Вікторія Хамаза – черкаська журналістика, яка з перших днів повномасштабної війни організувала збір допомоги. Спочатку – для жителів деокупованих територій, а згодом – і для військових. Нині Віка не лише збирає допомогу, а й сама щотижня їздить на фронт. Особлива увага журналістки прикута до допомоги медикам, які на гарячих позиціях рятують не тільки військових, а часто і цивільних.
У студії “18000” Вікторія Хамаза розповіла про свої перші поїздки на фронт, погрози від росіян та ситуацію в Бахмуті. Ділимося із вами головним із розповіді журналістки.
Дивіться відеоверсію
Слухайте аудіоподкаст із Вікторією Хамазою
Created with ListenTo – Free Smart URLs & Pre-Save Links
Про дитинство і поклик допомагати
У дитинстві я дуже хотіла бути хірургом. Твердо вирішила це в третьому класі. Але фінансові можливості в родині були не дуже, мене виховували бабуся і дідусь. І бабуся мені сказала: доця, у нас немає такої можливості. Тоді я зрозуміла, що треба якось адаптувати цю мрію. Журналістика стала для мене можливістю допомагати людям і бути корисною. Я не була хірургом, але була дотичною до них.
Про перші поїздки на деокуповані території
Певно, я вирішила поїхати сама, коли один із наших водіїв повернувся з Харкова і розповів, як вивозив діток звідти. Безпосередньо цей водій їздив за своєю дитиною. Вона опинилася там із якимись родичами, причому не найближчими. І він вивозив у багажнику дітей, а позаду них лупили ГРАДами. Вирішальними були хвилини і секунди.
Він тоді розповідав, що у Харкові лишаються люди, вони у підвалах, дехто під завалами. Сказав, що в них не те що хліба немає, нічого, воду ділять кришечками.
Мене настільки все це пройняло, що вирішила поїхати сама. Коли ти вже бачиш на власні очі людський біль і водночас радість від того, наскільки ця допомога вчасна і необхідна, ти вже не можеш зупинитись. Думала: один раз поїду, просто переконаюсь і далі буду курувати збори, бути тут корисною.
У Черкасах війна зовсім не так відчувається. Території, які зазнали ударів, особливо на початку війни… це тебе проймає до ДНК. Мабуть, моїм дітям передадуться ще ці емоції.
Я думаю, люди в Черкасах трохи не так відчувають війну, тому що в нас є можливість відволіктися. Не те, щоб відрізати себе від цієї війни, але заховатися від неї. Хоча в нас колосальні втрати, ледь не щодня ми прощаємось із хлопцями. Але все одно в нас є можливість зробити собі “домік” і трошечки перепочити. Там цієї можливості немає.
Про -10 кілограмів
На початку повномасштабного вторгнення я дуже схудла. Зараз уже нормально (сміється). Тоді в мене кілограмів десять зійшло.
Був режим шалений. Ми працювали 24/7. Спали по 2-3 години. Пам’ятаю, ми з Анею Сенченко (черкаська відеооператорка, – ред.) спали в мене у квартирі в коридорі, все було завалено допомогою. Мій собака між нами, бо були тривоги. Люди, які хотіли допомогти гуманітаркою, дзвонили цілодобово.
Навіть коли був час перекусити, наскільки все стискається, в тебе організм усі сили кидає туди, не хочеш ні їсти, ні пити. Забуваєш.
Про поїздки на фронт
Під час першого виїзду на гарячі позиції ми потрапили у місце, де якраз був бій. Я тоді ще нічого не знала. Бронік був, але не було каски. Мене, як кошеня, за шкібарки за якусь машину кинули. І я пам’ятаю, тоді думала: все, ми вже не виїдемо.
Потім приїхали в Черкаси збирати наступний вояж. Коли їхала наступного разу, сама собі обіцяла: якщо виживемо, це буде точно востаннє. А потім цей переломний момент, коли ти переборюєш страх, і коли там тебе чекають, зустрічають, ти бачиш, наскільки робота, яка робиться тут, важлива там.. І ти такий – та ну, яке зупинитися, зберися в кулачок, погнали далі (усміхається).
