Репортаж із вистави «Енеїда» в черкаському драмтеатрі
За завісою на сцені Черкаського драматичного театру імені Тараса Шевченка панують напівтемрява й легка прохолода. У повітрі пахне лаком для волосся, пилом і ледь відчутно — передпрем’єрним хвилюванням. Хтось із акторів востаннє поправляє костюми, інший перевіряє кріплення мікрофона, а дехто — напівпошепки повторює текст під акомпанемент шуму моря та крику чайок, що вже лунають із динаміків.
Дивно, але тут, за лаштунками, зовсім не чути гамору глядацької зали. Хоча я знаю — і бачу це на моніторах пульта помічника режисера — що по той бік оксамиту немає жодного вільного місця.
«Адміністрація театру нагадує шановним глядачам: переведіть ваш мобільний пристрій на режим без звуку або скористайтеся голосовою поштою», — чути попередження.
На черкаській сцені вже за мить розпочнеться третій прем’єрний показ «Енеїди».
«Енеїда» на лінії оборони: чому класика заговорила мовою сьогодення
Ще до появи акторів головним «німим» героєм сцени стають тетраподи — масивні бетонні конструкції, що в мирний час гасять морські хвилі, а зараз тримають берегову оборону. Вони з’явилися на сцені не з ескізів декораторів, а з пам’яті режисера Станіслава Садаклієва. Минулого літа він поїхав на рідну Одещину. Це мало бути повернення до ідилічного моря дитинства, але реальність виявилася іншою.
— Коли ми підійшли до пляжу, я побачив лінію з бетонних «їжаків» вздовж усього берега, — згадує режисер. — У пам’яті море було світлим, а тут — жорстка реальність війни, яка прийшла навіть у мої спогади.
Того літа Станіслав возив із собою видрукований текст «Енеїди» і там же вирішив: «Море, Еней, подорож… Все — у мене у виставі будуть тетраподи. Це те, що повертає нас у реалії».
До сьогодення в черкаській «Енеїді» повертаються неодноразово. Котляревський створив щось набагато складніше за звичайну комедію — суміш драми, трагедії та фарсу, яку сам охрестив бурлеск‐травестією. І саме вона зачепила режисера.
— Мені подобається ця багатожанровість. Троянці тут — це ми, українці, перевдягнені в козаків. Котляревський показав нас такими, якими ми є насправді: з усіма гріхами, гумором, моментами неймовірної згуртованості та водночас своєрідним «пофігізмом», — пояснює Станіслав.
Сцена «Енеїди»
Режисер навмисно відмовився від надмірного пафосу чи образу «стерильних» героїв. Його троянці бувають різними: іноді не надто шляхетними, іноді — хитрими «пройдисвітами». Але в критичні моменти вони здатні об’єднатися й дати відсіч.
У виставі немає місця театральній «шароварщині». Це відчувається і в костюмах, і в мові персонажів, куди органічно вплелися сучасні меми. Коли зі сцени лунає фраза «Батя, я стараюсь» або з’являється ледь помітний іронічний натяк на Трампа в образі царя Латина, глядач розуміє: це про нас сьогоднішніх.
— Якщо ти хочеш зрозуміти джерела української культури та мови, без «Енеїди» не обійтися, — переконаний режисер. — Тому ми дозволили собі ці вкраплення з наших реалій. Це актуалізує масштаб твору.
Окремий пласт вистави — мандри Енея, які в сучасних умовах набувають нового, болючого прочитання. Проте Станіслав не хоче обмежуватися лише образом переселенця:
— Це і про пошук своєї землі, свого місця. Можна подивитися під іншим кутом, втім я не хочу «розжовувати» змісти — нехай кожен глядач знайде у цій виставі власні підтексти.
Анатомія вистави: що ховається за металевим каркасом декорацій
Те, що ми бачимо на сцені — це результат.
Працювати над «Енеїдою» почали ще влітку минулого року, і відтоді — десятки читок оригінального твору та написаної за ним п’єси, сотні годин репетицій, прогонів та внесених змін, помилок та зауважень. Масштаби вражають, тож не дивно, що обсяг роботи й став найважчою частиною роботи.
— У виставі майже вся трупа задіяна, скажімо, 95 %. Разом з балетом — це близько 40 осіб, — розповідає Станіслав Садаклієв. — І у нас дуже великий обсяг роботи з костюмами. Якщо декорації зробили, то з костюмами були проблеми — у кравецькому цеху працюють лише дві людини, у нас не така виробнича потужність.
