Кожні десять днів Ярослав Григорович їде на схід. Разом зі ще кількома волонтерами 25-річний хлопець везе “гуманітарку” воїнам, а звідти – вивозить цивільних, які не встигли вчасно евакуюватися. Черкащанин отримав водійське посвідчення чотири роки тому, проте активно почав їздити за кермом лише в березні – і одразу туди, де вирує небезпека.
“Страху не було – тільки образа велика”
Ще в перші дні повномасштабного вторгнення Ярослав Григорович приєднався до волонтерського центру, який заснував його товариш. Після усвідомлення, що в Черкасах ситуація спокійна, вирішив возити гуманітарну допомогу в ті населені пункти, де її потребують. Це був кінець березня.
Хлопець говорить, що під час поїздок потрібно бути готовим стати і водієм, і волонтером, і навіть медиком, який може надати першу допомогу. Для цього при підготовці до відряджень він, зокрема, пройшов курси з парамедицини.
– Досвідчені водії, які їздять на передову, не шкодують машину, але бережуть себе. Адже життя – це головне, – озвучує ключове правило поїздок Ярослав Григорович.
Спочатку зі своєю “напарницею”, журналісткою Вікторією Хамазою возив “гуманітарку” на Київщину, в деокуповані міста та села. Волонтер досі пам’ятає свою першу поїздку в Ірпінь. Попри те, що на той час місто вже було звільнене Збройними Силами України, на дорозі траплялися як міни, так і нерозірвані снаряди.
– Відчуття були не дуже хороші. Розумієш, що це відбувається у твоїй країні, за кілька годин їзди від твого дому. Страху не було. Образа дуже велика, яка переростає в агресію, – ділиться Ярослав.
Журналістка Вікторія Хамаза доставляє із Ярославом Григоровичем “гуманітарку”
Насамперед допомогу доставляли цивільним. Частина з них не мала їжі та навіть даху над головою. Особливо боляче, продовжує хлопець, бачити в черзі за їжею людей старшого віку та дітей. Неодноразово він повертався з таких поїздок, роздавши не лише гуманітарну допомогу, а й власні перекуси.
– Коли бачиш цих людей у черзі, готовий віддати їм усе. Ми нікому не відмовляємо. Не маємо права не дати нічого. Неодноразово приїжджали з виїзду, віддаючи навіть свої сухпайки. Наприклад, шоколадки, – каже Ярослав Григорович.
Коли ситуація на Київщині стабілізувалася, він вирішив возити “гуманітарку” далі.
Головне правило – не зупинятися
На схід Ярослав разом із іншими волонтерами їздить раз на десять днів. Протягом цього часу вони збирають достатню кількість гуманітарної допомоги: продуктів, ліків, а такою амуніцію. Зазвичай прямують двома машинами – так можна доправити більший вантаж. За один раз відвозять від двох до чотирьох тонн гуманітарки. Окрім зібраних і куплених речей волонтери доставляють також “передачки” бійцям від близьких.
Від початку повномасштабного вторгнення Ярослав Григорович здійснив уже більше 10 волонтерських поїздок. Кожна з них – це десять годин у дорозі лише в один бік. Зрозуміло, поїздки на схід значно небезпечніші, ніж на Київщину. Тут довелося швидко звикнути до “прильотів”.
Щоб рухатися максимально безпечними маршрутами, Ярослав постійно комунікує з військовими на фронті.
– Будучи там, ми маємо повну картину бойових дій. До нас телефонують, кажуть: хлопці, там прорвали фронт, зайшли військові, якщо можете, їдьте іншим маршрутом. Відповідно оперативних даних, корегуємо свої плани, – пояснює волонтер.
З часом Ярослав уже навчився розрізняти звуки обстрілів: це “вихід” чи “приліт”. Відчувши загрозу, головне правило – не зупинятися.
