*цей матеріал написав для 18000 політичний оглядач Юрій Сас.
Здоровий глузд підказує, що займатися політичними інтригами під час війни не можна. Навіть інстинкт самозбереження мав би про це сигналізувати. Але ми тут в Україні вже звикли спростовувати аксіоми. Тому політичні процеси не припиняються, навіть намітилися явні передвиборчі симптоми.
Очевидним симптомом останніх днів стало голосування за повернення підвищених виплат військовим. Питання навіть не в бюджетних потенціях Уряду, а в тому, як і з чиєї подачі це було зроблено. Контроль Офісу над парламентською більшістю вчергове поставлено під сумнів, ініціативу перехоплено бунтівними втікачами.
Згадані вище передвиборчі симптоми відчуваються й на регіональному рівні. На Черкащині ці тенденції простежуються у вигляді особистих політичних протистоянь. Характер персонажів зумовлює характер скандалів. Тож ми вимушені спостерігати лайновкиди і лайновикриття. Але якщо дещо абстрагуватися від пікантних деталей і брутальних випадів, то за цим явно вимальовується підготовка до виборів, про які поки що можна писати лише з вірогідністю прогнозу погоди на наступну осінь. Так, справа невдячна. Але робити це варто хоча б тому, щоб змістити фокус з хвилі «компроматів» та особистих драчок на справжні механізми та рушійні сили цих історій.
ПАСТКА ВОЄННОГО СТАНУ
Під час воєнного стану вибори не проводяться. Війна ж триває і не можна прогнозувати навіть приблизно часу її закінчення. Формально, строки повноважень президента та Верховної ради закінчуються в 2024 році. Тоді ж мали б відбутися і вибори. Але базовий довоєнний сценарій Банкової передбачав дострокові одночасні вибори і Ради, і голови держави. Саме такий варіант обіцяв найкращий результат провладного політичного проєкту, який би позбувся назви «Слуга народу» і заодно баласту з нелояльних і малоактивних депутатів першої хвилі. При чому на регіональному рівні теж. Стартувати в такому разі треба було б не пізніше осені 2023 року, щоб встигнути розгорнути нові команди і максимально використати кумулятивний ефект одночасних виборів.
Але, повторюся, краю-кінця війні не видно. У військову аналітику вдаватися не будемо, щоб не смішити читачів. Дипломатичні зусилля ж розбиваються через очевидні речі: українська влада не може ні за яких обставин визнати офіційно втрату територій, а російській військові злочинці підняли ставки на рівень власного життя. Відступати путіну немає куди, позаду навіть не Москва, а Гаага.
Банкова могла б відкласти це питання на закінчення війни, коли б це не сталося і тоді, у відповідності до всіх законодавчих вимог, піти на одночасні вибори. Але є одне «але». Центробіжні сили, які проявилися ще до війни в парламентській команді «слуг», нікуди не зникли з війною. І саме демарш Разумкова із «законом про 30 тисяч» яскраво демонструє проблему. Рішення про «обнулення» «Слуги народу» давно вже стало секретом Полішинеля, тому більшість депутатів більшості (цікавий каламбур) тепер розуміє, що кожен сам за себе. І діє відповідно.
ЗАКОН ЧИ КОДЕКС?
Є правовий аспект проблеми, який суттєво впливає на правила гри і перебіг майбутнього виборчого процесу. В разі проведення чергових виборів, вони мають регулюватися Виборчим кодексом, який передбачає виборчу систему з відкритими регіональними списками. Майже кожна область являтиме собою один виборчий округ, в межах якого і конкуруватимуть партійні команди. Пам’ятаєте місцеві вибори 2020-го року? Тільки округи великі з регіональними списками, всередині яких точитиметься своя внутрішня боротьба. Ну і будуть «захищені» частини загальних списків, куди потраплятимуть найбільш топові, ресурсні, медійні на національному рівні кандидати. Модель неоднозначна, складно прогнозована, і (головне) в силу тих чи інших причин не дала потрібного владі результату на місцевих.
Успіх «зеленої команди» на дострокових парламентських виборах 2019-го року відбувся за умов старої змішаної виборчої системи. Це там, де два бюлетені. В одному закриті виборчі списки партій, в іншому – прізвища кандидатів в одномандатних виборчих округах. І якщо вибори знову будуть оформлені як дострокові, вони знову ж таки пройдуть по старому закону зі змішаною системою.
Безумовно, прораховуються обидва варіанти: і вибори за Кодексом, і вибори за Законом. Але ризикну припустити, що перевага буде надаватися якомусь одному. Варіант змішаної системи виглядає надійнішим. І тут ми повертаємося до проблеми воєнного стану і часових лімітів, які дозволяють достроково розпустити Верховну раду. Все це звужує простір для маневру для чинної владної команди і підвищує ризики парламентського бунту фактично «списаних» для нового проєкту депутатів більшості. Тому ми можемо стати свідками пошуку «гібридного» рішення по змінам умов воєнного стану, або прагнення прискорити закінчення війни шляхом форсування виконання окремих військових задач, оголошення проміжного перемир’я, чи пошуку інших дипломатичних варіантів оформлення миру.
Варто згадати, що проведення виборів в принципі є дуже проблематичним з огляду на невизначеність в питаннях окупованих територій та неймовірної кількості зовнішніх та внутрішніх біженців. Це створює гігантські ризики, але в той же час це та сама каламутна водичка, в якій так люблять ловити рибку недобропорядні політики.
РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР
В кожній з областей є свої тригери, які зумовлюють характер політичних процесів. Нехай ці процеси і задаються глобальною повісткою. В будь-якому разі влада мала б сформувати на рівні областей команди, які б забезпечили успішне переформатування партії влади в новий проєкт з умовно «новими обличчями». Схема стара: в оточенні президента підбираються відповідальні за регіони, які розставляють кадри, проводять кастинг кандидатів, шукають ресурси.
Задачі ці сильно ускладняються економічним спадом, короткою лавою політично активних людей, настроями фрустрованих виборців. З іншого боку, ситуація «каламутної води» провокуватиме на пошук простих рішень, здебільшого у вигляді пірамідок з роздачі гуманітарної допомоги і маніпуляцій зі списками. Доля реєстру виборців має стати окремим питанням для аналізу.
Якщо слідкувати за кадровими перестановками в регіонах, можна побачити, що Офіс президента переймається питанням формування команд. Подальші кадрові перестановки неминучі, вони показуватимуть, хто з оточення Зеленського братиме на себе відповідальність за ті чи інші регіони. Також характер кадрових призначень буде непрямим маркером обраного варіанту розвитку подій. Під різні сценарії виборів потрібні різні виконавці. Для регіональних списків – медійні особи або організатори кампаній. Під змішану систему – майстри політичного маневру і міцні господарники. Хоча цієї логіки можуть і недотриматись під відповідальність «смотрящіх».
НАШІ МАЖОРИТАРНИКИ ТА ЇХНІ ПЕРСПЕКТИВИ
На сьогодні сім черкаських мажоритарників мають різні перспективи подальшої парламентської кар’єри.
Любов Шпак (ВО №194, Черкаси) до війни увійшла в групу Разумкова, але зараз не демонструє однозначної публічної позиції. Для Банкової вона списаний гравець і має думати про майбутнє самостійно. Перспектив переобратися в своєму окрузі від будь-якої політичної сили не має.
Олег Арсенюк (ВО №195, Черкаси, Чигирин, Чорнобай) сплив в малочисельній групі підтримки одіозного Миколи Тищенка, позуючи з ним на фоні сміттєзвалищ в мілітарному вбранні з шевроном ТСК (тимчасова слідча комісія). З одного боку, Тищенко є публічною і медійною проблемою для влади і брати його в новий проєкт не стануть. Але орієнтація на Андрія Єрмака може подарувати Тищенку хоч якийсь шанс поборотися (в залежності від виборчої системи) у відкритих списках, або в ролі узгодженого самовисуванця. Чи відкриває це перспективи для Арсенюка? Сумнівно.
Андрій Стріхарський (ВО №196, Корсунь, Городище, Шпола) всю каденцію вів себе як чистий лоббіст власного будівельного бізнесу в Києві та ряду інших цікавих напрямків, як то поховальний бізнес. Але перебування в клубі київських забудовників майже завжди зберігає можливості реінкарнації. Тим більше, що сам Стріхарський протягом 2022-го року засвітився в окрузі з таким банальним, але на жаль ефективним атрибутом, як продуктові набори для виборців. Тобто для себе він перспектив повернення на округ не відкидає. Чи бачать його в новому проєкті? Наразі ні, але все може змінитися за певних обставин.
Віталій Войцехівський (ВО №197, Золотоноша, Тальне) обирався не під час переможної «зеленої хвилі» 2019-го, а на довиборах по округу, де пройшов Олександр Скічко. Скічко зміняв мандат на посаду голови Черкаської ОДА і Віталій Войцехівський в статусі мера Золотоноші виграв «тендер» на право представляти «Слуг народу». До цього він засвітився і з Партією регіонів, коли та перебувала при владі, і при «Солідарності» в аналогічній позиції. Перемогу Войцехівському забезпечила активна участь ОДА та особистий візит Володимира Зеленського. Але навіть попри це мало місце масове контрольоване голосування за списками «заохочених», що викликало скандали в день виборів.
