ЧЕРКАЩАНКА ВІСІМ РОКІВ НА ФРОНТІ: ПРО СТЕРЕОТИПИ, СМІХ, ЯКИЙ ЛІКУЄ, ТА ВТОМУ ВІЙСЬКОВИХ
На сторінках книг, газет і журналів, онлайн-видань все частіше можна зустріти тексти про жінок в економічній, політичній, науковій, воєнній сферах. Але так було не завжди, у перелічених напрямах панував образ чоловіка. Зміни в українському суспільстві можна простежити за останні 10-15 років. Українці не лише говорять, що живуть у демократичній країні, а й будують її своїми вчинками. Революція, війна відсівають бруд, формують національність і дають свободу, зокрема, жінкам сказати про себе вголос.

Про українську жінку на війні раніше говорили й писали мало. Правдиву участь жінок у недалекій нашій історії, наприклад, в УПА, світових війнах, ми дізнаємося тільки зараз. Така ідеологія надовго накинула на українців павутину стереотипів.
Наприкінці липня 2022 року було відомо про понад 50 тисяч жінок, які працюють у Збройних силах України. Безпосередньо служили близько 38 тисяч, а перебували на передовій п'ять тисяч жінок. Цитуючи заступницю міністра оборони України Ганну Маляр, можемо зауважити, що Україна має один з найбільших показників кількості жінок у Збройних силах серед країн-членів НАТО.
До дня захисників і захисниць України, 14 жовтня, "18000" розповідає історію черкащанки, для якої війна почалася у 20 років. Вона - військовослужбовиця, дівчина-парамедик. Йдеться про Вікторію Ткач, яка творить історію незалежної країни своїми вчинками разом із побратимами на передовій.
Читати історію
Від учительки хімії до парамедикині
Вікторія родом із Черкас. Вона закінчила черкаський колегіум "Берегиня", вступила до Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, де опановувала професію викладачки хімії.

- Там були ще додаткові скіли - хімік-органік, хімік-синтетик. Окрім того, щоб вчити дітей, що таке хімія і як не підірватися, могла працювати в лабораторіях.

Але з викладанням у школах не склалося: з осені 2013 року й до лютого 2014 року тривала Революція Гідності.

- Моя війна почалася з Майдану. Я ще навчалась у ЧНУ й тоді було багато проблем з керівництвом закладу, яке не підтримувало Майдан. Після того, як закінчила черкаський університет, почалась війна. Але мені треба було закінчити освіту, я вступила на магістратуру в Київський національний університет ім. Т. Шевченка.

Під час навчання вона проходила різні курси, щоб потрапити на фронт. Але ніхто не хотів брати людину без військового досвіду, попри те, що були певні навички з Революції.

- Я навчалася сама й навчала інших медицині. Крім того, вчилася, грубо кажучи, вбивати людей, бо спершу хотіла займатися не медициною. Та під час навчання зрозуміла, що омріяна мною професія не є ефективною для тих, хто поруч. Вирішила, що буду набагато кориснішою з медициною. Звісно, почала працювати як бойовий медик, парамедик, рятувати чужі життя, зокрема, наших ворогів.
Так у 2014 році Вікторія потрапила в АТО/ООС як доброволиця. Освіту парамедика вона здобувала безпосередньо на передовій та на курсах іноземних колег. Згодом і сама почала викладати медичні курси, які охоплюють різні напрями порятунку людей. Цим продовжує займатися й донині.
- Тобі можуть багато говорити, що ти робиш щось неправильно, що це не твій рівень, але якщо ти впевнена в собі й тверезо оцінюєш свій досвід, свої можливості, тобі нічого не може стати на заваді. Ти будеш працювати там, де хочеш. На жаль, у 2014 році в мене не вистачало внутрішньої самовпевненості, адже ми не знали, що таке війна, ми не знали як це триватиме, з чим ми зустрінемось. На початках було дуже страшно. Це більше через незнання. Але з початком повномасштабного вторгнення все змінилось - дозволити собі робити те, що вважаєш за потрібне, це великий скарб, головне - мати впевненість у собі.
Про момент дії та стереотипи у війську, якими досі живуть деякі жінки і чоловіки
Коли почалася повномасштабна війна, дівчина вже мала військовий досвід, тому розуміла, що рано чи пізно війна мала перейти в іншу фазу. Очікування для неї було виснажливим. Тож захист України на передовій після 24 лютого 2022 року став логічним продовженням восьмирічної історії війни.