Актори під час вистави
Дивлюся на акторів: троянці — у сучасних білих штанах, зручному спортивному взутті і яскравих червоних пончо; олімпійці у своїй божественній красі сяють золотом та привертають увагу великими головними уборами. У кравецькій майстерні, яку її керівник Володимир Шаповалов відмовляється називати «цехом», бо вважає це слово надто масштабним, «Енеїду» відшивали в атмосфері творчої напруги — максимально інтенсивно.
— Те, що потім стає прекрасним — все в муках робиться, — зітхає Володимир. — Спочатку терміни змістилися через іншу прем’єру, потім з’явилися дитячі вистави, концерти… А коли нарешті повернулися до «Енеїди», виявилося, що часу залишилося обмаль. Колеги з Києва казали: на такий об’єм треба пів року. Ми зробили значно швидше.
«Я й не знала, як довго і важко у швейній майстерні працювали з технічними ескізами та приборкували примхливу тканину», — думаю про себе, розглядаючи деталі костюмів. «Але я бачила і чула, у якому захваті самі актори».
— Костюм і в такому стилі — українському, але водночас зроблений зі шкіри. Він і форму якусь, і характер тут дає. Костюм — він завжди або заважає актору, або підтримує, — підтверджує заслужена артистка України Наталія Вігран, що грає дружину князя Латина Амату.
Декорації «Енеїди
Та підтримка акторам потрібна не лише від одягу. Коли відриваю погляд від золото‐червоних шат і переводжу його на саму сцену, стає зрозуміло: простір навколо них — це теж повноцінний, хоч і німий, актор. У напівтемряві, яка ще панує до початку вистави, декорації схожі на футуристичний, похмурий портал.
У холодному контровому світлі тетраподи здаються справжніми кам’яними глибами, що виросли прямо з підлоги театру, хоча насправді пройшли через руки декораторів. За ними здіймається складна, дворівнева металева конструкція, що нагадує скелет якогось промислового об’єкта. Нижній ярус — це зона смертних, троянців: там і бар, і Карфаген, і море, і пекло.
Натомість верхній ярус сяє теплою, золотистою загравою — це Олімп, де засідають боги. Весь реквізит надійно схований від пильного ока глядача задньою стіною цієї ж конструкції. Там, з‐поміж бутафорської їжі, предметів побуту та тих же «човнів» тихенько заховані й шпаргалки з текстом. І саме перед цією конструкцією, зараз освітленою лише блідим білим світлом, збираються актори.
— Будь ласка, запрошую всіх на сцену. Всіх задіяних у виставі — на сцену! — оголошують у гримерках у мікрофон на пульті помічника режисера.
Актори готуються до виходу на сцену
Троянці у червоних пончо, олімпійці у золоті, балет стікається до центру, утворюючи коло. Режисер Станіслав Садаклієв каже останні настанови, налаштовуючи трупу. Актори заплющують очі й ще з хвилину стоять не рухаючись. Коло звужується, руки з’єднуються посередині. Секунда абсолютної, дзвінкої тиші, у якій чути лише дихання…
— НЯЯЯЯЯУ! — раптом простір розрізає дружнє … нявкання.
Це — своєрідна традиція черкаського драмтеатру: смішна репліка чи момент, або фраза, що символізує виставу, стає гаслом. (Забігаючи наперед, скажу: так нявчить Анхіз, батько Енея).
Останній спалах сміху, швидке розходження по точках у напівтемряві — і все. Світло гасне. Завіса відкривається.
Читайте також: Містичні історії черкаського драмтеатру: привиди, забобони і загадкові випадки.
Ювелірне світло та особисті драми: як працює механізм вистави
Поруч зі мною, за кулісами, сидять ще четверо людей. Хтось натискає на безліч кнопок на пульту помічника режисера, хтось допомагає, коли натискати потрібно одразу на декілька кнопок. В одного чоловіка з собою зошит із записами — так він відстежує потрібний момент, аби активувати якийсь «спецефект».
На сцену «випливають» білі троянські кораблі. Хоча насправді вони радше «виїжджають» по спеціальних рейках. Глядачам їх, найімовірніше, не видно. А я розумію — сьогодні це один з основних способів переміщення. Краєм ока бачу, як жінка за режисерським пультом тисне кнопку — і на сцену опускається вітрило. Хай там як — а зараз ми в морі.
Ще зі шкільної лави я пам’ятаю: «Еней був парубок моторний, і хлопець хоч куди козак». Та на сцені черкаського драмтеатру він таким і є. В новому, більш сучасному баченні здається менш серйозним, молодшим і трохи безтурботним. З високою об’ємною зачіскою та молодіжним сленгом у мовленні змушує сміятися й зовсім іноді ніяковіти.
Троянці пливуть морем на сцені драмтеатру
Виконавець ролі Енея Денис Близнюк зізнається: поки глядач захоплено стежить за сюжетом, актор веде свій внутрішній діалог, далекий від високих матерій. Буває, думає просто: «Блін, я не став у світло, треба трошки посунутися», — сміється Денис.
Вистава набирає обертів. Поки глядач сміється та мандрує крізь сюжет разом з героями, за лаштунками — повний штиль. Все працює, як годинник: кожен рух, кожна натиснута кнопка, кожен промінь прожектора — відпрацьовано до секунд.
Світло в цій «Енеїді» — не просто ілюмінація, а окремий оповідач. Воно миттєво перетворює холодний метал декорацій на спекотну карфагенську ніч або на похмуре й тривожне пекло.
Головна складність — філігранна точність. Оскільки на сцені одночасно перебуває багато людей і масивних декорацій, світло має бути точковим: вихопити з темряви богів на Олімпі чи корабель на рейках, не зачепивши при цьому сусідні ділянки, де в цей момент у темряві відбувається перестановка.
— Ми на кожну виставу окремо прописуємо шоу. Це ніби покадровка: кожна сцена програмується як певна послідовність, де виставляється все — від швидкості перемикання світла до плавних чи різких переходів, — пояснює художниця з освітлення Юлія Обухова.
Венера та Нептун на Олімпі
«Підсвічують» богів здебільшого жовтим світлом, і тоді здається, що вони ніби живуть на сонці. Найближча до мене Богиня — Венера, її я бачу найкраще. Вона, як і інші боги — споглядає на смертних з Олімпа. Поки богиня купається у золотих променях й леститься до Зевса, Нептуна чи Вулкана, сама акторка Олена Брехаря фокусується на внутрішній мотивації своєї героїні. Для неї Венера — це насамперед мати, яка захищає сина.
— Я думаю про те, як вона любить Енея, як повинна просити всіх богів допомогти йому, — розповідає Олена. — Але водночас вона — богиня краси. Венера вміє користуватися своїм тілом і сексуальністю, щоб «вирулити» з будь‐якої ситуації та змусити чоловіків робити те, що їй потрібно.
Переживати будь‐які ситуації героям допомагає і музика. Вона в «Енеїді» варіюється від сучасних реп‐мотивів до гри на гітарі та інструменталу. Аби музика ідеально лягала на сцену, композитор Євген Золотухін, що працює у Сумах, за тиждень до прем’єри адаптував кожну ноту під місцеву акустику. Далі естафету перехопила команда звукорежисерів.
— Для вистави потрібно мінімум двоє: один вмикає музику, інший — «рулить» мікрофонами, — пояснює звукорежисер Мирослав Вакуленко.
Попри спеціальний софт, у якому всі 25 треків розкладені за порядком, головним орієнтиром є живе слово. Певна репліка актора стає для звукорежисера тригером, після якого миттєво має зазвучати та чи інша музика. Тільки так звук і дія на сцені зливаються в одне ціле.
Поки звукорежисери за пультом ловлять кожен децибел, я ловлю один із найемоційніших моментів вистави: напругу між Енеєм та Дідоною. В якийсь момент помічаю, що тіло акторки ледь помітно тремтить.
Дідона з’являється на сцені
— Насправді це просто від холоду, — зізнається пізніше виконавиця ролі Дідони Анастасія Івахненко. — У мене такий костюм, що в ньому поки трохи мерзну, але сподіваюся, скоро на сцені потеплішає.
Попри фізичний дискомфорт, Настя обожнює свій образ від дизайнерки Асі Козіної. Каже, що це «нескромно найкращий костюм», а штани замість звичної спідниці — справжній дарунок, що додає героїні зручності та сучасного характеру. Проте справжнє тепло з’являється не від прожекторів, а від емоцій, якими акторка наповнює роль. Для неї Дідона — це не просто легенда, а особиста рефлексія.
— Я уявляю ситуацію, в якій вона опинилася. У моєму житті теж було таке: коли тебе кидають без попередження, нічого не сказавши. Я згадую, як хлопці поводилися зі мною, що я тоді відчувала.
Що залишається за кулісами, коли опускається завіса
Калейдоскоп подій на сцені змінюється із шаленою швидкістю: ось щойно ми були у Карфагені, потім у пеклі, і вже оголошують антракт. Завісу опускають під довге і жалісливе нявчання Анхіза та гучні оплески залу.
Персонал прибирає сцену, приносить новий чи забирає старий реквізит, перевіряє світло та звук. Головний режисер заходить за куліси, до гримерок — і дає настанови: кому, як і де стати, що говорити, що зробити.
З іншого боку сцени бачу, як збирається оновлений склад акторів та балет.
