Бабуся‐волонтерка розповіла про своє життя
Небо над Донеччиною розривалося від звуків мінометних виходів. Зінаїда Михайлівна пам’ятає той день в Очеретиному в найменших дрібницях, бо він був схожий на її віщий сон. Перед поїздкою вона бачила, як знаходить 77‐му бригаду – і ось вона тут, серед руїн, цегельного заводу та ворожих атак.
Коли почався черговий обстріл, повітря навколо стало густим від пилу, битого скла та гілок, які зрізало уламками прямо над головою. Водій втиснув бус у саму стіну автобусної зупинки. Військові кричали, махали руками: «Ховайтеся!». Зінаїда Михайлівна побігла до окопів, які були за сімдесят метрів. Хотіла знайти бригаду, до якої приїхала. Під ногами – бруд, змішаний зі снігом, від ударів уламків підіймався асфальт, а вона бігла до хлопців.
«Бабушка, я тобі сказав – лягай!» – прогримів голос військового. Він схопив її за плечі й затягнув під стіну окопу. Вона, намагаючись віддихатися, лише випалила у відповідь: «Стіну проб’єте бабою!». Навіть у цей момент Зінаїда не думала про смерть. Вона думала про те, що не може лягти в болото зі снігом, бо на ній же чисте пальто, а їй ще повертатися в бус, а попереду – розвантаження допомоги.
Того дня 77‐ма бригада отримала все, що везла уманчанка Зінаїда Сорока із Громадської організації «4.5.0 Україна».
Життя бабусі Зіни до повномасштабного вторгнення
Зінаїді Михайлівні – 70 років і вона ніколи не готувала себе до ролі військової волонтерки. Жінка працювала вихователькою у дитячому садку, а згодом – у будинку для глухих дітей. І навіть вийшовши на пенсію за вислугою років, продовжувала працювати нічною нянею.
Бабуся Зіна з військовими. Фото: Громадська організація «4.5.0 Україна»
В її рідному районі, Нова Умань, громада вирішила побудувати храм у 2002 році. Зінаїду попросили стати заступницею старости. Коштів на будівництво сильно не було, тож вони збирали їх як могли: колядували, щедрували, просили пожертви та запрошували на екскурсії. Але й тоді, будуючи церкву, вони не забували про людей – щороку возили зібрані продукти та речі до будинків для літніх людей.
– Ми відвідували наші будинки пристарілих. А знаєте, а що там людям треба? Просто увагу і добре слово. Ну, ми, звичайно, їм і заколядували, і поспівали, – пригадує Зінаїда Михайлівна.
У 2010 році храм нарешті відкрили. Проте у 2014‐му війна постукала у церковні двері. Зінаїда не могла стояти осторонь. Разом із волонтерами організації «Разом» вони почали заготовлювати овочі для сухих борщів та готувати консервацію для захисників.
Оточення сприйняло її вибір з повагою, бо іншою її не знали. Родина стала частиною її «фронту»: донька пече пиріжки, онук уже четвертий рік захищає країну.
Волонтерство після нападу росії у лютому 2022 року
Для Зінаїди Михайлівни все почалося зі зборів допомоги.
- Ми з батюшкою звернулися спочатку в волонтерську організацію «Разом». Звернулися в наш військкомат. Нам сказали, що треба посуд, каструлі великі, матраци, подушки, ковдри. Ми зібрали за два дні більше ніж 150 одиниць цих матраців та ковдр, – згадує жінка.
Пізніше, 26 лютого, жінка отримала дзвінок від родички з Києва: «Немає дитячого харчування для новонароджених». За один вечір Зінаїда Михайлівна підняла всю Умань.
– На 17 тисяч купили дитячого харчування. І, звичайно, знесли те, що, в кого було: якісь продукти, харчування, і овочі, і крупи, і що ми тільки могли, – розповідає Зінаїда.
Вже наступного дня вони їхали до столиці на допомогу.
Нині ж географія поїздок пані Зінаїди – це карта найгарячіших точок: Вишгород, Іванків, Горностайпіль, Соледар, Сіверськ, Званівка, Очеретине, а також низка міст на Харківщині. Вона намагається їздити на фронт щотижня. За 11 місяців команда бабусі Зіни доставила приблизно 142 тонни допомоги.
Вона їде туди, де стріляють. Їде не вперше і не востаннє. У машині – коробки, пакети, мішки: їжа, одяг, необхідне для військових.
Бабуся Зіна разом з військовими. Фото: Громадська організація «4.5.0 Україна»
Найбільше запам’ятовуються не просто місця, а люди. Пенсіонерка й досі згадує військових, яким привезла дитячі малюнки. Розповідає, що вперше зрозуміла, якими цінними для військових є вони.
– Вони розібрали ці малюнки, повідходили тако в сторону і крадькома витирали сльози, їх розглядали. У багатьох із них лишилася вдома дитина, – ділиться Зінаїда Михайлівна.