- Перші вибухи в столиці дали мені розуміння, що вже не треба чекати, треба діяти. 24 лютого було психологічне полегшення, але краще б воно все не починалося.
Із травня Вікторія Ткач мобілізована, офіційно служить у ЗСУ як фельдшерка. Вона пройшла київський напрямок, де безпосередньо брала участь у зачистках населених пунктів, евакуації поранених: мирного населення й військових. Потім був чернігівський напрямок, і наразі - миколаївський.

У відділі, де служить черкащанка, є ще одна дівчина. Вікторія її порівнює з вогнем, адже вона гарно знає юридичну освіту, і так само розуміється на тактиці та володіє зброєю. Однак не всі дівчата в Збройних силах можуть гарно зарекомендувати себе: поки одні викорінюють стереотипи, інші підживлюють їх.
- Наша армія не готова до жінок-військових. Це все тому, що більшість військовослужбовиць не є військовими, а насамперед залишаються жінками. Є такі поняття, як "не хочу", "не буду", "не робитиму, бо я дівчина". Але ж немає великої різниці на інших роботах між чоловіками й жінками. Ти маєш бути професіоналом і тримати рівень того середовища, де перебуваєш. На жаль, зараз часто трапляються такі жінки, які можуть паплюжити честь і гідність жінки-військовослужбовиці. Але тішить те, що все змінюється в кращому напрямку.

Пліч-о-пліч з жінками борються за свободу українців чоловіки. Дехто з них також користується гендерними стереотипами, але вже як психологічною грою.

- Звісно, відчувалися прояви дискримінації у 2014 році й зараз, але це питання того, як я це сприймаю. Я не дозволяю по собі їздити. Можу залежно від ситуації відповісти на такі речі, що мені нібито треба готувати їжу, вирощувати дітей, бо я жінка. Це цікава психологічна гра з маніпуляціями.
Серед гендерних стереотипів є такий, що чоловік має бути сильнішим за жінку. На передовій фізична підготовка важлива для обох статей. Вікторія займається спортом із дитинства, про спортивне виховання подбали її батьки. Із часом почала займатися кросфітом і ходити в гори. Дівчина певна, чим краща фізична форма, тим меншим є ризик травмуватися.

- Фізичний стан організму важливий. Зазвичай там, де можна було б не травмуватися, фізично розвинена людина не травмується, а той, хто не натренований, може отримати травму. Тіло потрібно постійно тримати в активній фазі.

Хороша фізична форма потрібна і в момент підготовки до бойового завдання. Для різних завдань потрібен відповідний тип спорядження, тож вага екіпірування теж різнитиметься. Захисник чи захисниця може носити на собі, крім одягу, від п'яти до 25 кг спорядження.
Про момент дії та стереотипи у війську, якими досі живуть деякі жінки і чоловіки
Вікторія пам'ятає події з АТО й щодо ситуації на фронті в 2022 році її очікування справдились. Однак вражає жорстокість ворога.

- Найбільше вразили зґвалтовані діти, мертві діти, вражає тупізм ворогів і їхня безпринципність. Їм немає різниці в кого стріляти, кого ламати. Дивує агресія до мирного населення, ненависть до української символіки, нашої нації.

Очевидно, що під час повномасштабної війни стало більше операцій, які мають високий ризик загибелі. На війні немає таких, кому не страшно. За словами парамедикині, про відсутність страху говорять тільки ті, хто ніколи не був у критичних ситуаціях.

- Це так звані "Операції-200": тобі розписують все, що ти маєш зробити, що в результаті виникає думка: "Все, мабуть, я помру". Розуміючи, наскільки це важка операція, починаєш оцінювати свої сили тверезо й розуміти, що ти можеш не повернутися із завдання. Це нормальні речі, хоча ти маєш бути в собі впевнений, страх не має панувати над людиною.

