Сьогодні нам складно уявити наречену без фати, однак ще сто років тому про традицію одягати її на весілля українські селяни навіть не задумувалися. Натомість голову молодої квітчав вінок. У давнину робили його з живих квітів, а вже згодом на території України поширились і так звані воскові вінки. Саме їх можна побачити на весільних фото початку 20 ст, за якими нині відроджують традиції створення цих головних уборів сучасні майстрині.

Виготовляли воскові вінки чи не в кожному селі, а тому часто в різних регіонах вони були унікальними. Відрізнялися й матеріали, із яких їх створювали, і відповідно - й вартість.

Насамперед варто розуміти, що весільний вінок є невід'ємною частиною українського народного строю, а тому він мав гармонійно доповнювати образ дівчини. У зв'язку з цим робили вінок близьким до кольорової гами весільного вбрання.

У ХІХ - початку ХХ ст. в Україні починають активно ширитися воскові вінки.

Здебільшого весільний вінок був не самостійним головним убором, а частиною "квітчання" (прикрашання, - ред.). Це означає, що наречену, окрім вінка, прикрашали стрічками та квіткою, яку чіпляли ззаду на потилицю. Також дівчину могли прикрашати й кільцями, які чіпляли збоку. Однак усі ці елементи мали доповнювати вінок.

У кожному регіоні та навіть селі вінки були унікальними. Зазвичай, їх виготовляли майстрині або монашки при монастирях. Останні робили це, оскільки багато елементів, із яких складається вінок, також були частиною прикрашання ікон. Водночас є відомості, що прикраси для образів створювали й чоловіки.

У селах могла бути одна чи кілька майстринь. Залежало це від розміру села. Наприклад, в Яснозір'ї було дві майстрині. Часто ними були вже самотні жінки або ті, які ніколи не були заміжні. Ставали майстринями й жінки, які хворіли та не могли виконувати тяжкої праці.

Придбати весільний вінок можна було й вже готовим, адже їх часто продавали на базарах. Наприклад, у Смілі, куди в другій половині ХХ ст. за ними приїздили ледве не з усієї області.

Цікаво, що воскові вінки могла одягати не лише наречена. Так, незаміжні дівчата вбирати їх до церкви чи на свято. А на весіллі бути у вінку могла й дружка, однак часто її головний убір був меншим від вінка нареченої.

Матеріали для виготовлення весільних вінків були різноманітними. Їх вибір залежав як від вартості та наявності на ринку, так й уподобань нареченої чи майстрині.

Так, для вінків використовували папір, парафін, дріт, обгортки від цукерок, фольгу, скляні намистини та дерев'яну стружку, яку сьогодні вже не виготовляють.

Зазвичай, майстрині самі купували матеріали для майбутніх виробів. По дерев'яну стружку, наприклад, їздили на базар або в районний центр, де закуповували її в потрібній кількості.

Цікаво, що на Черкащині зафіксований вінок із унікального матеріалу. Подібних йому немає в жодній етнографічній праці.

Оскільки у кожної майстрині були свої особливості та техніки створення вінків, то й у кожному селі ці головні убори різнилися та навіть в межах однієї області могли не мати спільних рис. Так, зовсім різними були, наприклад, весільні вінки в Яснозір'ї та Байбузах Черкаського району.

У Яснозір'ї наречених квітчали горою. Це був дуже складний спосіб прикрашання дівчини, який в Україні був поширений лише в цьому населеному пункті.

Вже в 1970-их роках традиція квітчати горою фактично відійшла.

Натомість поряд із Яснозір'ям, у Байбузах, вінок був набагато лаконічнішим. Це була стрічка з тканини, зібрана на нитку.

Така сама ж стрічка одягалась під чигиринський вінок, який звався "цвітком", та під вінок з Орловця.

Зокрема, за словами майстрині Олени Афанасенко, вінок із села Орловець Городищенського району із часом змінювався. Будучи спочатку лаконічним, поступово до нього додалось багато елементів. У другій половині ХХ ст. в ньому з'являються зелені листочки, блакитні квіточки, а часом вінок набуває форми корони, тоді як першочергово до вінка додавалась чорна стрічка "квіточка" та рожева стрічка з бантиком.

Надзвичайно пишними весільні вінки були в Жовнині Чорнобаївського району. Це були великі головні убори, складені з вовняних кульок, які викладали у два чи три ряди. Їх могли доповнювати квітами з паперу, китичками, скляними намистинами. Під вінок пов'язували шовкову хустку у такий спосіб, аби потилиця залишалася відкритою. На потилицю ж накладали складену навхрест стрічку, яку кріпили до хустки.

Називали такі вінки із Жовнина "квітками", як і вовняні кульки, із яких вони складались.

На Звенигородщині поширеними були вінки у вигляді шапочки. Називали їх "головицями". Це був комбінований головний убір із квіток, якими прикрашали всю голову, та двох кісок, які були прикрашені восковицями.

На Чигиринщині весільний вінок звався "цвітком". Нижній ряд такого вінка складався із восковиць, а верхній - зі зроблених із паперу, стружки чи фольги квіток.

Відроджують традиції минулого на Черкащині й сьогодні. Уже більше року виготовляють воскові вінки черкаські майстрині Олена Афанасенко та Олена Почтарьова. У квітні 2020-ого жінки заснували власний проєкт "Метелики в голові", у межах якого вивчають давні традиції створення весільних головних уборів, збирають інформацію про них та відтворюють давні вінки.

Цікавились темою етнографії черкащанки давно. Разом їздили на фестивалі, у подорожі, аж поки це не переросло у спільне цілеспрямоване захоплення.

Поступово жінки почали не лише цікавитися темою вінків та шукати про них інформацію, а й пробувати відтворювати автентичні головні убори черкащанок. Починали із самостійного вивчення, паралельно шукаючи майстринь, у яких можна було б перейняти досвід.

Аби відшукати ще більше інформації про традиційні головні убори, майстрині їздять і по населених пунктах, де комунікують із бабусями, які можуть розповісти чимало про весільні традиції у їхніх селах.

У квітні минулого року Олена Афанасьєва та Олена Почтарьова створили власний проєкт "Метелики в голові", у межах якого не лише узагальнюють та систематизують інформацію про традиційні весільні вінки Черкащини, діляться спогадами місцевих жителів про квітчання наречених, а й презентують точно відтворені вінки минувшини. Їх створюють самостійно за давніми традиціями та наголошують, аби черкащани одягали репліки, а не старовинні оригінали, яким місце в музеї. Лише так ми зможемо зберегти їх для майбутніх поколінь.