За крок до зими
Три історії черкаських безхатьків
Опалювальний сезон стартував у Черкасах наприкінці жовтня. Із початком похолодання виникає питання, де «зимуватимуть» люди, які не мають постійного місця проживання.

Каналізаційні люки, лавки, закинуті будинки та вокзали стають тимчасовою домівкою для безхатченків. Проте побиття, цькування, зневага, боротьба за місце під сонцем – реальні труднощі, з якими стикають люди, які не мають постійного житла. Найчастіше потерпають безхатьки під час морозу.

Кореспондентка «18000» поспілкувалася з кількома безхатьками, аби дізнатися, як вони опинилися на вулиці, які проблеми мають та де зимуватимуть.
Олександр Тарасенко понад рік живе на вулиці. Прописку має, проте лише за документами. Розповідає, що коли працював у Києві, покійний батько зв'язався з аферистами. Тепер йому немає де жити.
– Місце проживання постійно змінюю: за рогом будинку, біля церкви, у притулку. На вокзал не йду. Там різний контингент – хтось вживає наркотики, а більшість – алкоголь, – розповідає чоловік та додає, що зараз важко знайти бодай якусь вакансію.

– Куди не подивись: беруть на роботу від 18 до 45 років, а мені вже 58. Зараз хвилююся через наближення зими. Необхідно знайти прихисток на час морозу. Поки наче домовився, що прибиратиму автомагазин, натомість мені дозволять ночувати там. Паралельно спілкуюся з однією вірянкою. Можливо, вдасться поїхати в Житомирську область. Там один пастир допомагає безхатькам і надає житло, – каже Тарасенко і додає, що останнім часом відчуває постійний біль у ногах.

Окрім цього, чоловік отримав опік під час одного з підробітків.

– Я ремонтував труби разом зі ще одним безхатьком. Потім випили, аби відсвяткувати роботу. Мені сто грамів алкоголю вистачило, а йому мало. З того почалася сварка. У кімнаті стояла банка зі смолою. Він у розпалі перекинув на неї грілку. Як наслідок – опіки на тілі та обличчі. Тепер на одне око я взагалі не бачу, на інше – лише на 40%. Донька про цей інцидент знає, проте зараз живе в Дніпрі та має про кого піклуватися. Коли бачить мене, то намагається допомогти. Син у Чехії живе. Турбувати його не хочу. Самостійно якось проблеми вирішу.

Віталій Хвостенко вважає своїм домом "ЖД" з 2015 року. Раніше він створював електронну музику, у 90-х роках працював діджеєм. Зараз його грамофоном стали сміттєві баки, а роботою – жебрацтво та зрідка заробітки помічником у ремонтних роботах чи вантажником.
– Мені довелося пережити смерть батька, потім брата, якого вбили через роботу в Росії, згодом поховав і матір. Постало питання продажу квартири. Сусіди раді були, що з'їду, бо іноді, коли випивав, вмикав гучно музику. Потім переїхав до жінки. Гроші з продажу дуже швидко прогуляв. Через сварки опинився на вокзалі. Мені тут подобається, оскільки мій район, багатьох знаю, – говорить Віталій та додає, що роботу шукав, проте ніхто не хоче брати у нетверезому стані.

На запитання, чому ж не кине, відповідає, що у «запливі» близько 8 місяців. «Отходняк» важкий, на третій день зазвичай віднімає ноги. Тож ходити не може.

Про початок нового життя і створення родини не думає. Від життя хоче лише «адекватності».
Анатолій Діденко у Черкасах кілька місяців, родом із Катеринопільського району. Тимчасовою постіллю йому послугував пам'ятник біля залізничного вокзалу. Постійні сварки із сестрою спонукали чоловіка піти з будинку.
– Доцю, я вже старий. Мені без одного року сімдесят. Через хворобу (епілепсію, - ред.) закінчив лише два класи. Працював у колгоспі. Потім потрапив у лікарню. Зараз нікому не потрібний. Навіть дрова не можу наколоти. З жінкою розійшовся, а з доньками зрідка спілкуюсь. Вчаться вони в спеціальній школі для дітей з порушенням розумового розвитку, – ділиться Діденко.

Чоловік каже, що мріє про смачний домашній суп та гарячу ванну, проте повертатися додому не планує.

– Сестра мене постійно ображала, принижувала, забирала пенсію. Я цього не стерпів. Зараз ночую, де прийдеться. Допомоги просив у служителів церкви. Вони лише нагодували та дали одяг. Житлом, на жаль, не забезпечують.

Анатолій Діденко планує зимовий період «перечекати» в Черкаській обласній психіатричній лікарні.

– Так легше, вже не раз зимую у психлікарні. Щоправда, деякі медсестри з неповагою ставляться. Це ображає, але виходу іншого немає. Доводиться жити за гратами, але там годують і тепло, – зауважує безхатченко.
Де отримати допомогу?
З 2012 року на базі благодійної організації «100 % життя» (раніше - «Від серця до серця») функціонує Центр реінтеграції для бездомних осіб та звільнених з місць позбавлення волі. У центрі надають послуги: житло, допомога з працевлаштування, соціальний супровід, відновлення документів, тимчасова реєстрація, харчування, одяг та засоби гігієни.