Думка про те, що якщо все, що ми робимо, бодай на день може наблизити перемогу, рушить тобою. Коли ти занурюєшся в ту реальність, уже не можеш зупинитися. Ти з одного боку бачиш дуже багато болю і водночас – неймовірних людей, на що вони здатні. Думаєш: де той Марвел? От це той моторчик, який не дає зупинитися, коли страшно.
Про небезпеку для життя
Одного разу ночували у будівлі, в якій уже на той момент була дірка. Встаємо вранці – немає кута. Позаминулий раз прям у нашому районі працював ворожий снайпер. 150 метрів до машини не могли пройти. Дуже багато таких історій.
Було таке, що ми ще у підвалі. А хлопці-військові перед нами виходять – одному осколком око вибило, а другому – відірвало литку. Вони так само до машини йшли. Хвилина справи.
Коли їздимо під Мар’янку, там є дорога, яка прострілюється, зв’язку там немає. Коли ти виїжджаєш за неї, з’являється зв’язок. Було таке, що ми буквально минули цю дорогу, телефонують хлопці з розвідки і питають, чи ми живі. Потім пояснюють, що щойно ту дорогу накрили. Коли ми їхали там наступного разу, побачили повалені дерева, машини, які досі не порозбирали.
“Смерть і сміх поряд – інакше дах просто їде”
Так страшно звучить: щоразу за якусь хвилину від смерті ходимо. З нею балансуємо. Але там не можна без сміху насправді. Смерть і сміх поряд – інакше дах просто їде.
Влітку ми стояли біля Лисичанська, ще тоді він був наш. Ми евакуювали людей, чекали на другий бус. Наша Аня Сенченко завжди нам готувала плов у дорогу. Ми з водієм вирішили поїсти. Я дві ложки з’їла, а він прям усе так розклав, щоб поїсти. Я тоді ще не дуже все відрізняла, що де свистить. Вибігає якийсь дядько і кричить: ви що хворі? І тут починають село накривати ГРАДами. Я кажу: “Вітя, ГРАДи!”. А Вітя – ювелірно спокійний. Бере ще ложку плову і каже: “Так я ще не доїв”. Зрештою ми швидко звідти поїхали. Пам’ятаю, що навіть двері не встигла закрити, але ж тримаю цей його плов, щоб він не розсипався. Дуже сміялася із цієї ситуації.
Коли востаннє були під Мар’янкою, там була дуже загострена ситуація, почали поряд із нами крити. І хлопці кричать: швидко у підвал. У нашої команди дуже спокійна реакція завжди, ми не біжимо, хоча наче й мали б. Якось ти по звуку вираховуєш уже, що воно не так поряд. Це звучить дуже неправильно. Але в нас якось атрафувалося відчуття загрози, самозбереження.
Водночас у Черкасах мене дуже криють сирени. Там сирен немає. А в Черкасах, коли десь чую поряд, з’являється тремор.
Про ситуацію в Бахмуті
Щотижня ситуація дуже змінюється. Змінюється настрій хлопців. За два тижні до Нового року ми їздили і був дуже складний настрій, багато втрат, всі були виморені.
Деякі підрозділи дуже зарядилися від приїзду Зеленського. Для багатьох це символ небайдужості. Попри те, що там пекло, у хлопців настрій дуже бойовий зараз.
Влітку ми вивозили з Бахмута з госпіталю поранених, у нас був хлопець один повністю обгорілий. Був лише у білизні, його запінили. У нашому бусі були з кульовими пораненнями і між ними посадили цього опаленого. Я сиджу, їхні картки перебираю, ми вже маємо рушати, повертаю голову, а він із запальничкою в салоні намагається запалити цигарку. Коли приїхали в наступний населений пункт, хлопці його винесли, посадили на траву і перше, що зробили, це закурили йому цигарку. Пам’ятаю, як же він міцно її тримав!
