного матеріалу чи шовку.

Ще одним обов'язковим компонентом народного одягу були головні убори.

Поширеним чоловічим головним убором на Черкащині була кучма - висока циліндрична, рідше напівсферична шапка з овчини або іншого хутра.

Влітку ж чоловіки могли носити солом'яного бриля.

Головні убори жінок різнилися залежно від того заміжні вони чи ні.

Незаміжні дівчата носили вінки, а волосся заплітали. Так, жительки Лівобережжя у святкові дні заплітали волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень - у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі дівчата і в свято, і в будень заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови.

У вільний час та у свято голову прикрашали. Робити це могли стрічкою, що обводила голову. Її зав'язували ззаду, а довгі кінці спускали на спину.

Натомість заміжня жінка не могла ходити з непокритою головою, а тому носила очіпок та намітку чи хустку.

Очіпок мав форму невеличкої шапочки. Він був повсякденний, зшитий із простої тканини, та святковий, який шили з кольорового полотна, тонкої вовни або шовку й прикрашали вишивкою. Скидали очіпок жінки тільки лягаючи спати. Поверх нього надягали хустку чи намітку - довгу тканина, яку обгортали навколо очіпка та зав'язували пишним бантом ззаду. Намітку могли пов'язувати так, аби вона повністю закривала очіпок або ж залишала його частково відкритим на тім'. Найпоширеніші способи пов'язувати голову хусткою: зв'язування кінцями спереду чи на потилиці.

Важливим елементом вбрання було й взуття. За словами Дмитра Оржевського, раніше його не виготовляли окремо для правої та лівої ноги.

Як і жінки, так і чоловіки носили плетені личаки й постоли та шкіряні чоботи. Святкові чоботи на Середній Наддніпрянщині найчастіше робили з пришитими до халявки передами. Робили їх із трохи задертими вгору носами й підвищеними підборами.

Віддавна українці прикрашали своє вбрання вишивкою, створюючи найрізноманітніші орнаменти. Робили візерунки й у процесі ткання.

Якщо сьогодні декорування одягу залежить здебільшого від модних тенденцій чи смаку, то раніше орнаменти мали символічне, оберегове значення. Саме тому спочатку вони розташовувались на тих частинах одягу, де відкривається доступ до тіла - горловині, по низу рукава, на подолі - й у такий спосіб нібито "замикали" їх.

За словами майстрині Наталії Крамної-Таран, в українців існує близько 250 старовинних технік народної вишивки, однак на сьогодні майже всі вони - втрачені. Нині ж більшість жінок вишиває лише хрестиком за завчасно придбаними схемами, тоді як у давнину ця техніка фактично не використовувалася. Крім цього, є в нашого народу й близько 20 технік ткання.

Колись дівчаток вчили рукоділлю ще змалечку.

Наталія Ярмоленко додає: подекуди вчити вишивати й ткати починали з 5 років.

Щодо кольорів, якими вишивали сорочки на Черкащині - їхнє використання могло різнитися на Лівобережжі та Правобережжі. Зокрема, на першій території використовували світлі тони - сірі та білі, а на другій побутувало велике різноманіття барв.

Зображали на Лівобережжі здебільшого такі візерунки як "ламані дерева".

За словами Дмитра Оржевського, на Черкащині не надто орнаментованими були сорочки Чигиринщини. Оздоблювати їх могли тільки біля горловини й понизу або ж і зовсім залишити без вишивки. Водночас, пишно могли оздоблювали одяг на Чорнобаївщині, де любили вишивати троянди.

В основі більш давніх, геометричних, орнаментів, якими вишивали одяг, лежали ромб та хрест. Наступною стадією їхнього розвитку стали рослинно-геометричні візерунки.

По низу сорочок могли вишивати хрести, аби "погане" до ніг не приставало.

Прикрашали сорочки й сигмами, візуально схожими на пів вісімки, які символізували багатство.

Серед фітоморфної вишивки поширеними були зображення мальв, троянд, калини та винограду. Останні вишивали на весільних сорочках. Зустрічаються на одязі Черкащини й чорнобривці. Зокрема, сорочку, прикрашену ними, можна побачити в музеї рушника ЧНУ ім. Б. Хмельницького.

Дмитро Оржевський зазначає: є на Черкащині приклади й орнітоморфної вишивки, тобто такої, де зображалися птахи. А одного разу зустрів навіть орнамент метелика.

Однією з технік вишивки, яка зустрічається на сорочках нашого регіону, є вирізування. Історично їй передувала техніка виколювання. За її допомогою роблять геометричні орнаменти. Суть цієї техніки полягає в створенні порожніх (вирізаних) квадратиків: стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи від центру, й вирізають отвір посередині, де й утворюється дірочка.

Володіє технікою вирізування й Наталія Крамна-Таран. Вишиває одяг жінка за давніми традиціями. Аби вишита сорочка була не лише гарною, а й мала певний закладений сенс, майстриня багато часу приділяє увазі вивченню традицій українців та тлумаченню символів народного орнаментування.

Зокрема, пані Наталія говорить: засіяний квадрат чи ромб в орнаменті означає, що жінка планує народити дітей. А якщо вже не хоче народжувати, та сорочку викинути жаль, то жінка випорювала "засіяну" серединку. Аби ж привабити щастя, вишивали реп'яшок, який би котився й причіплював його до власниці.

Створення народного одягу - складний та тривалий процес. Вимагає він не лише уміння вишивати, а й подекуди ткати та орієнтуватися в особливостях тканин. Так, наприклад, від переплетення тканини залежить й тяжкість процесу її подальшого оздоблення вишивкою.

Наталія Крамна-Таран говорить, залежно від складності, лише вишивання сорочок може зайняти від кількох місяців. Від цього формується й їхня вартість. Крім цього, дорожчим є автентичне вбрання, тобто таке, що було створене давно, належало комусь, а тепер продається.

Натомість народний одяг фабричного виробництва з машинною вишивкою майже завжди є дешевшим за вартістю від ручної роботи. Придбати таке вбрання можна за кілька сотень гривень.

Аби краще орієнтуватися у вартості автентичного народного одягу, одягу ручного виконання та фабричного вбрання наведемо декілька прикладів цін на такі товари зі спільноти "Етнобазар" та сайту "Crafta":