Як і більшість українських свят, Івана Купала має синкретичний характер, поєднуючи язичницькі та християнські мотиви. Свідчить про це навіть назва свята. Адже його перша частина - "Івана" - взята від назви християнського святого Івана Хрестителя, а друга - Купала - безпосередньо від назви головного чоловічого божества свята. Це пов'язано з тим, що після прийняття християнства церква накладала свої свята на язичницькі, аби люди забували давні вірування. Таким чином, народне свято Купайла збігалось із Різдвом святого Івана Хрестителя, що відбувалось за пів року від Різдва Христового.

Цікаво, що перша згадка про свято датується ще 1262 роком. Міститься вона в Іпатіївському літописі, де йшлося про події "напередодні Івана дня на самі купалья". Водночас божество Купала вперше згадується в Густинському літописі, що датується XVII століттям. У ньому святкування подається через призму християнства - із негативною конотацією.

Саме Купайла в парі з Мареною вшановували українці цього дня. Коли Купайло або ж ще його називали Кострубонько тут уособлює образ чоловічого помираючого та воскресаючого божества і втілює роль головного запліднювача, то Марена - головну русалку свята. А за іншими даними, вона мала риси зимового божества.

Загалом святкування Купала у наших предків мало кілька етапів. Припадало воно на день літнього сонцестояння, коли ніч була найкоротшою. Структура свята була подібною до композиції язичницького ритуалу. Вона складалась із закликання, вшановування та проводжання (поховання).

Найкраще зберегли прадавню дохристиянську структуру свята купальські пісні.

Як бачимо, перша частина пісні є закликанням Купайла, його запрошенням прийти на свято.

Крім того, прийти на свято цього вечора мали й всі жителі села. У деяких обрядових піснях простежується навіть прокльони щодо тих, хто не хоче відвідати ігрища.

Одним із атрибутів свята було купальське вогнище. Заготовляли паливо для нього завчасно. Усі жителі села віддавали для цього свої старі речі. У такий спосіб відбувалось своєрідне очищення, адже разом із речами згорало й усе "нечисте". Розпалювали багаття на живому вогні, тобто здобували його тертям.

Пізніше розпалювали вогонь уже хлопці.

За переконанням поліщуків, купальський вогонь мав чудодійну очищувальну силу. А тому, аби позбавитись хвороби, люди тричі проти сонця обходили догораюче купальське багаття та йшли додому, не озираючись, ні з ким по дорозі не розмовляючи. Вірили, що їхні недуги залишилися на згарищі, тому боялися обернутися, щоб не отримати їх назад.

Могли в багатті спалити й сорочку хворої дитини, щоб вона швидше одужала.

Усталеним є звичай стрибати через купальське вогнище. Так, на Уманщині спочатку через багаття стрибав кожен хлопець, а вже потім - парами. Уманчани вірили, що чим вище скочить хлопець - тим кращим буде на його городі урожай. Чим спритніше скочить - тим здоровіший буде. Упаде - трапиться щось нещасливе. Розгорне вогонь - розгорнеться якийсь нелад.

А за записами українського етнографа Олекси Воропай, перед тим, як стрибати через вогнище, хлопець знімав із дівчини вінок і клав собі на голову, а свою шапку - дівчині.

Діти цього дня стрибали не через багаття, а через кропиву.

На Уманщині був купальський ритуал вбирання будяка.

По завершенні обряду дерево розламували, топили у водоймі або спалювали. У різних регіонах ритуал міг різнитися або поєднувати декілька елементів, тобто бути синкретичним, що свідчить про давність його походження. Загалом таке деревце можна розглядати як купальську жертву.

Кожна дівчина намагалася взяти собі гілочку Купайлиці "на грядки", щоб городина краще росла, особливо огірки. В інших селах - гілочки брали із собою хлопці й розкидали на городі, щоб огірки родили. Або ж Купайлицю спалювали й розвіювали на городі попіл.

Іноді Купайлицю ще називають Марієчка, Марена, Мара, тобто старша русалка або богиня потойбіччя. Ще називають Купало, Кострубонько. А існує й збірний образ, що має назву Купаллє. Він поєднує і жіноче, й чоловіче начало.

Ще одним атрибутом свята була антропоморфна солом'яна лялька. Це могла бути як одна лялька, яка втілювала Марену, так і пара ляльок, що уособлювала Купайла та Марену. У кожному регіоні - по-різному.

Зокрема, опудало Марени могли робити із соломи, чорноклену, кропиви. На нього вдягати жіночу сорочку й вінок. А іноді просто виламували велику гілку чорноклену, верби або тополі й обвішували його стрічками та ставили на обраному для ігрищ місці.