– Просто їдемо набагато швидше. Головне, щоб не прилетіло в машину. Ми обговорювали ситуацію, як діємо, якщо щось трапиться з однією з машин. Ухвалили рішення, що в будь-якому разі зупинятися не варто, – додає Ярослав Григорович.
Найприємніше – зустріти “своїх”
Одного разу бажання випити кави та перепочити на заправці мало не коштувало їм життя.
– Виявилося, що та заправка на Донеччині – доволі популярна у наших ЗСУ. Поряд було багато військової техніки – гарна “мішень” для ворога. Ми почули гул, у наш бік летів винищувач. Все, що я встиг зробити, це крикнути всім “Лежати!” і самому лягти. Буквально за секунду бойовий літак розвернувся над шапкою дерев і на шаленій швидкості полетів назад полетів назад. Пощастило, – розповідає Ярослав.
Найприємніше, за словами волонтера, зустрічати на Донбасі друзів. Деяких із них він не бачив кілька років.
– Хоч привід і не найкращий – війна, але дуже щемко зустрітися зі знайомими на Донбасі зі словами “Де б ми ще зустрілися”, – усміхається Ярослав.
Найбільш болючим натомість є усвідомлення того, що доставити допомогу вчасно вдається не завжди. Одного разу воїн з підрозділу товариша Ярослава попросив його привезти плити для бронежилета. Спочатку волонтери планували виїхати на схід у середу, проте через форс-мажор поїздка відклалася на суботу.
– У день, коли мали їхати, телефонує товариш, командир групи: ти пам’ятаєш хлопця, якому мав везти плити? Вже не треба, він “двохсотий”. Вони проїжджали по мосту, і в цей момент туди влетіла ракета. На жаль, так буває, – переповідає Ярослав.
Є ще одна тема, під час якої хлопець засмучується. Це подекуди ворожість частини жителів Донбасу.
– Є люди, які живуть на сході і справді чекають на російську владу. Насторожує, що окрім куль доводиться бути обережними зі звичайними мирними жителями, які у будь-який момент можуть тебе здати. Погляди таких людей дуже помітні, – каже Ярослав.
“Краще не думати про погане”
Раніше волонтери їздили на Донбас на один день: виїжджали з Черкас уночі, туди приїжджали вдень, і вранці наступного дня вже були вдома. Проте з часом зрозуміли, що такі поїздки – неефективні. Тож тепер на сході проводять кілька днів. Це дозволяє об’їхати більшу кількість точок. Спочатку волонтери орендували для ночівлі номер у готелі. Віднедавна живуть у помешканні переселенки, яка люб’язно надала їм своє житло після евакуації в Черкаси.
До речі, евакуація – це ще один невід’ємний елемент волонтерської діяльності Ярослава Григоровича. І, як зізнається сам Ярослав, найулюбленіша. За останні місяці йому вдалося вивезти з-під обстрілів більше 20 осіб.
Формувати списки людей для евакуації допомагає місцева влада. Під час кожної поїздки волонтери вивозять від 5 до 12 людей.
– “Чому ви не виїхали раніше?” – це одне з перших запитань, які я ставлю під час евакуації. Дехто каже: думали, що до нас не прилетить, але коли вже прилетіло в хату, то вирішили кудись їхати, – каже Ярослав. – Скажу більше: є люди, які досі не збираються виїжджати. Ми їдемо під обстрілами і веземо поранених, а люди в кілометрі від повноцінних бойових дій садять картоплю в шортах.
Частина рідних Ярослава досі не знає, що він щодесять днів ризикує життям заради інших. А його дівчина все ще не змирилася із таким рішенням хлопця.
– Якщо налаштовувати себе на щось погане, то воно може статися. Краще думати про те, що тебе вдома чекають. Ти обіцяєш рідним повернутися додому – значить мусиш виконати це, – ділиться своїм “рецептом спокою” перед черговим виїздом Ярослав Григорович.
Єлєна Щепак
Актуальні запити від перевірених волонтерів – у нашому телеграмі