За словами менеджера БО «100 % життя» Олексія Сорокина, за допомогою до них звертаються люди, які опинилися на вулиці. З них, відповідно до статистики, близько 80% тих, хто відбував покарання у в'язниці або мав конфлікт із законом. Близько 10% людей, які залишилися без опіки рідних. Решта – особи, які опинилися в складних життєвих обставинах: ті, хто став жертвами шахраїв, торговців людьми, а також жінки, які страждають від домашнього насилля.

– Поселити в центрі можемо близько сорока людей. Основні умови – активний пошук роботи, участь у житті організації та обов'язкова вимога – ведення тверезого способу життя. Раз на тиждень до мешканців приходить представник певної релігійної конфесії. Охочі мають можливість поспілкуватися, помолитися та отримати пораду.

Олексій Сорокин радіє кожній успішній історії: коли колишній безхатченко через певний час перебування в Центрі починає повноцінне життя в суспільстві. Ще краще – коли знаходить кохання.

– Пам'ятаю, як деякі мешканці Центру приходили й казали, що стали парою і тепер планують жити окремо. Це справді дуже мило. Правда, є випадки, які засмучують. Буває, бачу когось із учасників програми знову біля сміттєвих баків. Тоді розумію, що людина не бажає зараз змінювати життя на краще. Але в разі повторного звернення в Центр ми завжди надаємо їм ще один шанс.

Як і щороку, цьогоріч у місті планують відкрити пункти обігріву. Їхня робота розпочнеться, коли коли температура повітря знизиться до -10 градусів.

За словами заступника міського голови Ігоря Волошина, із 19-ти комітетів самоорганізації населення пункти обігріву діятимуть в 16-ти. Зігрітися та випити гарячого чаю в КСНах можна буде з дев'ятої ранку до шостої вечора.
Скільки вовка не годуй, все одно в ліс дивиться?
Інна Лук'янець
Просто неба люди опиняються з різних причин: економічної кризи, шахрайства і як наслідок – втрати житла, через невдалу компанію чи неблагополучну родину, що іноді призводить до проблем із законом, зловживання алкоголем чи наркотичними речовинами.

Та є і ті, хто свідомо обирають такий спосіб життя. Відчуття уявної свободи спонукає йти у «вільне плавання» та шукати щастя.

Психологиня, докторка психологічних наук, завідувачка кафедри педагогіки і психологіі ЧНУ ім. Богдана Хмельницького Інна Лук'янець вважає, що свобода в цьому випадку синонім безвідповідальності.

– Коли я читала студентам дисципліну «Економічна психологія», наводила приклад експерименту, який провели в США. Сімнадцятьом безхатченкам, які жили поряд зі сміттєвими баками, надали житло, одяг, забезпечили роботою. Через три місяці науковці зафіксували 14 з них біля тих самих смітників. І лише троє залишилися в нормальних умовах. Останні випадково стали безхатченками, решта – закономірно. Іноді жебрацтво є дуже зручним, це повна безвідповідальність, от людина і тікає в неї. Безхатчанки вважають це свободою, а насправді – то слабкість, – зауважує Лук'янець.

Зараз немає чітко сформованої та дієвої стратегії боротьби з проблемою безхатченків та їхнім запобіганням. Хоча законодавством передбачені певні умови реабілітації. Діють благодійні організації та допомагають волонтери. Але варто порушити інший аспект питання: чи готові безхатченки змінити спосіб життя і що для цього необхідно?

Інна Лук'янець вважає, що більшість не зможе повернутися в соціум як повноцінні свідомі громадяни.

– Лише «Квантовий стрибок» назад у дитинство може допомогти безхатченкам. Більшість з них із неблагополучних сімей. Як будувати життя по-іншому, вони не знають, бо їх ніхто не вчив. Імовірно, якось вплинути на ситуацію може тривала робота із соціальним працівниками, психологами, що допоможуть змінити життєві установки, – зазначає експертка.
Як у інших?
В Україні однією з перших почала діяльність громадська організація «Спільнота взаємодопомоги "Емаус-Оселя"». Ідея організації полягає в реінтеграції тих, хто втратив житло. У соціальному гуртожитку проживають безхатченки, які вже готові до самостійного життя – вони працюють, проте не мають можливості сплачувати за оренду квартири або кімнати.
12 червня 2003 року в соціальному будинку оселився перший мешканець
Цьогоріч у столиці активісти «Спільноти святого Егідія» і руху «Молодь за мир» презентували довідник для безпритульних людей. У ньому вказані місця, де в Києві можна поїсти, помитись, переночувати, провести час і отримати юридичну консультацію й медичну допомогу. Брошуру роздаватимуть на вулицях волонтери і поліцейські.

Зменшувати кількість безхатьків у світі намагаються за рахунок соціальних ініціатив. У Фінляндії, наприклад, надають таким людям житло. У Швеції запровадили дозвіл на жебрацтво в серпні цього року. Аби його отримати, необхідно заповнити електронну форму онлайн, або звернутися до відділення поліції. Вартість дозволу складає 250 шведських крон, зокрема, буде стягуватися адміністративний збір.

Натомість в Угорщині набув чинності закон про заборону безпритульності. Тепер поліцейські можуть підійти до безхатченків, вимагати від них покинути вулицю та поселитися в притулку. Якщо ті відмовляться це зробити, їх можуть примусити виконувати громадські роботи. У разі відмови – затримати. Якщо впродовж трьох місяців безхатьки тричі проігнорують вимоги поліцейських залишити вулицю, їх можуть взяти під варту.
Автор тексту та фото: Дар'я Роженкова