Катерина Пекур про медичну освіту, серіали та книги
Одинадцять років Катерина Пекур пропрацювала в онкологічній лікарні, де сиділа за мікроскопом і проводила діагностику. Проте згодом зрозуміла, що медицина забирає увесь її час, а вона хоче зовсім іншого. Тож не побоялась змінити професію, й сьогодні її книги друкують у відомих українських видавництвах, вигадані нею світи відзначають преміями, а за її сценаріями знімають популярні українські серіали, як‐от «Черговий лікар».
Катерина Пекур — українська письменниця родом із Черкас, яка цьогоріч стала лавреаткою європейської премії «Кризаліс» за найкращий дебют у жанрі фантастики. А ще — сценаристка, редакторка, журналістка, перекладачка і співзасновниця проєкту «ЛІТавиця», що відкриває нові імена в українській фантастиці. У 2024 році вийшов у READBERRY спільний роман Катерини Пекур та Мії Марченко «Діти вогненного часу», який отримав відзнаку «Фентезі року» від Простору української дитячої книги «BaraBooka». А незабаром після цього у «Жоржі» вийшла ще одна популярна книга авторки «Пісня бризів».
Про те, як змінила медичну практику на літературну працю, як з’являються її історії — і яке місце в них займають Черкаси — читайте в матеріалі «18000».
З лікарки — в сценаристку та письменницю
Катерина Пекур ще з дитинства була творчою: любила пробувати себе в різному прикладному мистецтві, займалась в художній школі й, звісно, вже тоді писала свої перші історії. Сьогодні вона — українська письменниця, яка пише в жанрах соціальної фантастики, міського й історичного фентезі. Однак за її плечима — медична освіта та 11 років роботи в онкології.
Народилась Катерина в Черкасах й практично все її дитинство розгорталось на центральних вулицях, зокрема і поблизу медакадемії (тоді ще медколеджу).
— Я закінчувала школу в 95‐му році. Це були дуже важкі часи, реально. Тоді, звісно, я вже писала і навіть була ситуація, коли їздила до Києва і мої ще підліткові твори прочитала людина із Національної спілки письменників України. І от ця жінка мені сказала таку фразу, яка багато що вирішила в моєму житті: «Дєточка, це все добре, але що ти будеш їсти?», — пригадує авторка.
Тож вона вирішила, що варто здобути іншу освіту, яка б дала можливість заробляти гроші, й поєднувати основну роботу з чимось творчим — тим самим письменництвом. Оскільки Катерина завжди любила природничі науки, багато читала науково‐популярної літератури та добре знала біологію, разом із батьками вирішили зупинитися на медичній сфері. Тож чотири роки після закінчення Черкаської спеціалізованої школи №17 пролетіли дуже швидко за навчанням у медичній академії.
Катерина Пекур під час роботи в Київському клінічному онкологічному центрі
Авторка пригадує, що усі в її групі були відкриті до нових знань і прагнули навчатися. Тож із 30 людей — половина випустилась із дипломами з відзнакою. Серед них і Катерина Пекур. Надалі жінка продовжила навчання в медицині й вступила до Київського національного медичного університету імені Богомольця. Там провчилась ще шість років. І 2005 року перейшла на інтернатуру, де могла обирати спеціалізацію. Так вийшло, що вона стала паталогоанатомкою.
— Перед нашим випуском змінили правила розподілу. Це була надзвичайно стресова ситуація, адже прибрали більшість спеціальностей, на які можна було піти. Багато з моїх однокласників вже мали домовленості з лікарнями й мали би піти туди. Проте все це відмінилося. Для нас лишилося буквально кілька спеціалізацій, які можна було перерахувати на пальцях руки. І я подумала, що з того, що лишилося, патологічна анатомія, мені, мабуть, подобається найбільше.
Крім того, оскільки я була майже відмінниця і певний період старостою групи, мені дозволили вибрати лікарню. І я обрала ту, до якої від мене ходить пряма маршрутка. І це було дуже вдале рішення, бо це був прекрасний колектив, де підтримували й вчили, що не завжди буває з інтернами, — розповідає письменниця.
Наступні 11 років життя Катерина присвятила роботі в Київському клінічному онкологічному центрі. 90 відсотків часу проводила за мікроскопом і працювала над прижиттєвим аналізом біоматеріалів.