Інколи бувають дуже складні вояжі. Можемо по 12 годин не говорити в машині одне з одним. Ти настільки вражений побаченим, переїжджаємо із точки на точку, сідаємо в бус – ні слова одне одному не скажемо. Їдеш, бачиш: тобі болить, йому болить. Ми знаємо, що треба просто помовчати, не можемо собі дозволити емоції там, щоб не вибухнути, переварюємо все це. І потім уже обговорюємо це дорогою назад, кого що зачепило. Команда дуже підтримує.
Після повернення із перших вояжів з гарячих точок перші два дні ми були лише з командою. Приїхали, перевдяглись і постійно були разом. У мене кілька разів прямо були панічні атаки у нашій “Любаві”. Ти повертаєшся звідти, там інша реальність. Це дуже накривало.
Про евакуацію “трьохсотих”
Евакуваюти поранених ми почали у квітні. Тоді був шалений наплив, особливо у Бахмуті. Ми приїхали, а там у дворі людей рятують. Лікарі навіть не встигали одягати рукавички. Це було пекло. І ти тоді розумієш, що маєш бути корисним. Можеш зробити укол – іди роби. І от одного разу лікарі сказали: якщо можете, якщо не боїтеся, везіть. Ми перевозили людей, я на ходу колола, перев’язувала. Страшні речі були.
Після першого разу ти вже не можеш не повернутись. Скільки разів було таке, що потрібно на роботу, в кожного свій план, родина, діти, все домовлено… Ти приїжджаєш у Бахмут і такий: ладно, один вояж і все. І ти туди їдеш, потім повертаєшся, переносиш плани, ще на день затримуєшся. Коли в тебе є можливість – ти не можеш відмовитися.
Про співчутливість
Моя аудиторія – дуже співчутлива. Навіть найменший запит завжди знаходить відповідь. Здавалося б, люди виснажені, знекровлені, майже в кожного хтось загинув, без роботи, діти. Але буває навіть таке: “Я в декреті, без грошей, але скинула 15 гривень, бо не можу бути байдужою”. Як після цього зупинитися? У нас люди – неймовірні герої, люди без замків.
Про повідомлення від русні
Пишуть різні речі. Нам писали навіть хлопці, які просили допомоги. “Що нам зробити, щоб нас не вбили?” Я зазвичай нічого не відповідаю. Спочатку дуже засмучувалася. На початку взагалі було всяке. Мені двері обписували. Були погрози. Причому не раз.
У соцмережах різне пишуть… Наприклад, викладаєш фото поранених, хлопців на щиті. А вони пишуть: “О, скоро і ти будеш у пакеті”.
Є росіяни, які живуть за кордоном і донатять. Пишуть, що їм соромно, що вони за Україну. Я не відповідаю. На це, навіть якби хотіла, часу немає. Коли знаходиться вільна хвилинка, емоційно ти й так дуже виснажений усім, що відбувається. Я можу переглянути, заскрінити, комусь із команди скинути, але щоб відповідати – ні.
Про асоціації
До цього Схід для мене був чимось негативним, темним. З дитинства Схід – хати, Янукович. Холодний Схід. Не наш абсолютно. Зараз кожен сантиметр – мені рідний. Хоча ми веземо хлопців поранених, дехто плюється, каже: ми отам сиділи, я цю землю ненавиджу. А ти їдеш, мовчиш, тому що однак за цей кожен клаптик йде боротьба. Там справді дуже крута енергетика. Схід – наш. Ти відчуваєш це, коли ти там.
Про цивільних на Сході
Є багато людей, які досі лишаються там до останнього. Вони погано реагують на вмовляння військових їхати. Коли ми приїздимо, більш цивільні, особливо, коли я виходжу (адже я дівчинка, вони цього не чекають), якщо це старенькі люди, простіше вмовити.