Актори балету під час вистави
Як пояснює артистка Анна Боброва, у цій виставі немає танців у класичному розумінні — натомість є складна пластика, вплетена в сюжет запрошеним балетмейстером Юрієм Бусом.
— Ми не просто танцюємо, ми кажемо слова, вивозимо й змінюємо декорації, — ділиться Анна. — Ми — частина вистави.
Одним із найбільших викликів для артистів стала сцена «оргії» у першому акті. Анна зізнається: спочатку було ніяково і довелося буквально переступати через себе.
— На репетиціях ми соромилися, це було дуже несподівано. Але потім притерлися, втягнулися і зараз працюємо вже «по накатаній».
Час від часу повз мене проходять актори — хтось попити води, хтось — просто подивитися. У другій дії ми знайомимось з Латином та Аматою, Низом та Евріалом, стаємо свідками сварок богів на Олімпі та гніву Зевса і нарешті… фінальний бій Енея з Туром…
Зі свого місця за лаштунками я спершу чую не слова, а звук — гул аплодисментів, що стрімко наростає. Весь зал стоїть. Коли актори виходять на поклін, магія Олімпу та пригоди троянців розчиняються під світлом звичайних софітів. Тепер це не грізні боги чи нещасні коханці, а виснажені двома годинами роботи люди, чиї обличчя нарешті розслабляються у щирих усмішках.
Актори вистави після того, як закрилася завіса
Одна з глядачок вибігає на сцену з букетом. Актори тримаються за руки, кланяються знову і знову. Важка оксамитова завіса повільно опускається, відсікаючи гамір залу від напівтиші закулісся.
Актори обіймаються одне з одним, тиснуть руки.
Хтось вигукує: «З прем’єрою! З прем’єрою!».
Живий механізм сцени: чому глядач ніколи не помітить помилок
Коли завіса нарешті відсікає ейфорію залу, актори повертаються у свій вимір. Для актора Сергія Боброва ця вистава — справжній марафон перевтілень. Протягом двох годин він балансує між ролями: від відстороненого оповідача до величного Зевса, головного бога на Олімпі.
— Для актора такий розбіг ролей — найцікавіше, що може бути в професії, — зізнається Сергій, переводячи подих після фіналу. — Це стимулює постійно «включатися», миттєво перемикатися. Коли граєш Зевса, маєш відчувати себе вершителем людських доль, тим, хто відповідає за все, що коїться на землі.
Попри те, що глядач бачить ідеальну картинку, актор тверезо оцінює технічний бік процесу — «Енеїда» — це живий механізм, де кожен показ трохи відрізняється від попереднього.
— Глядач ніколи не дізнається, де ти переставив слова чи де змінилася мізансцена. Це не критично. Ми знаємо свої помилки, але на прем’єрному емоційному підйомі кожен виступ — як перший раз. Емоційне напруження тримається на максимумі, і реакція залу, яку ви бачили сьогодні, — для нас головний чинник того, що вистава відбулася.
Фінальний поклін. Фото з репетиції
Фоє театру — це завжди гомін голосів і перші спроби розшифрувати побачене. Люди не поспішають до гардероба. Вони зупиняються у проходах, обмінюючись першими, ще «гарячими» враженнями. Поки одні глядачі жваво обговорюють «моторність» Енея, інші намагаються порівняти класичну «Енеїду» зі щойно побаченою.
— Я чекав нудного переказу зі шкільної програми, а тут — реп, драйв, боги, які мають вигляд рок‐зірок. Це хочеться не просто читати, а проживати, — ділиться враженнями глядач Максим.
Цей «підйом», про який каже актор Сергій Бобров, відчули й ті, хто спостерігав за дійством із крісел. У фоє я зустрічаю групу дівчат, які жваво діляться враженнями. Одна з них, Аня, не приховує захоплення:
— Гучно, масштабно і дуже модерново! Знаєте, з такою правильною «перчинкою». Мені надзвичайно сподобалось. Ми з дівчатами — постійні глядачки, намагаємося не пропускати виступи нашої черкаської трупи. Це вже така традиція — збиратися компанією і йти в театр.
І хоча сьогодні пошуки Енея завершилися і завіса опустилась, я знаю: він ще не один раз відправиться у мандри на сцені Черкаського драматичного театру імені Тараса Шевченка.
Оля Ярмолич
Читайте також. Від страху до 30 поїздок щодня: як Лідія зі Шполи працює в таксі.
Читайте на сайті 18000: «Новини Черкаси» — що відбувається в місті та області. Без маніпуляцій та неперевіреної інформації. Підписуйся на телеграм‐канал 18000 | «Шо там у Черкасах?»