— В онкології лікар‐патологоанатом не лише працює з аналізами та дослідженнями, аби встановити діагноз, а й особисто спілкується з пацієнтами. Часто ти перша людина, яка говорить пацієнту діагноз. Тобто ти ще маєш бути психологом на пів ставки. Також я писала дисертацію і є співавторкою підручника з онкології для студентів медичних закладів вищої освіти, — каже Катерина.
Однак з часом жінка зрозуміла, що іде не туди й працює в тій сфері, яка хоч і добре їй дається, але не приносить задоволення. Тягнуло до творчості, до сили слова. І в один момент все почало так складатися, що жінка зрозуміла — треба іти з медицини.
— Я емоційно вигоріла, крім того, незалежно від цього почалися й серйозні проблеми зі здоров’ям. Відчула, що мені треба сказати світу те, що я хочу сказати. Якщо залишусь тут, не зроблю цього. У мене буде прекрасна наукова кар’єра, але це не те, чого я би хотіла. В онкології ти постійно бачиш, як у людей руйнуються життя, і все, що вони планували, стає неважливим. І я сказала собі: якби я зараз дізналася, що мені лишилось жити пів року, чим би я хотіла займатися той час, який мені лишився? І це була не медицина, — розповідає жінка.
Катерина Пекур під час знімання одного з серіалів
І з того часу Катерина вже дев’ять років займається не медициною, а такою бажаною творчістю — нині вона письменниця, сценаристка, редакторка. До того, як полишити медицину, у вільний час працювала журналісткою на фрилансі й дописувала до таких видань як «Українське слово» та «АRТ Ukraine».
У 2015 році Катерина змінила професію й почала працювати в кіноіндустрії на різних посадах. Спершу як медична консультантка, оскільки відповідна освіта та досвід дозволяли це, а на кіновиробництві часто потребують людей із відповідними знаннями. Згодом почала пропонувати керівництву не просто консультації, а й написання сценаріїв.
— Я б хотіла писати сценарії до детективних серіалів, мені наразі найбільше подобається з таким працювати. Хоча насправді й медична драма за своїм жанром також є детективом загалом, бо вона будується за законами цього жанру. Просто «пошук злочинця» — це пошук хвороби чи проблеми, яка мучить пацієнта, бо власне це і є суть медичної драми. Ми розповідаємо про людей, про їхні життєві ситуації, — пояснює вона.
Багато років Катерина була однієї з авторок популярних українських серіалів — «Черговий лікар», а ще — серіалів «Пошта», «Відважні», «Слідаки» та багатьох інших. У деяких з них також працювала і редакторкою. У «Лікар Ковальчук» та «На лінії життя» — була медичною консультанткою. Останні кілька років Катерина працювала в сценарній групі двох детективних серіалів, які, проте, поки не почали знімати, тож деталі наразі розголошувати вона не може.
— Робота сценариста — написати скелет історії, основні рушійні моменти, позначити їх. Це технічний, а не художній текст, в якому мають бути всі необхідні елементи для подальшої роботи. І після того, як ми його віддаємо, над ним ще продовжують працювати інші люди — редактори, режисери, актори.
І хоч жінка наразі поєднує багато напрямів, все ж таки більше позиціонує себе як письменниця.
Від дебюту до міжнародної премії у літературі
Катерина Пекур та Мія Марченко під час презентації «Дітей вогненного часу» в Дніпрі
Після того, як Катерина пішла з медицини, вона почала писати значно більше. Попри те, що пауза між її публікаціями була понад 20 років (перша з’явилась у 2000 році, а наступна — у 2022 році), це не завадило їй увірватися в літературний світ на повній силі. Нещодавно письменниця стала лавреаткою престижної літературної премії у номінації «Кризаліс», яку присуджують за дебют у жанрі фантастики. На конкурс авторка представила два романи — «Пісня бризів» та «Діти вогненного часу», написаний у співавторстві з Мією Марченко.
— Я знала, що нас розглядають, але зараз стільки виходить цікавих новинок, що не мала особливих надій, що саме нас виберуть. Уже приємно, що взяли книги до розгляду. Аж тут мені раптом пише один з українських представників Європейської асоціації любителів фантастики, присилає лінк на сайт, і там — моє прізвище. Сподіваюся, наступні книги закріплять успіх і також будуть цікаві читачам, — зізнається авторка.
Катерина пише переважно у жанрі фантастики. Каже, що у реалізмі їй тісно. Проте додає, що в її книзі «Пісня бризів» фантастичне припущення невелике.
