Як живе та працює парамедик на війні
Сола два дні майже без сну, треба було виїхати з лінії фронту. Попереду – два тижні відпустки, якої не було з 2022‐го. Їй не хочеться поїздок за кордон, гучних вечірок – тільки сну у своїй тихій квартирі.
За кілька днів Олена вийшла на зв’язок, щоб поспілкуватися з «18000». Ми говорили про те, як тепер роботи допомагають військовим, в яких умовах живуть парамедики, а ще про дитячу книгу, яку пише «Сола». Про те, як почувають себе військові, повертаючись до цивільного життя. Хоча б на кілька днів відпустки.
«У війні немає романтики, на жаль. Тільки у фільмах і спогадах вона може бути романтичною. Це дуже страшно», – каже Олена.
Про ПТСР і цивільний Київ: «Не можна в себе пускати роботу настільки, щоб вона тебе емоційно вбила»
Дещо більше, ніж пів року тому, Олена мобілізувалася. Тепер вона сприймає службу, як роботу. Хоча позаду – рік переосмислення й внутрішньої боротьби – проявлявся ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.).
- Мені не хотілось подорожувати, інколи не хотіла їсти, тому що підсвідомо думала, чи достойна я. Бачачи оце все, чи маю я право поїсти в ресторані, коли знаю, що хлопці їдять на позиціях; чи можу дозволити собі щось купити, коли є люди без житла, які втратили все? Чимало часу минуло, коли я перестала себе порівнювати з іншими й дозволила собі жити. Психіці потрібен час для адаптації, – каже Сола.
У 2022–2024 роках спершу Олена нон‐стоп евакуювала людей із зони бойових дій, потім працювала там як волонтерка. Доводилося бути в постійній небезпеці, мозок звикнув до ненормального світу.
- Пам’ятаю, як на стабілізаційний пункт привезли пораненого, ми не змогли його врятувати. Вийшла перекурити. Ми стояли з медиками, говорили на буденні теми, пили каву. І тоді вперше задумалась, як я? І не змогла відповісти. Я жива, ціла, зі мною все нормально, але поряд – у пакеті тіло загиблого бійця, – каже Сола.
Військовослужбовиця Сола
Реальність, зокрема цивільне життя, важко було сприймати, оскільки в голові вже існувала інша.
- Є магазини і вони працюють не до третьої дня, по них не прилетить от‐от, бо поряд припаркована військова машина. У містечку, в яке ми поверталися із завдань, коли звучала сирена, діти бігли по підвалах із майданчика. А в Києві вони продовжують гратися. І я така: стоп, тривога, діти – це ж небезпечно, – розповідає військовослужбовиця. – Дивилася багато інтерв’ю з хлопцями, які поверталися з полону, зони бойових дій. І виявляється, це абсолютно нормальна реакція, коли хочеться абстрагуватися від світу. Пам’ятаю, коли я підходила до ліфта і бачила, що йдуть люди, підіймалася пішки. Мені настільки було некомфортно, але не розуміла, чому.
Олена сама звернулася до психолога. Вони не говорили про війну, навпаки абстрагувалися й обговорювали самооцінку, сприйняття світу, порівняння з іншими.
- Мені вдалося переосмислити свої думки. Є медицина катастроф, рятувальники, які постійно бачать біль, травми, але не пропускають через себе ці події, щоб залишатися фахівцями, – каже Сола. – Не можна виконувати якісно роботу, коли трусяться руки чи в голову лізуть думки, чи все правильно зробила. Не можна в себе пускати роботу настільки, щоб вона тебе емоційно вбила.
«Тричі йшла в армію»
Олена народилася в Білорусі. Її тато – військовий, а мама мала власне ательє. Вони проживали у військовому гарнізоні, де базувалася авіація.
- Цей гул літаків, коли трусяться шибки і вікно майже вилітає, гарно пам’ятаю. Це були, можливо, навіть дитячі романтичні спогади. Та романтики у війні немає, це дуже страшно, – каже військовослужбовиця.