Поряд розбиті хати, над головою свистить постійно. І вони проводжають людей, яких ми садимо, я кажу: так давайте, ми і вас візьмемо, ми почекаємо, потіснимося. “Та ні, в нас господарство. Як же ми господарство покинемо?” Є люди, які живуть в укритті з коровами. Не виїжджають, бо коров не евакуюють.
Водночас дуже боляче бачити, як помирають тварини. Зрозуміло, що люди тікали, доглядати за тим нікому. Розумієш людей, які лишаються, але там дуже небезпечно.
Домашніх тварин – нереально багато. Це страшна картина. В когось немає вуха, в іншого немає щелепи, в того лапа відірвана. Ми військовим на кожній позиції, навіть де немає тварин, намагаємось залишити мішок корму. Дехто по кишенях собі розсипає не цукерки, а корм, щоб їх годувати. Дуже страшно, коли вони в агонії бігають виснажені або лежать край дороги помирають. І ти нічого не можеш зробити, бо їх дуже багато.
Зазвичай цивільні там питають, що відбувається тут, “на мирній землі”. Вони не бояться обстрілів, але дуже бояться лишитися непотрібними. “А куди ми поїдемо, а що ж ми візьмемо?”. Якщо попередньо не домовились із людьми про евакуацію, вдається переконати відсотків 20. І то це якщо хтось знайомий, родич їде. Влітку багато сімей із дітками вивозили.
У нас була історія. Біля однієї з гарячих точок жила мама з двома дітками: хлопчику 7, а дівчинці 3-5 років. І вона не виїздила, бо тато був у Вугледарі на позиції. До останнього працювала, поки у Бахмуті щось працювало. Були обстріли, хлопчик цей ходив до військових, спілкувався із ними. Це шок насправді.
Серед поранених багато цивільних вивозимо в інший пункт прийому. Якось один каже: в мене мама лежача, щоб її з підвалу вивезти, треба спеціальна машина, ліжко. Зараз туди, каже, де ми, не приїжджають ні швидка, ні поліція. Все обстрілюють. Каже: я вийшов буквально взяти дрова, щоб розтопити у підвалі буржуйку, і прилетіло. Мама зараз сама. Пояснює: мене зараз зашиють, треба когось із військових просити, щоб мене у Бахмут закинули до якоїсь точки. І звідти буду пішки, бо аж туди не їдуть, а мама лежить у підвалі.
Основні запити медиків у Бахмуті
Взагалі велика проблема бахмутського напрямку – знеболювальні, наркоз, деяка перев’язка, препарати дуже вузькопрофільні. І тут проблема в тому, що ти не можеш придбати ці препарати як волонтер, не можеш купити їх як благодійний фонд. Це наркотичні засоби. Просто так їх не відпускають.
Ми вже й із управлінням зв’язувалися. Адже це гарячий напрям, туди привозять хлопців, а в них немає наркозу, знеболення. Коли туди тільки завезли цей медбат, звідти вивезли все медичне обладнання. Навіть хірургічні лампи повивозили. Завдяки нашим неймовірним аптекарям, медикам, нам скрізь роблять знижки, скрізь ідуть на поступки. Інколи бракує грошей, нам дають дорогезне обладнання під чесне слово.
“Батько сивий, як молоко”
У мене брат на гарячих позиціях постійно. Це теж дуже тримає в тонусі. Навіть коли є час виспатись, ти не можеш спати, перевіряєш, коли був онлайн.
Татові взагалі дуже складно, тому що брат там, я постійно їжджу. Батько геть сивий, як молоко. У мене французький бульдог білий і тато білий (усміхається). Йому, мабуть, найскладніше.
Про перемогу
Мабуть, я б хотіла дізнатися про перемогу десь на фронті. Які б розбиті, скривавлені ті міста не були, хочеться відчути її там, точно знати: все, наше. Хочеться скинути, спалити бронік там урочисто і сказати: ну, нарешті!