На цій великій страшній війні обов'язок Вікторії саме рятувати людей. Часто не вистачає часу заповнити картку постраждалих, та це вже й не принципово, головне - надати допомогу.

- Я, на жаль, не веду статистики. Колись ми ще з Донбасу вели журнали, а зараз залишилась документація, але вона тільки між ланками надання допомоги від бойових медиків до госпітальних. Я не рахую врятованих, це непринципово, напруженість дуже велика.

Здавалось би, що війна малює життя лише в чорно-білий. Та військова вважає інакше: війна - це не лише про біль, плач, крики, у ній є й хороше. Це стосунки між людьми, для когось - це улюблена робота. Там люди цінують інакше побут, тепле ліжко, нагріту воду. Військові перебувають поза зоною комфорту, але не страждають від цього. А ще на війні є місце для сміху. Найчастіше так спрацьовує захисна реакція організму на стрес, та все ж це емоція, протилежна суму.

- Сміюсь, що дурна. Переводжу будь-який стрес, з яким важко справитися, у сміх. Так контролюю себе тут і зараз. Війна - це ще жарти, які може зрозуміти маленька група людей, це слова чи жести, які тобі нагадують цілу історію. Війна - це інше життя, але в ньому, як і в будь-якому житті, є спектр емоцій, які ти проживаєш, але на війні все яскравіше. Військове життя простіше, ніж цивільне. І воно мені більше подобається.
Про що втома військових та
чому косметичка на війні - не для краси
Дівчина й під час війни може знайти хвилинку подбати про себе. Вікторія бере з собою на передову косметичку, але там не буде червоної помади чи хайлайтера. На війні, щоб бути красивим, потрібно бути здоровим.

- Косметичка - це не щось для краси. Це догляд за собою. На передовій я не повинна мати обдертий вигляд. Я хочу себе любити і війна цього вчить. Якщо є вільна хвилина, можу зробити манікюр. З ним приємніше й безпечніше, наприклад, не заламуватимуться нігтики, можна не думати про манікюр місяць. Я ніколи не ходила з довгими нігтями чи яскравим макіяжем, хіба що в шкільні роки. Так, буває настрій нафарбувати вії й розчесати брови. Я не бачу сенсу фарбувати губи, якщо це не гігієнічка.


За словами Вікторії, втома її наздоганяє вже в цивільному житті. Фізична втома не така важка, як психологічна. Після повернення в мирні міста потрібен час на відновлення.

- Я більше втомлююсь у цивільному житті. Це нормально, що люди можуть дозволити собі спокійно гуляти, коли за 60 кілометрів війна, але мене це починає зачіпати.

Також дівчина розповіла, що її не відпускає почуття провини, коли вона перебуває на більш-менш мирній території, а її побратими - на фронті. Такі думки Вікторія спрямовує у заняття спортом. Інший час у цивільному житті військова приділяє тому, за чим сумує на передовій.
- Коли я не вдома, сумую за чоловіком, який теж у війську, за своїм псом. На фронті згадуються ранки з промінчиками, запахами кави, ранковими бутіками, круасанами з кав'ярні, непоспіх, ранкові мультики. Не вистачає побуту, сімейного маленького щастя.
Вікторія Ткач, попри все хороше й погане на передовій, називає свій обов'язок - захист країни - улюбленою роботою. Черкащанка жартує, що тепер вона не пані, а кавалер. Вікторія нагороджена президентом орденом "За заслуги" ІІІ ступеня.
Українцям на більш-менш мирних територіях радить сплачувати податки, працювати, вчитися надавати допомогу постраждалим, навчатися тактиці, володіння зброєю, бути терпимими не тільки до військових, а до всіх, адже у кожного свій стрес.
- Ми зможемо перемогти й відновимо все, що було зруйноване, й навіть зробимо краще. Не забувайте донатити тим людям, які на фронті. Наша перемога буде феєричною.
Підготувала Вікторія Нянько
Слідкуй за "18000" у соцмережах:
На головну