У деяких записах зафіксовано, що купальську ляльку могли заміняти й старі солом'яні речі.

У кінці свята ляльку, як і Купайлицю, могли топити, спалювати або розбирати на шматки. У такий спосіб відбувалась заключна частина ритуалу - проводжання або поховання.

Ця композиційна частина свята також чітко простежується в купальських піснях.

Також цього дня дівчата та хлопці намагались облити один одного водою та скупатися у водоймі. Хлопці могли ловити дівчат та тягти до води, бо "негоже на Купала сухому бути". Хоч подекуди і вважалось, що купатися з Мареною не годиться, бо накличе бурю.

Водили під час ігрищ і хороводи, співали пісень та танцювали.

Багато цього дня було й імпровізацій - у кожному селі могли святкувати по-своєму.

Дехто з дослідників припускає, що такі купальські обряди можна пов'язати із давніми звичаями парування при воді, що супроводжувались подібними ігрищами та повинні були відбуватись, коли місяць уповні.

Згідно з народним повір'ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, - ще дівуватиме. Як потоне вінок - заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж і піде.

Зазвичай хлопці вже наперед знали, які вінки сплели дівчата, що їм подобаються або з якими вони любляться. А тому кожен юнак йшов ловити "свого" вінка, аби в подальшому заслати до цієї дівчини сватів.

У деяких регіонах плели вінки не лише молоді дівчата. Зокрема, на Закарпатті жінки відносили віночки на могилу до дітей, які померли нехрещеними. А на Західному Поліссі у день перед купальською ніччю пастухи плели вінки худобі і гнали її додому з вінками на голові. Удома худобу зустрічав господар і давав пастухам гроші за вінок, який вважали засобом охорони від нечисті.

Чи не найвідомішим та висвітленим у творах мистецтва є повір'я про магічну квітку папороті, що нібито з'являється в купальську ніч. За легендою, папороть квітне лише одну коротку мить найкоротшої у році ночі, тобто у ніч літнього сонцестояння. Здобути цю квітку важко, оскільки її береже від людей нечиста сила. Однак сміливець, який зірве цвіт, отримає дар прозріння, зможе розуміти мову звірів і птахів, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих та знаходити заховані в землю скарби. Володар квітки також міг у ніч напередодні Івана Купала бачити, як ходять лісом дерева й розмовляють між собою.

Пов'язане зі святом Купала й вірування в цілющу силу купальської води. Тому дівчата ходили вранці до криниці, набирали воду і, намагаючись її не розхлюпати, приносили до хати, де нею вмивалися всі домашні. Кожна хотіла прийти першою зачерпнути цілющу воду.

А с. Гута, що на Волині, вранці ходили на городи і збирали в пляшку росу з капустяних листків. Її зберігали і використовували як ліки. Говорили, що вона добре гоїла рани й зцілювала хворі очі.

Захищали цієї ночі від нечисті українці не лише себе, а й своє господарство. Усю ніч господарі й господині в селі не спали, бо "відьми лазили". До світанку у хаті не згадували ні про яку нечисть, щоб не прикликати, а худобу "підкурювали" минулорічним зіллям. Будинок прикрашали різним захисним зіллям - обсипали маков, клали на вікна гілки осики, кропиву. Також господарі могли брати освяченого на Великдень ножа і йшли з ним до хліва. Цим ножем на порозі кожного хліва малювали три хрестики, вірячи, що відьма не нашкодить їхній худобі.

Відроджують традиції святкування Купала в Україні і сьогодні. Якщо ще 50 років тому святкування мало виключно "клубний" характер - відзначалось у сільських клубах за сценаріями, позбавленими традиційного трактування, то сьогодні все більше українці повертаються до старовинної основи свята, шукаючи давно забуті сенси.

Чи не найпишніше святкують та відтворюють купальські традиції нині в Музеї під відкритим небом Пирогово, що на Київщині, та в с. Легедзине на Черкащині. Зокрема, в останньому відзначають свята за давнім звичаєм - у ніч літнього сонцестояння. Організовують його за участі фольклористів та етнографів із Музею Івана Гончара та заповідника "Трипільська культура". Усі, хто приїжджають на святкування, не лише дізнаються теорію про нього, а й стають безпосередніми учасниками дійства - співають купальських пісень вчаться плести вінки, наряджають Купайлицю, шукають квітку папороті, стрибають через вогнище.

Натомість у Пирогово святкування Купала проводять у ніч із 6 на 7 липня. Тут також проводять реконструкцію старовинних обрядів свята.