“Все не може вже бути добре”. Що говорять рідні бійців із “Азовсталі”?

Військові полку “Азов” залишаються заблокованими в Маріуполі на заводі “Азовсталь” та продовжують чинити героїчний опір окупантам. Рідні закликають владу та увесь світ врятувати їх. Зокрема, було зареєстровано петицію до ООН стосовно задіювання процедури під назвою “екстракція”. За лічені дні вона набрала більше мільйона підписів.

Президент України Володимир Зеленський заявляє, що росія відмовляється від усіх можливих варіантів визволення українських військових, зокрема, від обміну на російських військовополонених.

У вівторок, 10 квітня, у студії “18000” виступили Ольга Литвин та Ганна Дерев’янко. Ганна – мама черкаського “азовця” Олександра Дерев’янка, який загинув під час захисту Маріуполя від загарбників на початку квітня. Оля – дівчина військовослужбовця, що перебував на “Азовсталі”. За кілька днів до початку ефіру з Артемом саме зник зв’язок. Учора, вже після ефіру, стало відомо про його загибель. 

“18000” публікує текстову версію інтерв’ю без коректив. Викладаємо цю розмову такою, якою вона була у вівторок.

Про “Азовсталь” і полк “Азов”

Ольга Литвин: Хочу, щоб усі розуміли, які люди зараз там. Вони будуть стояти до останнього, готові віддати життя за цю країну, ніхто з них не буде бігти чи здаватися в полон. Вони не виживуть у полоні. Знаю, що звідти вийшла тільки одна людина: покалічена, без зубів.

Ми хочемо, щоб люди кричали про Маріуполь, кричали до останньої хвилини, поки ми не побачимо наших рідних, поки їх не евакуюють звідти. Реально кожні 10 хвилин ми прощаємось із чиїмось життям. Будь ласка, кричіть. Тому що в нас немає часу мовчати. Кричіть вночі, вдень, вранці, коли завгодно. Пам’ятайте про Маріуполь! Тому що такого жаху ще не було ніколи й ніде. 

Про важливість підтримки петиції

Ольга Литвин: До цього було багато різних петицій. Але ця розроблена з юристами, це звернення до ООН, ми закликаємо всіх її підписати. Нині вже зібрався мільйон підписів, чому ми дуже раді

Також ми звертаємось до всіх громадських організацій, щоб вони показали свою підтримку “Азову”, військовому гарнізону Маріуполя. Сподіваємося, ця петиція допоможе з екстракцією наших військових.

Але ми спілкувалися із представниками ООН у Запоріжжі, вони казали, що до цього відношення не мають. Але ж це не так! Адже нині порушуються реально права людини. Це справжній геноцид, люди просто гниють. Ми намагємось достукатись. Люди, прокиньтеся! Це ж не дві людини, не кішечка якась. Це тисячі людей. 

Що передбачає екстракшн?

Ольга Литвин: Екстракшн – це евакуація із залученням третьої країни. В нас немає нині можливості направити свій флот, щоб хлопців вивезли. Ми сподіваємося на третю країну, яка зможе зайти до самого Маріуполя, вивезти звідти всіх військових, поранених військових і цивільних, які там залишилися. Цивільні, наголошу, там ще теж залишаються.

У найгіршому стані – поранені військові. Там є люди без ніг, без рук, які не мають можливості переміщуватися, а з кожною годиною, кожним днем все більше авіації проти них працюють, з моря скидають бомби. І ці бункери завалюються, задавлюють людей, які там лежать поранені.

Ситуація на “Азовсталі” нині. Фото: kzsky

Про зв’язок із військовими

Ганна Дерев’янко: До моменту загибелі сина це були короткі повідомлення. Коли припинилися повідомлення, були дзвінки, дуже короткі, такі: мам, я поки живий. Все. Я встигала лише сказати: я тебе люблю і чекаю. За тиждень до загибелі він не виходив на зв’язок зовсім, бо не було можливості. Тоді мені писав його побратим… Вони зараз усі мені як діти. Я їх усіх чекаю і скрізь прошу, щоб мені повернули моїх дітей.