ЧИТАЙТЕ: «Гра у вибори». Як у Зеленського на Черкащині заводили свого кандидата у парламент
Лояльним «багнетом» зеленої більшості, попри регулярне відвідування засідань Верховної Ради та лояльні голосування, Войцехівський не став. І вже під час активної фази російського вторгнення «наїхав» (інакше не скажеш) на призначеного президентом голову обласної державної адміністрації Ігора Табурця. А отже і на людей, які за ним стоять (про це буде далі).
В цій боротьбі він втратив більше, ніж об’єкт його наїзду. В першу чергу – в очах політичного керівництва країни. Ходять чутки навіть про можливе виключення його з фракції СН, хоча автор має сумніви, що хтось зараз наважиться на публічну демонстрацію брудної фракційної білизни. Так чи інакше, в новому проєкті його не бачать. Та й він настільки прикипів до рідної Золотоноші, що більше часу проводить в колишньому кабінеті мера. В боротьбі з Табурцем у Войцехівського знайшовся несподіваний союзник, про якого йтиметься далі.
Сергій Рудик (ВО №198, Сміла, Кам’янка) єдиний депутат від Черкащини, який взяв зброю в руки з початком повномасштабного вторгнення. До цього він пройшов курс підготовки офіцера артилерії. В його свіжому інтерв’ю виданню «Цензор» вказується, що він має звання підполковника ЗСУ. З партійністю Сергія Рудика ситуація не до кінця зрозуміла. На його сторінці в мережі Фейсбук вказано, що він голова партії «Команда Сергія Рудика. Час змін!». В той же час він є членом депутатської групи «Партія «За майбутнє!». Сам він висловлюється таким чином: «У нас зараз одна партія – партія перемоги над рашизмом». Не можу не погодитися. Але під час виборів це матиме значення, тож цілком можливо, що підполковник Рудик залишає собі на майбутнє простір для політичного маневру. Його політичний досвід і статус учасника війни безумовно відграють свою роль, але якою вона буде, залежатиме від багатьох чинників. В тому числі, від рейтингу партії «За майбутнє», яка є проєктом Ігоря Палиці. Низький поточний рейтинг (згідно даних соцдосліджень) там може бути компенсована технологічною опорою на базові регіони, серед яких буде Черкащина. Не дарма ж міський голова Черкас Анатолій Бондаренко є учасником саме цього проєкту.
Сергій Нагорняк (ВО №199, Жашків, Тальне, Маньківка) з усіх депутатів більшості від Черкащини виглядає птахом найвищого польоту. Рівень тем, якими він переймається в публічній площині вражає. Тут і енергетична галузь, по якій він висловлювався за кадрові зміни. Тут і галузь охорони здоров’я, де він має міцні зв’язки і серйозні можливості на найвищому рівні. Проти нього грає публічний кейс з підозрою від Спеціальної антикорупційної прокуратури щодо недостовірного декларування. Що переважить, сказати важко. Але шанси залишитись в обоймі він має. Мало подібних за масштабом людей серед нинішніх «слуг», хоча і не факт, що такі будуть в нагоді. Так само, як і Стріхарський, Нагорняк засвітився з роздачою гуманітарки, але і тут зі знаком мінус. І прострочені товари в пакетах знайшли, і взагалі це виглядало саме як допомога з-за кордону, яку від себе роздавати було дещо некоректно, м’яко кажучи.
Антон Яценко (ВО №200, Умань, Христинівка, Монастирище) розгубив ресурси і можливості, які мав в минулому. Нагадаємо, що Яценко контролював обласний осередок партії «За майбутнє», завів своїх людей до складу Черкаської обласної ради, сподівався впливати через однопартійця Анатолія Бондаренка на ситуацію в обласному центрі. В тому ж 2020-му він святкував тріумф, домігшись обрання міським головою Умані своєї помічниці Ірини Плетньової замість принципового опонента Олександра Цебрія. Однак пан Яценко прорахувався. Плетньова не стала слухняною маріонеткою і сепарувалась від колишнього босса, в тому числі публічно. Доступ до міського бюджету та адміністративного ресурсу Умані відтепер для нього закритий. Наступним випробуванням стала втрата контролю над фракцією «За майбутнє», та й Бондаренко переграв Яценка у внутрішньопартійних інтригах. Але цей удар долі змусив Антона Яценка мобілізувати зусилля для повернення в медійну площину. Визначивши відповідальними за втрату контролю над фракцією обласної ради голову ОДА Ігоря Табурця та Анатолія Бондаренка, Яценко пішов у наступ.