В армію Сола йшла тричі. Намагалася потрапити на військову кафедру, хотіла вчитися в Харківській авіаційній академії. Не вдалося. Хотіла поїхати в АТО, тато не пустив. Олена просила батька піти з нею у військкомат, але і це не спрацювало.
Сола до повномасштабного вторгення
У 90‐ті, коли розформували полк, сім’я переїхала в Київ, а згодом – у Черкаську область, на батьківщину батька Олени. У Черкаському національному університеті дівчина вступила на журналістику.
- Я бачила себе воїнкором. Розуміла, що це єдина можливість якось потрапити в зону бойових дій. На цій професії ми й зійшлися з татом. Тільки він мене бачив як творчу людину, яка займається літературою, а я себе – десь у броніку, – пригадує Олена.
Дівчина працювала на радіостанції, в газеті, та за кілька років пішла з журналістики у видавничу справу. Паралельно мала ще одну зайнятість, бувала часто за кордоном. Вона підготувала кілька дитячих книжок, але видати не встигла. Завадило повномасштабне вторгнення.
Як стати такмедом: «Я розуміла, що рано чи пізно буду мобілізована»
Перші місяці повномасштабного вторгнення Сола працювала в гуманітарній організації «Лікарі без кордонів». Була помічницею медсестри. Евакуаційним поїздом вони вивозили поранених із прифронтових міст.
- Коли на вокзал Краматорська прилетіла ракета, ми тільки від’їхали, розминулися з нею. Возили поранених, було багато цивільних. Але ця організація не займається евакуацією військових. І коли я зрозуміла, що військові потребують більшої допомоги, ніж цивільні, принаймні мені так здавалося, почала шукати можливості долучитися до бойової роботи як бойова медикиня, – розповідає Сола.
Робота в евакуаційному поїзді
У ті роки потрапити у бойову бригаду не вдалося. Дівчина зосередилася на евакуації й почала розвиватися в тактичній медицині. Пригадує, що тоді не було можливості навчатися, як зараз. Знання збирали по крихтах: шукали із досвідом військових, протоколи. Олена навчалася на різних курсах, зокрема українського волонтерського медичного батальйону «Госпітальєрів».
- Я розуміла, що рано чи пізно буду мобілізована і буду в зоні бойових дій, де медицина – вже наступний етап. Тому що у більшості критичних поранень і травм, допомогти пораненому вижити можуть сам поранений і його побратими. Потрібно, щоб боєць дожив до допомоги, – каже Сола.
Війна змінилася: військові бояться «пташок»
Чотири рази Олена намагалася потрапити у Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова (ПДМШ – ред.), спершу волонтерила у них на складі, бо медиком не хотіли брати. Та все ж у грудні 2022‐го потрапила на Лиманський напрямок.
- Ми виїхали не евакуацію. Про старлінки ще не йшлося. Та ще й не військова структура. Якось у нас з’явилася рація, через неї тримали зв’язок із підрозділом. Тоді було так: приїхали на точку й чекаємо години. Не розуміли, що відбувається: везуть пораненого чи ні, можливо, його хтось інший забрав. І тут кажуть у рацію, що над нами «пташка», – розповідає Сола.
У тілі був спокій. Всі боялися артилерії, танка, який бив по лісосмугах, звідки привозять поранених хлопців. Тоді хотілося роздивитися дрон, було цікаво. А тепер сприйняття змінилося – «твоя загроза така маленька». Війна змінилася.
Військовослужбовиця під час роботи в добровольчому мобільному шпиталі
Ще одна історія з евакуації щось перемкнула всередині Соли. Тоді працювали на стабілізаційному пункті здебільшого з травматичними ампутаціями.