Мимоволі згадує іншу поїздку. Все почалося зі зборів: їм на поміч прийшов студент медучилища, який приїхав на канікули. Він знав, що від громадської організації регулярно їздять до військових, і став допомагати завантажувати бус, тоді й дізнався, що вони будуть заїжджати до його тата. А тоді поглянув на них і каже: «Ой, я б так батька хотів побачити. Я так за ним уже скучив». Зінаїда згадує:
– Ми тако переглянулися, а він це побачив та й каже: «Візьміть мене з собою». Ну, попитали у бабусі, подзвонили татові, той каже: «Привозьте».
Військові побачили хлопця й почали його обіймати.
– Скільки було радості у тих солдатів. І кожен у ньому бачив свою дитину, свого сина.
Читайте також: Як волонтерам вижити без постійних донатів? Досвід Кропивницького для Черкас.
Про організацію зборів
Зінаїда Михайлівна везла буржуйки, коли хлопці замерзали в бліндажах, везла генератори, аптечки та навіть ще теплі домашні вареники та сухарі.
Збір продуктів для військових. Фото: Громадська організація «4.5.0 Україна»
Кожна поїздка – це ризик, але вона каже:
– Якщо мені Господь дасть, що я загину, то яка різниця, де? Чи я загину тут, сидячи на дивані, чи я загину там. То там я хоч принесу якусь користь.
Вона знає ціну кожного турнікета і кожної «чуйки» (пристрій радіоелектронної розвідки (РЕР)). Гроші збирають важко, по копійці, але стабільно. Місцеві магазини віддають генератори за закупівельною ціною, а підприємства надають скоби та плівку для бліндажів.
Та їжу роблять і самі. Хтось закручує консерви, хтось пече пиріжки. А хтось варить варення, що робить і бабуся Зіна.
– Є в нас дівчата, вже 70 плюс їм обом. Вони у нас на варениках. Ось вони з картоплею, з капустою, шкварки смажать із цибулькою. Дуже хлопці задоволені варениками. Бувало так, що ми їх довозили, військові беруть та кажуть: «А вони ще теплі», – розповідає волонтерка.
Пенсіонерки у вільний час шиють одяг, плащі‐дощовики з найкращої тканини, що не пропускають воду, готують пиріжки й маринують салати. От тільки все це вони роблять для захисників. «Спецназ 68+» – так їх колись назвали військові.
«Спецназ 68+». Фото: Громадська організація «4.5.0 Україна»
На фронт зараз бабуся Зіна разом з шофером їздить на бусі, якого їм подарував житель Умані, вражений їхньою самовідданістю.
– Він бачив, як ми вантажити ці машини, що ми запихаємо кожну дірочку. Розумієте? Що в машину, щоб і оте, і оте, і оте – хлопчикам все. І він так пройнявся, що подарував бус.
Завантаження авто перед поїздкою. Фото: Громадська організація «4.5.0 Україна»
Що бабуся Зіна думає про волонтерство
Коли Зінаїду Михайлівну запитують, чи не втомилася вона, жінка чесно відповідає: «Дуже втомилася». Буває, після виїзду ледве заходить до хати, але вже наступного ранку починає планувати нову поїздку, бо «Хлопці ждуть», – і це її головний аргумент.
Військові дякують їй зі слізьми на очах. Для них вона – «бабуся», символ того дому, за який вони стоять. Волонтерка розповідає, що бува, військові питають, чия вона бабуся, чи, може, приїхала до свого онука, чи рідна вона йому. Зінаїда відповідає: «Синок, рідна навіть тобі».
Та про свою популярність у медіа вона й не думала. Грамоту від міськради до Дня волонтера сприйняла як спільну нагороду для всіх, хто ліпить вареники, в’яже шкарпетки та віддає останню гривню.
Зінаїда Михайлівна разом з волонтерами. Фото: Громадська організація «4.5.0 Україна»
Для жінки важливо допомагати не заради слави, а через обов’язок. Перед країною, перед Богом, перед пам’яттю тих, хто не повернувся. Вона вірить, що кожен апарат для виявлення дронів – це чиєсь збережене життя, чийсь батько чи син, який встигне вийти з бліндажа до удару.
– Любіть нашу землю, Україну, вона така красива, – каже Зінаїда Михайлівна.
Вона не просто возить продукти, вона возить надію. І поки ця надія потрібна на фронті, її бус буде знову і знову вирушати в дорогу, через обстріли та болото, до самої перемоги.
Читайте також: «У війні немає романтики»: парамедикиня Сола – про ПТСР, евакуацію та життя біля лінії фронту.
Ви або ваші знайомі творите сьогодення Черкащини, волонтерите, впроваджуєте круті проєкти й розвиваєте наш регіон. Надішліть інформацію про це «18000».