— Я намагаюся писати максимально реалістичні історії, але фантастика дозволяє зробити їх трішки цікавішими, оживити, розширити фокус погляду і підсвітити якісь моменти. Реалістичний текст, на мій погляд, не завжди здатен передати все це. Для моїх завдань фантастика в будь‐яких своїх проявах найбільш класно працює, — розповідає вона.
У деяких творах письменниця поєднує фантастику з іншими жанрами як‐от детективом, антиутопією, психологічним трилером. Але каже, що писати зовсім інші жанри, наприклад, любовні романи, не зможе, бо буде відволікатися від суто цієї лінії. Про це Катерина розповідає на прикладі свого майбутнього роману «Відділ 32: служба магбезпеки», який незабаром повинен вийти у видавництві READBERRY:
— Роман планувався як цикл детективних повістей в жанрі міського фентезі, присвячених роботі секретного підрозділу СБУ, що займається магічними злочинами. В результаті вийшов набагато складніший текст. Вийшла історія про пошуки власної ідентичності, відновлення власної традиції. Досить серйозна і моторошна історія про шпигунів, роботу в умовах повномасштабного вторгнення. І я потім постійно собі говорила: «Боже, ну ти ж збиралася написати легку детективну історію. Що могло піти не так?
Катерина Пекур з книгою «Пісня бризів»
Катерина — творча людина, тож ідеї для майбутніх романів легко до неї приходять. Якщо інші ставлять собі питання: «Де їх шукати?», то вона ж ставить собі питання: «Де знайти час їх всі втілити в життя?» Крім того, більшість її книг — доволі об’ємні, тож написання потребує часу. І багато вигаданих світів зараз «стоять в черзі» і питають в авторки: «А коли ти про нас напишеш?».
Кажуть, що всіх письменників можна поділити на архітекторів та садівників. Це умовна класифікація підходів до написання тексту. Архітектори заздалегідь продумають чіткий план, сюжет, структуру, персонажів — мов зводять будівлю за кресленнями. А садівники ідуть за своєю інтуїцією. Вони ніби «саджають» ідею і спостерігають за тим, як вона виростає в історію. Катерина зараховує себе більше до другого типу. Проте деякі книги, як от ті, що вона пише, у співавторстві неможливо написати без продуманого плану. Тож тут потрібно бути архітектором.
— Навіть якщо ти садівник, тобто автор, який не має чіткого плану, це все одно дуже багато роботи, дуже багато аналізу, збору матеріалу, перечитування, вивіряння ритму, логіки та всього іншого. Інколи кажуть: «Ти пишеш фантастику, мабуть, уява розбурхалася?». Але це не про уяву, це про дуже важку і кропітку роботу насправді, яка нічим не відрізняється від роботи бухгалтера загалом. Просто ти працюєш не з цифрами, а з долями, історіями, драматургічними поворотами, ідеями, — розповідає Катерина.
Наразі в доробку Катерини Пекур вже є кілька оповідань та романів. Серед них — «Діти вогненного часу», написаний в співавторстві з Мією Марченко (видавництво READBERRY), «Пісня бризів» (видавництво «Жорж»), оповідання в книзі «Корчма на перехресті світів» (видавництво READBERRY). Також деякі її твори можна знайти в численних українських антологіях, наприклад «Корчма «Чумацький шлях», «31», «365 новорічних слів», «Серце міста» та інших.
Читайте також. «Поїхали й не жаліємо»: як дитячий будинок сімейного типу з Краматорська облаштувався на Черкащині.
«Це наш вклад у розвиток української фантастики»: як працює «ЛІТавиця»
Катерина Пекур на студії Film.ua з колегами
Крім того, що Катерина багато пише і наразі працює одразу над кількома проєктами, вона ще є авторкою і співзасновницею творчого об’єднання фантастів «ЛІТавиця». Це промоційний, дискусійний та конкурсний хаб для тимчасово невідомих українських фантастів. Разом з іншими колегами Катерина заснувала його у 2019–2020 роках, коли письменникам‐початківцям ще було важко пробитися на книжковий ринок. І метою «ЛІТавиці» стала підтримка таких авторів.
— Ми були групою письменників, які тусили на одній з конкурсних платформ. Там виник конфлікт, пов’язаний з тим, що навіть на той момент були люди, які просували ідею, що в конкурсах української фантастики можуть брати участь твори російською мовою. Нас це обурило. І тому ми зібрались і вирішили запустити власний проєкт, — пригадує Катерина.