- Я прийняла той факт, що кінцівка – це просто частина поламаного механізму. Її ампутують, потім буде протезування. Така робота вже не була емоційною. Ми працювали, як конвеєр, було багатсько поранених. А одного разу до нас потрапив хлопчик з черепно‐мозковою травмою. Коли відкрили рану, побачила мозок. На серветку, рукавички текла рідина, – розповідає Сола.
Мозок не можна протезувати, як кінцівку. В цьому випадку нічого не можна зробити. Тоді охопило відчуття безсилля. Олена взяла перерву в ротаціях.
Читайте також: «Славко завжди вірив у людей»: спогади сестри В’ячеслава Чорновола до його 88‐річчя.
Наземні роботизовані комплекси та переформатовані стабілізаційні пункти: як нині відбувається евакуація
Перший окремий медичний батальйон зацікавив Солу тим, що тут аналізували досвід і статистику. У навчанні враховували умови сучасної війни. Олена мобілізувалася у березні 2025‐го.
- Протоколи інших країн – класні, вони працюють, але в тих умовах, в яких воюють ті країни. Це найімовірніше – спецоперації, а в нас – повномасштабне вторгнення, – каже Олена.
Там армія має можливість тренуватися і виїжджати на ротації. У нас у зоні бойових дій можна провести два‐три місяці. Відрізняється й евакуація, на це впливає ландшафт: де човнами, де полями.
- За протоколами до пораненого має приїхати евак за годину, а наші хлопці місяцями не можуть виїхати з позиції. Я пишаюся історією, коли наш медбрат забрав із лінії бойового зіткнення пораненого з турнікетом, який на ньому був 33 дні. Його не могли евакуювати через дрони, які до речі, не враховують протоколи, – додає військовослужбовиця.
Евакуація пораненого
Доводиться постійно вчитися й адаптуватися до проблем з евакуацією, розвитком наших військових, враховувати засоби ворога. Тепер, наприклад, немає можливості, як у 2023‐му, евакуювати військових екіпажами. Нині переходять на евакуацію засобами НРК (наземно роботизованими комплексами – ред.).
- Через зміни умов війни, дрони певні аспекти у війську стають недоцільними. Навіщо відправляти екіпаж, який загине дорогою, бо його обстріляють дроном, якщо можна перейти на іншу систему евакуації. Ми – не росія, в нас цінують людей, – пояснює Олена.
Стають неактуальними й стабілізаційні пункти. До них дістають дрони й КАБи. Натомість Перший медичний батальйон створював первинні хірургічні відділення (ПХВ) і первинні хірургічні групи (ПХГ). Сола ж переважно працює в евакуаційній групі, в інший час – на ПХВ чи ПХГ. У межах евакуаційної групи команда з чотирьох осіб – водій, штурман, фельдшер та санітар евакуації. Вони доставляють поранених від військових або з роботизованого комплексу до хірургічного відділення чи групи.
- Роботизованим комплексом, що везе пораненого, керує пілот, який перебуває далеко від місця евакуації. Коли НРК прибуває на точку евакуації, пораненого забирають евакери, тобто ми. І довозимо військового до пункту ПХВ, де працюють хірурги, травматологи, медсестри, анестезіологи, – розповідає Сола. – Нам всі рази вдавалося довезти пораненого в НРК живим. І це величезний ризик, тому кожна операція потребує часу на планування.
Необхідне для парамедика
А під час чергування у хірургічному відділенні (ПХВ) чи групі (ПХГ) евакери виконують обов’язки санітарів, допомагаючи медикам.
Україна – понад усе!
Після тижня чергування у первинній хірургічній групі Олена повертається у свою квартирку в прифронтовому місті. Каже, що це найкращі умови з усіх можливих, які були в період повномасштабного вторгнення. Військові тепер не живуть у казармах, бо це ціль для росіян.
- Служба втомлює, тому я взяла з собою фарби, олівці й альбом. Творча робота допомагає абстрагуватися. А ще – рукописи, з’явилося відчуття, що книги самі себе не напишуть, – розповідає Сола. – Хочеться, щоб коли дорослі читали ці книжки своїм дітям, вони більше розуміли дитячий світ і відшукували дитину в собі. Одна із книжечок стосується мрій і вона запитує читача: «А чого ж ти хочеш?». Цим питанням хотіла зачепити і батьків, тому що багато дорослих роблять все так, як їх вчили, але не так, як вони хочуть зсередини.
Солу можна побачити і з гітарою, коли наспівує свої пісні. Вони – трансформація болю, який музика перетворює в щось світле.
- Багато див стається на війні. Когось від прильоту рятував його ж посуд, який треба було взяти в іншому приміщенні. Ще у перші роки вторгнення був приліт у на наш стабілізаційний пункт, але снаряд не здетонував і на поверсі нікого тоді не було, – пригадує Сола. - Таких історій було настільки багато, як і тих, коли розумієш, що чийсь час настав. Був випадок, коли хлопці поїхали на пошту і вижив лише один, який пішов за посилкою. Знаю дівчинку, яка вижила і допомогла побратиму після того, як їхня машина наїхала на танкову міну. Автівка була розтрощена, її вразила величезна вибухова хвиля.
Попри це Олена й не думала залишити свою країну. Одна з її мрій, аби її діти говорили українською.
- Українська для мене – іноземна мова, я носій російської. Перейшла на українську саме в 2022 році. Але в побуті все одно дозволяла собі говорити російською, бо українську я то знаю. Але все змінилося, коли мені сказали: «Ми йдемо звільняти таких, як ти, російськомовне населення». Тоді відповіла, що ніколи в житті я не буду російськомовним населенням, – зізнається Олена.
Вона стала військовою через низку факторів: і тато – військовий, і те, що обстрілювали Гостомель саме з того аеродрому, що Олена пам’ятає з дитинства, а ще вона знає, як це жити в наметах, цей досвід знадобився на війні. Сола хоче видавати дитячі книжки саме в Україні. Але нічого з цього не стало вирішальним.
- Кожен із нас має цінності, сформовані з дитинства. В нас потужний войовничий генофонд. І жінки, і чоловіки воювали. Росіяни, як кочівники, які приходять, знищують, завойовують і залишають на цьому місці попіл. Ми ж – землероби, які вирощують, дбають про свою землю і захищають її, – каже Сола.
Парамедикиня Сола
Українську армію формують програмісти, вчителі, кухарі, які ніколи не планували вдягати військову форму. Це інтелігенція, яка з самого початку розуміла, що відбувається. Нині потреб стало більше, а отже, і роботи для волонтерів.
- Мене тригерить питання від цивільного населення: «Коли це все закінчиться?». По‐перше, не це все, а повномасштабна війна. По‐друге, війни не закінчуються: їх або капітулюють, або виграють. І в нас немає варіантів. Ми змушені вигравати цю війну, навіть коли важко, коли тактично в нас продовжують забирати території. Навіть коли ми переможемо, наступить важкий період поствоєнного стану, це найскладніший період. Люди, які свідомо у війні, ставлять інше запитання: «Що ми ще можемо зробити?». Ментально вони інші, треба адаптуватися.
За кілька днів Сола разом зі своїми товаришками Лімою та Сівою, яких раніше прихистила на Донеччині, повернеться на фронт. Рятуватиме тих, хто стоїть за Україну понад усе. Так кожен із нас може робити те, на що здатний і навіть більше: допомогти військовим у госпіталях, евакуювати тварин, шити речі для захисників, маючи хоча б одну швейну машинку, і, звісно, донатити.
Переглянути цей допис в Instagram
Вікторія Нянько
Фото з інстаграму Олени
Читайте також. Нова система БЗВП: як змінилася підготовка українських військових.
Читай «18000» у вайбері. Лише головні новини про Черкаси та область