Незабаром пішли публічні заяви, одночасно з’явилися «компроментуючі» матеріали на очільників області та обласного центру. Зачіпалися близькі люди опонентів Яценка. Сильним, хоча й популістським, кроком були звернення до правоохоронних органів щодо нарахування премій черкаському міському голові Анатолію Бондаренку, що лягало в інформаційну канву претензій НАБУ іншому голові обласного центру з аналогічних підстав. Все це викликало зворотну реакцію, і тепер ми спостерігаємо хвилю заяв і матеріалів спрямованих на дискредитацію Антона Яценка. Однак за минулі роки про нього писали багато і все це не є новиною для досвідченого оглядача. Просто нагадаю, що в біографії Яценка є робота в Адміністрації президента Кучми за керівництва Медведчука, робота помічником прем’єр-міністра Миколи Азарова. Де зараз живуть обоє колишніх начальників Антона Яценка нагадувати навіть не варто.
Вперше народним депутатом Яценко став за списком БЮТ, потім перейшов звідти до фракції Партії регіонів, потім двічі обирався по Уманському виборчому округу. В 2019-му «Слуга народу» дивним чином не висунула опонента Яценкові. Це свідчить про рівень політичного впливу депутата-мажоритарника в той час. Що тут ще згадаєш? Журналістський штамп «король тендерної мафії»? Упор робиться на твердження, що Яценко вимагав від обласної влади контролю над бюджетними коштами, які виділялися на його округ. З правом визначати підрядників по об’єктах. Але це не матеріали кримінальних справ, всього лише заяви. Хотілося б більшого, якщо чесно. Більшого, ніж обіцянка пана Бондаренка «надавати по потилиці».
ЧИТАЙТЕ: “Коли побачу його, дам по потилиці”, – на Черкащині Яценко “атакував” Бондаренка, той відповів
КОНФЛІКТ
Тепер про виникнення тандему Яценко-Войцехівський. Хто став ініціатором цієї унії, невідомо. Символічним кроком став візит Войцехівського до Умані, де йому, до речі, на вулиці влаштували недружній прийом місцеві мешканці. Це навіть потрапило в телесюжет ЗМІ. Не беруся стверджувати, що це був стихійний експромт, а не робота місцевої влади в союзі з владою обласною.
Насправді Антона і Віталія об’єднали конфлікти з головою Черкаської ОДА Ігорем Табурцем. Войцехівському той, судячи з усього, перейшов дорогу в кадровому питанні по Іркліївському риборозпліднику. А Яценкові – в питанні контролю над фракцією «За майбутнє» в обласній раді. Як на мій погляд, Табурець робив те, що мав робити обласний керманич в цей час. Так, не гнучко, без урахування інтересів нардепів. Якщо вони можуть показати його приватний інтерес в цих питаннях, нехай зроблять це в прозорий спосіб. Ціна питання для Табурця – збереження посади з подальшою можливістю керувати областю під час виборчої кампанії, бути одним з тих, хто визначатиме долю списків чи кандидатів в новому політичному проєкті Банкової. Одним з тих, бо за Табурцем стоїть голова Комітету Верховної ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Олександр Завітневич. Він же є неформальним відповідальним перед президентом за Черкаську область.
КРІЗЬ ПРИЗМУ МАЙБУТНІХ ВИБОРІВ
Ще раз, займатися політичними інтригами не на часі. Мова йде про долю держави і нації як таких. Але тут ми вже маємо справу з фактом. Передвиборчі інтриги не просто стартували, але й вже виплеснулись у публічну площину. Чому стався цей фальстарт? Бо і Яценко, і Войцехівський могли відчути, що опиняються поза процесом і стають андердогами майбутньої кампанії. У Табурця, чи у того ж Бондаренка є постійна трибуна, постійна преса, постійні інформаційні приводи. А нардепам для цього треба працювати, вкладати фінансові ресурси. При чому з незрозумілими перспективами.
В політичних технологіях є теорія «лінії конфлікту». Можна уникати конфлікту і рухатися до успіху «на позитиві», але це дорого коштує. А можна піти по лінії конфлікту і тоді твої меседжі транслюються охоче і безкоштовно в рамках висвітлення цього конфлікту. На мою думку, тандемом Яценко-Войцехівський обрано останній варіант. Бо у влади завжди є прихильники і є незадоволені. Застовпити вчасно за собою статус головних опонентів влади (тут йдеться про обласну владу і про владу обласного центру) важливо. Це може стати прологом для успішної кампанії хоч в ранзі незалежного самовисуванця на виборах в одномандатних округах, хоч в рамках нового політичного проєкту.
Якого проєкту? Можливо, Яценко і Войцехівський самі ще не знають якого саме. І вкладаються в свій особистий політичний капітал з огляду на можливе доєднання до нового опозиційного «двіжу», ніша якого вимальовується все чіткіше. Умовним (я підкреслюю, умовним) втіленням цієї ніші може стати той же Арестович, який нещодавно видав порцію жорсткої критики Зеленського.
Щось таке є в повітрі, й досвідчені флюгери це добре відчувають.
Юрій Сас спеціально для “18000”