Після цього робота закипіла: створили сайт, розподілили обов’язки. Над проєктом — хтось більше, а хтось менше — працювало кілька десятків авторів. «ЛІТавиця» почала проводити конкурси та на їхній основі робила збірки, до яких входили твори переможців. Тиражі книг були невеликими, адже робили їх за власні кошти. Попри це, збірки та окремі твори вже були представлені в Кракові, Мексиці, Португалії (одну з книг подарували президенту Португалії).
— Наскільки це було можливо нашими волонтерськими зусиллями, тому що якихось прибутків із цього ми не маємо. Цей проєкт — наш вклад у розвиток української фантастики. Згодом ми також почали проводити конкурси повістей. До кінця літа, до речі, триває набір на один із таких, — розповідає письменниця.
Нині команда думає над тим, щоб змінювати формат проєкту, оскільки за останні кілька років видавництва почали більше звертати увагу на українських авторів, зокрема і фантастів. Тож має змінитися і мета «ЛІТавиці». Раніше проєкт допомагав просувати українських письменників і робив їх більш помітними. Наприклад, багато переможців та учасників конкурсу повістей, які виходили збірками від «ЛІТавиці», згодом забрали великі видавці — READBERRY, ВСЛ, «Видавництво Жупанського» тощо. Та і книгу «Діти вогненного часу», розповідає Катерина, видавництво помітило теж завдяки знайомству з «ЛІТавицею».
— Це дуже приємно, що так вдалося зробити письменників‐початківців більш видимими у книжковій сфері. І навіть те, що я почала співпрацювати з READBERRY, це також було завдяки «ЛІТавиці». Коли ми спілкувалися з інших причин з моєю майбутньою випусковою редакторкою Катериною Новак, яка була суддею на конкурсі повістей, я запропонувала їй показати рукопис, над якими ми з Мією тоді працювали, і так «Дітей вогненного часу» купили ще на стадії третини готового тексту, — пригадує письменниця.
Минулого року «ЛІТавиця» разом із двома невеликими видавництвами Португалії та Фінляндії отримала грант Європейського союзу на взаємні переклади. У межах цього проєкту кілька книжок від «ЛІТавиці» вийдуть друком у цих країнах, а у нас будуть перекладені деякі твори фінських і португальських фантастів, зокрема, збірки, присвячені лісам і специфічному португальському жанру «винопанк». Один з текстів Катерини потрапив у цю програму: оповідання «Двері, цвяхи, гардероб», яке є скороченим уривком роману «Відділ 32», буде перекладене і фінською, і португальською.
Килимки з дитинства і вулиці, які зникають: Черкаси в пам’яті Катерини Пекур
Катерина Пекур
Хоча вже близько 25 років Катерина проживає в Києві, з теплотою говорить про своє рідне місто. У Черкасах вона народилася, виросла, здобула освіту та почала перші проби пера. Зокрема, й одні з перших її оповідань були про Черкаси. Зараз їх можна прочитати в авторській збірці «Ключ від усіх дверей».
— У мене є кілька оповідань, де події відбуваються біля Блакитного палацу, в колишньому кафе «Ярославна» на Замковому узвозі, який зараз намагаються забудувати, і біля будинку Кринського. Там була у мене ціла містична історія з оповіданням про останнє місце.
Я придумала певний сюжет і думала, в якому б місці могли розвиватися основні події. У мене був недоброчесний забудовник, який хотів забудувати певну місцину, в якій дещо заховано. І я вигадала черкаську локацію, яка в оповіданні називається Зелен‐пагорб. І от після цього я дізналася, що городище, де розташований будинок Кринського, насправді називається «Дзелень пагорб». У мене, що називається, волосся встало дибки, бо я реально цього не знала на той момент, — пригадує авторка. — Це оповідання, «Серце чорта», сподіваюся, дає надію у відстоюванні старих районів Черкас від знищення.
Також у неї є ще одне оповідання, в якому місцеві можуть легко впізнати Черкаси, «Златопілля». Зокрема, тут авторка змалювала дамбу, закинутий автовокзал на краю міста, а ще багато подій відбуваються в місці, яке нагадує центр Черкас. Це історія про людину, яка приїздить з Києва в місто Златопілля і не може з нього виїхати, поки не згадає, хто вона і звідки.
— Це дуже важлива для мене історія, тому я не хотіла, щоб вона була суто про Черкаси, вона планувалася ширше. Це оповідання про те, як дуже багато людей забувають своє коріння і від цього змінюються місця, звідки вони походять. Але це теж історія про Черкаси, про дуже багато впізнаваних місць, які тут є. Чому я не назвала Черкаси Черкасами? Тому що мені хотілося присвятити його всім, більш чи менш маленьким містам, які загублені на карті, — розповідає письменниця.
У новій книзі, яка має незабаром вийти друком, «Відділ 32», також буде одна з повістей, присвячена Черкащині. Події відбуватимуться під Мошнами, власне у Мошногір’ї. Авторка вже давно хотіла написати щось про це місце, оскільки в її дитинстві там був піонерський табір, до якого вона їздила.
— Я безумовно буду торкатися Черкас і надалі. Думаю, що напишу ще якісь історії, але поки що треба розгребтися з тими проєктами, які вже маю.
Письменниця згадує, що саме в Черкасах почалося її зацікавлення читанням і вигаданими світами — вона багато часу проводила в обласній бібліотеці для дітей, «ковтаючи» книжки одну за одною. Каже, що в дитинстві її там всі знали й вже впускали без абонемента.
— Цієї весни я завітала туди, подарувала книжки. І мені було так радісно, що там не змінились килимки. Я просто верещала від захвату і, здається, директорка бібліотеки трошки образилася, тому що вони якраз їх хочуть замінити, бо вони вже дуже старі. А я кажу: «Ви не розумієте. Я знайшла в Черкасах щось, що залишилось незмінним із мого дитинства», — пригадує письменниця.
Авторка додає, що Черкаси дуже змінюються, забудовуються. Кожен раз, коли вона приїжджає до рідного міста, з’являється нове, а старе безслідно зникає. Місць, які були б порталом у минуле, вже не так і легко знайти:
— Я відчуваю, що майже не лишається місць, які я можу пригадати та відчути такими, якими вони були колись. Це, може, природний процес, може, трішки можна й пообурюватися з цього, бо багато чого забудовано. Зникли старі квартали, старі будинки. Це, звісно, сумно і дуже пригнічує. Але мене тішить, що Черкаси ніби виходять з імли. Як оце моє вигадане Златопілля повертається на карту. Це магічний процес для мене.
Що далі?
Книга «Пісня бризів»
Катерина Пекур — авторка, яка рідко зупиняється. Одразу кілька нових книг і проєктів перебувають у роботі, і найближчими місяцями деякі з них уже мають з’явитися друком.
До кінця року вона планує презентувати новий, цього разу сольний, роман. Це буде частина циклу «Навпакиїв» — окрема історія, яка розширює всесвіт, уже знайомий читачам за книгою «Діти вогненного часу». Новий текст буде серйознішим і дорослішим: із глибшими темами та новими персонажами. «Ці події відбуваються паралельно, хоча там будуть великодки на «Дітей».
Ще одна очікувана новинка — другий том «Пісні Бризів». Катерина активно працює з редакційними правками й сподівається, що книга побачить світ уже незабаром, адже читачі з нетерпінням очікують на продовження історії Санди. У планах також і приквел до «Пісні Бризів», що перенесе читачів на кілька століть у минуле вигаданого світу. Це буде масштабна епічна історія, яка торкнеться важливих і болючих тем: пропаганди, переселення, війни, життя біженців, відповідальності за ухвалені рішення.
Паралельно триває співпраця з Інною Ковалишеною над двотомним романом історичного фентезі, події якого розгортаються в 10 столітті — у період раннього середньовіччя. Перший том уже майже завершений, а другий — «у стані київського торту»: текст готовий, залишилося «допекти».
Також Катерина бере участь у створенні другого тому антології «Корчма на перехресті світів». Нова збірка, що матиме назву «Корчма на перехресті часів», міститиме ще більше авторських історій і буде значно об’ємнішою. Проте і це ще не все. У найближчі місяці має з’явитися анонс ще одного проєкту, тема якого поки секретна.
— Я завжди пишу про людей і для людей, навіть якщо це історія, умовно кажучи, про трилобітів. Бо ми все одно аналізуємо те, з чим ми маємо справу. Бо врешті‐решт усі ці вигадані світи чи альтернативні реальності — це лише спосіб краще зрозуміти нас самих. Через інші епохи, образи чи фантазії ми все одно говоримо про людське — про біль, вибір, втрати, кохання. І якщо читач щось відчув, побачив себе чи подумав про важливе — значить, я все зробила правильно.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини
Світлана Небилиця
Читайте також: Мішок на голову, гімн росії, струм на вухах, тепер — мотоцикл і свобода. Історія звільненого з полону черкащанина.
Перевірена оперативна інформація про ситуацію в Черкасах та Україні. Підписуйся на телеграм‐канал «18000 | Шо там у Черкасах?»