Ми маємо забрати наших хлопців, тіла наших захисників, маємо їх поховати.

На жаль, той хлопець, з яким ми тримали зв’язок, теж загинув. Зараз я підтримую зв’язок із його дружиною, вона маріупольчанка, нині у Черкасах. 

З іншими рідними бійців теж тримаю зв’язок. Ми вже як одна велика родина. І кожна втрата – це біль тотальний і спільний. Ми намагаємося його якось розділити, щоб було легше. 

Ольга Литвин: Зв’язок з рідними бійців цілодобовий. Може бути о третій ночі якесь важливе повідомлення. Ми всі списуємось, починаємо шукати, що можна далі зробити. 

Якщо говорити про зв’язок із хлопцем, то спочатку він був не лише з ним, а й іншими знайомими, з якими він служить. На жаль, більше нікого з них немає.

Остання наша довга розмова з Артемом була на початку березня, тривала 40 хвилин. До початку березня він виходив на зв’язок по кілька разів на день. На жаль, із кожним днем ми втрачаємо все більше можливість чути рідних. Може бути перерва у шість днів. І всі ці шість днів ми живемо від повідомлення до повідомлення, коли він хоча б плюсик напише, що він живий.

Найстрашніше, що раніше, коли він не відповідав, я могла якомусь другу написати, він міг відплюсувати. Зараз уже немає до кого звернутися. Востаннє він виходив на зв’язок три дні тому. Після цього там відбулися страшні речі. Писала його мама, що їй наснилося, нібито він поранений. Але я сподіваюся, що це не так, що все добре і що скоро він вийде на зв’язок.

Яким бачать розв’язання ситуації самі військові?

Ольга Литвин: Минули вже два місяці, коли вони не отримують жодної допомоги. Єдине врегулювання, яке може бути, це дипломатичне. 

Ганна Дерев’янко: Для допомоги військовим шляхом потрібно задіяти великий людський ресурс. Наші хлопці це визнають і хочуть зберегти життя своїх побратимів, які хотіли б допомогти. Вони не хочуть втрачати життя. Кажуть рідним: все добре. У мого сина була одна така фраза, він завжди казав: “Жить можна”. Але ми, рідні, відчуваємо, наскільки їм голодно, страшно, боляче.

Обстріли “Азовсталі” не припиняються. Фото: Азов

Про комунікацію з цивільними, які вибралися з “Азовсталі”

Ольга Литвин: Якщо говорити про людей, які евакуювалися в Україну, а не в бік росії, то вони дуже дякують військовим за всю ту допомогу, яку їм надавали. Адже військові медики допомагали з лікуванням, бійці допомагали їжею. Це підтвердить, мабуть, будь-яка людина, яка змогла вибратися з того пекла.

Там було настільки багато діток, їм буквально ще пів року немає і вони не бачили навіть світла, бо жили два місяці під землею. Це жах насправді. У 21 столітті важко подумати, що таке може бути. 

Що не варто запитувати у рідних бійців, які перебувають на “Азовсталі”?

Ольга Литвин: Краще взагалі не запитувати, ніж питати: “Ну, як вони там, тримаються?” Я впевнена, що вони вистоять! На жаль, буває, що питають про щось люди, яким узагалі байдуже. Без жодних емоцій. Це видно і це тяжко.

У мене хлопець, попри ситуацію, яка склалася, завжди каже: все добре, хвилюється, чи я поїла, чи мені не холодно. Не знаю, як у нього на це вистачає сили.

Ганна Дерев’янко: Я б хотіла чути від усіх одне питання: “Чим можу допомогти?” Більше нічого. Коли починають співчувати і кажуть, що все буде добре… Це найстрашніше, що можна почути для мами, яка втратила половину свого серця. Це дуже важка фраза. Люди мають розуміти, що в такій ситуації не може вже бути добре.

Дивіться також відео з ефіру

Долучайся до телеграм-каналу “Шо там у Черкасах?”. Оперативно повідомляємо про повітряні тривоги і першими повідомимо про нашу перемогу


Матеріал підготовлено в межах проєкту “Громадськість за демократизацію“, який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю автора і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *