“Частина людей почала забувати, що війна триває. Не лише військові мають боротися. Ми, як цивільні, маємо також нести відповідальність. Всі, хто зараз не воює, може допомагати: щось принести, щось зв’язати, щось приготувати, щось відремонтувати, задонатити 10 чи 100 гривень”, – говорить волонтерка з Донеччини Валерія Гармаш. Разом із командою вона ремонтує в Черкасах дрони.
Раніше “18000” писали про волонтера Андрія Гежу із Маріуполя, який переїхав до Черкас і займався тут ремонтом безпілотників. Нещодавно чоловік доєднався до лав Збройних Сил України і відправився на фронт. Його справу продовжили новоспечені майстри із волонтерської команди маріупольського хабу “Халабуда”. Серед них і Валерія.
Спершу через вторгнення росії в Україну у 2014 році жінці довелося покинути рідний Донецьк та переїхати у Маріуполь. Через вісім років, у 2022-му, вона знову була змушена тікати від російської навали, цього разу у Запоріжжя. Проте спокою не було і там, тому поїхала ще далі від дому – у Черкаси.
Тут переселенка відновила викладання комп’ютерних курсів для новачків та займалася бухгалтерсько-адміністративною роботою “Халабуди”. На початку серпня 2023-го, щоб замінити Андрія Гежу, їй довелося взяти у руки викрутку та розібратися у будові дронів.
– Розуміли, що поки Андрія не буде з нами, військовим все одно будуть потрібні дрони, тому сіли поряд із ним і почали навчатися, – говорить Валерія.
У цьому матеріалі “18000” розповідають історію донеччанки, яка тепер бачить спогади про дім у хвилях Дніпра і продовжує допомагати боротися з окупантом.
“Крутиш деталі і більше нічого в цьому світі не існує”
Валерія пригадує, що перші дні Андрій Гежа пояснював, що і як, а через тиждень-два вже почали працювати командно.
– Ми пришвидшили процес роботи Андрія. Оперативно почали віддавати дрони, які приїжджали на ремонт. Але на початку вересня Андрій поїхав на навчання, без його допомоги знань нам ще не вистачає, тому ми часто його турбуємо, але все-таки справляємося, – констатує героїня публікації.
Валерія Гармаш
Вона говорить, що ремонтувати дрони для неї вже не складно. І спростовує упередження про те, що це “не жіноча робота”:
– Є чоловіки, які люблять готувати і готують із задоволенням, а є жінки, які терпіти не можуть кулінарію і не займаються цим. Є чоловіки, які не водять машину, а є жінки, які кермують і дуже добре. Так само і тут. З викрутками і технікою у мене завжди були “нормальні стосунки”, – усміхається майстриня.
Валерія зазначає, що для неї ремонтування дронів нині ніби відпочинок, адже під час цієї роботи їй не потрібно “вмикати” багатозадачність.
– Сидиш, крутиш і більше нічого в цьому світі не існує – все почекає. Така зміна діяльності дає можливість відпочити. Зазвичай я переважно працюю з людьми, документами, вирішую певні питання і ухвалюю рішення – це постійне навантаження на нервову систему. А коли я займаюся дронами – для мене це один процес, – розповідає переселенка.
Ремонтуванню БпЛА вона приділяє у середньому чотири години на день. Говорить, що в основній роботі вже настала певна стадія вигорання, тому іноді хоче займатися чимось іншим.
– Це як додаткова медитація: ремонтую і більше ні про що не думаю. Не люблю лише моменти, коли не до кінця розумію, чи правильно я щось роблю. Буває, дивишся на деталі і запитуєш себе: “Ну і що з цим далі робити?”. Це поки через брак знань, досвіду і практики, – констатує жінка.
Втім вона також зазначає, коли розуміє, що і як працює, то стає цікаво.
– Іще це рай для перфекціоніста, коли у тебе все зійшлося і запрацювало. Можна швидко побачити результат від своєї роботи, коли дрон починає працювати на очах, – усміхається Валерія.
Основна мета – мати додатковий запас
У “Халабуді” ремонтують переважно дрони типу “Mavic” – це розвідувальні безпілотники. За словами Валерії, трапляються різні поломки. Якщо несправність нескладна, то робота може зайняти годину. А якщо якась проблемна ситуація – ремонт може тривати тиждень.
– Тоді треба розібрати, поремонтувати, зібрати, перевірити, якщо не працює, розібрати і зібрати знову – це довгий процес. Ми у команді розподіляємо роботу. Найпростіше, частіше за все, роблю я, тому що можу це швидко зробити, коли є вільний час: розкрутити, почистити моторчики, замінити частини. Це може робити майже кожен, потрібна лише посидючість. А паянням у нас займаються хлопці, – говорить Валерія Гармаш.
Нині разом із нею над ремонтом дронів у “Халабуді” регулярно працюють ще двоє осіб. Олександр Маслов волонтерить з 2014 року і має найбільше досвіду у роботі з електронікою.
– На початку свого шляху він ремонтував телефони і став розвиватися у цьому напрямку. З усіх питань щодо техніки завжди звертаємося до нього. Він найперший, хто буде “новим Андрієм”, – жартує Валерія.
Також дрони ремонтує Олег Євглєвський – друг сина засновників “Халабуди” Людмили і Дмитра Чичери. Ще у вільний час до роботи із безпілотниками долучається син Андрія Гежі – Денис.
– Проаналізували, хто в руках вміє тримати викрутку і більш-менш розуміє, в яку сторону треба крутити. Зібралися, сіли поряд з Андрієм, кому що вдалося зрозуміти, те і почали робити, – розповідає волонтерка.
Якщо є всі необхідні деталі, то у середньому команда ремонтує три-чотири дрони на день. З початку осені новій команді вже вдалося відремонтувати понад 110 дронів. Валерія пригадує ремонт свого першого дрону:
– Мені дістався найбільш пошкоджений. У нього взагалі не було “ніжок”, була розбита “тушка”, яку мені треба було розібрати й почистити. Що всередині того дрону тільки не було: і грязюка, і мертві жучки, і живе сонечко. Потрібно було все вичистити, розібрати, поставити нові “ніжки”.
Тоді їй ще не вдалося поремонтувати усе самій, тому на допомогу приходив Андрій Гежа.
– Спочатку ти розбираєш дрон, тобі здається, що це так легко. А зібрати вже важче, бо треба пам’ятати, де що має бути, – усміхається Валерія.
Спільними зусиллями дрон відновили і він працює далі. Тоді ремонт зайняв годин вісім. Зараз для подібного завдання жінці потрібно ледь не в половину менше часу.
До хабу “Халабуда” пошкоджені дрони надходять переважно із Донецької та Запорізької областей. Здебільшого їх надсилають знайомі волонтерів, які воюють ще з 2014 року. Інші ж звертаються за рекомендаціями, говорить майстриня:
– За понад рік, відколи ми займаємося ремонтами, з’явилося багато тих, хто звернувся до нас “через треті, четверті руки”.
Обладнання для ремонтування у “Халабуді” зараз достатньо, нещодавно навіть закупили додаткове. Проте є дефіцит деталей, адже все залежить від кількості зібраних коштів.
– Не все можна відновити, спаяти, щоб воно працювало далі. Бувають випадки, коли потрібно лише заміняти деталі. Тому зараз у нас основна мета – закупити запчастини, відремонтувати всі ті дрони, що у нас є, і мати додатковий запас. Це необхідно, щоб у разі потреби ми могли все робити швидко, а не чекати на доставку, – пояснює Валерія.
Деякі деталі доставляють за тиждень, а деякі доводиться чекати місяць. Тому для волонтерів важливо мати резерв.
– Якщо ми розуміємо, що у нас немає деталей і їх потрібно чекати, ми завжди попереджаємо військових про це. Загалом черга не більше тижня-двох, – зазначає майстриня.
Кошти на запчастини волонтери збирають самостійно на банку хабу “Халабуда”. На закумульовані кошти вони закуповують деталі для ремонту.
– За свою роботу ми не беремо кошти, тільки на запчастини і матеріали, – наголошує волонтерка.
“Армія взагалі була не готова воювати. І країна також”
Бажання волонтерити у Валерії Гармаш виникло через пережиті події у 2014-му році.
– Спочатку Майдан, потім окупація Донбасу, перші бої в Маріуполі. Перебуваючи в Донецьку, я ніяк не могла допомогти. Переїхавши на підконтрольну Україні територію, стала поряд з волонтерами і почала працювати, – розповідає жінка.
За її словами, під час окупації у 2014-му залишатися у Донецьку і відстоювати українську позицію було достатньо важко, а навесні це стало небезпечно.
– Кілька мітингів у Донецьку закінчилися побиттям людей, деякі навіть загинули. Донецьк намагався чинити опір, наскільки це взагалі було можливо. Але тоді силові структури були на боці сепаратистів. На мітингах, під час зіткнень проукраїнсько налаштованих жителів і сепаратистів, поліція трималася осторонь і спостерігала за тим, що відбувається, – пригадує Валерія.
З її спогадів, тоді у Донецьк звозили людей із навколишніх менших міст, сіл. Вони за гроші приїжджали розповідати, що хочуть жити у росії.
– Після того, як почалися бої в Донецькому аеропорту, стало зрозуміло, що позитивних змін не буде. Потрібно було обирати: прийняти ДНР і залишатися або виїжджати. Я вирішила, що буду жити в Україні, – констатує переселенка.
З Донецька вдалося виїхати досить спокійно. Тоді зовсім незнайомі люди, волонтери, запропонували Валерії пожити у них в Маріуполі. З перших днів там жінка почала працювати у волонтерському штабі “Новий Маріуполь”.
– Нас було близько 50 волонтерів, які працювали задля допомоги армії. У 2014-2015 роках узагалі не було забезпечення, яке є зараз. Тому допомагали як могли: копали окопи вручну, годували військових, їздили в госпіталі, возили ліки, – пригадує жінка.
Маріуполь
До Маріуполя Валерія приїхала у день, коли сили рф знищили пасажирський літак “Boeing 777”. Тоді тривали бої за Іловайськ, лінія фронту наближалася до Маріуполя. Із окраїн міста було видно, як горить Широкіне. Героїня пригадує, що тоді наступний день після Дня Незалежності був одним із найгарячіших:
– В місті було багато паніки. Частина людей виїжджала. На заправках були великі черги. З магазину повиносили хліб і сіль.
Під час першого наступу росіян на Маріуполь волонтери шили і відвозили захисникам балаклави, закуповували форму та взуття, каски, бронежилети, прибори нічного бачення.
Маріуполь
– Бувало, приїжджали на блокпост, а там хлопці в спортивних штанах та гумових капцях. Тоді армія взагалі була не готова воювати, і країна також. Так само лікарні не були готові приймати поранених, госпіталів не було. Бійців приймали у міських лікарнях. Тоді не вистачало і ліків, і антибіотиків, і перев’язувальних матеріалів. Особливо, коли війська виходили з Іловайська, поранених привозили у Маріуполь, тому що туди було найближче, – розповідає волонтерка.
Тоді українські війська зупинили наступ з боку росії під Маріуполем, ця лінія оборони протрималася до 2022-го року.
“Новий Маріуполь” – це була велика спільнота. З неї сформувалися окремі організації, які працювали за напрямками. Так через рік створили “Халабуду”, де Валерія волонтерить і нині.
Маріуполь, Халабуда
– Спочатку допомагали військовим, пізніше взялися і за цивільних. Разом з Людмилою Чичерою допомагали дитячим будинкам сімейного типу та інтернатам. Додатково разом з Олександром Масловим викладали комп’ютерні курси, – говорить жінка.
Крім того, з 2015-го року вона почала працювати у благодійній організації “Карітас Маріуполь”. Там займається допомогою цивільному населенню до сьогодні.
– Зараз це насамперед внутрішньо переміщені особи. Але загалом допомагаємо людям, які мають складні життєві обставини, зокрема вразливі категорії: діти, багатодітні родини, люди старшого віку, люди з інвалідністю, – зазначає Валерія.
Досвід у комунікації та роботі з людьми Валерія здобула ще в Донецьку. Там вона до початку війни десять років працювала диспетчером у службі таксі.
“До Запоріжжя проклали хорошу дорогу – ми встигли по ній виїхати”
За сім років Маріуполь став для Валерії рідним, як каже сама: “тому що приїхала до своїх”.
– Моє становлення, як дорослої людини, відбулося у Маріуполі. Я долучилася до різної діяльності. Вже десь через пів року ніхто не пам’ятав, що я не з Маріуполя, а з Донецька, – усміхається Валерія.
Яким Маріуполь був до повномасштабного вторгнення, героїня пригадує з болем:
– Зелене місто. З 2014 до 2022 року тривало відновлення: нові дороги, парки, освітлення. Водночас у Маріуполі зберігали ідентичність: старі будівлі додавали особливості. Перед 2022-им до Запоріжжя проклали нову хорошу дорогу, вона послужила недовго – ми встигли по ній виїхати.
Маріуполь
Зранку 24-го лютого Валерія прокинулася о п’ятій ранку від телефонного дзвінка:
– Подзвонила знайома. Її розбудили діти, які побачили новини у США. Наші будинки були розташовані у центрі міста, тому нам ще не було чути вибухів. Потім зателефонував заступник директора “Карітасу”, сказав: “Що ти спиш, прокидайся, вже почалась війна”. Ми піднялися, подивилися, що відбувається у нас. Відкрили новини, почитали, що у інших містах. Зідзвонилися із друзями, домовилися зустрітися о 8-мій у “Халабуді”.
Там зібралися багато людей із волонтерської спільноти. Домовилися, що будуть робити далі, що потрібно і які є можливості, потреби, інформація. Після 9-ої ранку почали працювати як волонтерський штаб.
– Збирали медикаменти, продукти тощо. Їздили лікарнями, допомагали пораненим, – говорить героїня і додає: – Ми розуміли, що буде загострення конфлікту. Це не було для нас великим сюрпризом. Ми вже бачили війну, обстріли та наступ на Маріуполь.
Маріуполь
Валерія припускає, що жорстокі бомбардування Маріуполя були ніби помстою за те, що у 2014-му році його відбили:
– Під час першого наступу були поговорювання, що росіян у Маріуполі будуть зустрічати квітами. Але люди вийшли з коктейлями Молотова і сказали, що будуть відбиватися, скільки зможуть. Під час повномасштабного наступу місто обстрілювали просто безцільно.
Чоловік Валерії став на захист Маріуполя (нині він перебуває у полоні, – ред.), а вона разом з іншими волонтерами зібрала найнеобхідніше і виїхала з міста 25-го лютого.
– Часу на те, щоб довго збиратися, перекладати речі, не було. Ми мали взяти рідних, котів, собак, документи, трошки одягу і виїжджати.
Каже, за бензин не переживали, бо машини були заправлені:
– Мабуть щось відчували напередодні.
Пригадує, коли виїжджала, в центрі добре було чути обстріли:
– Спочатку били по околицях, там люди вже відчували вібрації. Але місто ще було ціле. Навіть тоді не думала, що його будуть так знищувати. Взагалі зітруть. Виїхали спокійно, боїв на трасі та заторів не було.
Дніпро нагадує Азовське море: змогли видихнути і працювати
Спершу маріупольці попрямували до Запоріжжя. Зупинилися у священика УГКЦ отця Романа при його парафії та жили там півроку. Наступного дня після переїзду знову взялися допомагати постраждалим.
Запоріжжя
– Але Запоріжжя також обстрілювали і серйозно, саме по цивільній інфраструктурі: будинки, центр міста та деінде на околицях. Там часто лунає повітряна тривога з високою ймовірністю, що десь прилетить. Це постійний стрес, недосипання. Ми розуміли, що велика частина нашої команди, яка пережила жахи у Маріуполі, знову опинилася під обстрілами. Тому, щоб зберегти колектив і мати можливість працювати далі, вирішили переїхати, – розповідає Валерія Гармаш.
Волонтери не хотіли їхати ще далі на захід від рідного регіону, тож вирішили спробувати пожити у Черкасах.
– Це відносно спокійний регіон, де ми змогли видихнути і працювати, а не боятися. До того ж тут ще не було філії “Карітасу” і, приїжджаючи сюди, ми не створювали конфлікту, – говорить переселенка.
У Черкасах маріупольці продовжують розвивати “Халабуду” не лише як волонтерську організацію, але й як освітній хаб:
– Проводимо багато заходів: майстер-класи з фотографування, заходи для дітей та підлітків, уроки зі створення мультиків тощо.
Валерія організувала у “Халабуді” комп’ютерні курси.
– Я займалася адміністративною роботою. Як голова організації, постійно користувалася різними програмами: оплачувала рахунки, підписувала документи і слідкувала за звітами. Працюючи з великою кількістю людей, зрозуміла, що багато з них не мають елементарних знань офісних програм і це заважає їм спокійно працювати. Зрозуміла, що поколінню, яке не “народилося зі смартфоном у руках”, потрібно пояснювати елементарні операції і робити це спокійно, щоб люди не боялися техніки, – зазначає жінка.
Вона говорить, що у Черкасах уже почувається, як вдома, а Дніпро нагадує їй Азовське море.
– Подобаються Черкаси – дуже комфортне, зелене і приємне місто. Вже є свої улюблені місця. До того ж за рік у Черкасах жодного разу ми не зіштовхувалися із некоректними висловлюваннями місцевих жителів на адресу ВПО. У великих містах раніше доводилося чути: “Ви приїхали з Маріуполя і привезли з собою війну до нас”, – говорить переселенка.
На запитання щодо бажання повернутися у Маріуполь нині вона не має відповіді. Каже, особисті відчуття багато разів змінювалися.
– Залежить від того, чим і коли закінчиться війна. Якщо кордон із росією буде в 40 кілометрах від Маріуполя, то залишатися там на старість не зовсім розумно, адже може відбутися те ж саме знову. Але й зовсім покидати рідне місто не хочеться. Коли потрібно буде допомагати його відновлювати, то буду брати участь, якщо буде все необхідне, – розповідає Валерія.
Плани на майбутнє вона також більше не будує:
– З 24-го лютого план єдиний – вижити, не зійти з розуму і дочекатися перемоги. Спочатку сподівалися повернутися у Маріуполь, потім довго чіплялися за Запоріжжя. Але за цей час я зрозуміла, що наше основне завдання – жити, бути зі своїми родинами і допомагати військовим.
Анастасія Бут
Читайте також: “FPV-дрони з Черкас працюють на усіх напрямках”: як місцеві інженери налагодили виробництво.
Відеоісторії про черкащан, добірки корисностей та залаштунки життя команди “18000” – підписуйся на наш інстаграм.