Українську кіно, яке має подивитися кожен
Українській історії кіно – понад сто років. За цей час галузь розвинулася від винаходу Йосипом Тимченком кіноапарату до символізму й експресіонізму Олександра Довженка, монтажних експериментів Дзиґи Вертова. Від поетики Сергія Параджанова та «Української нової хвилі» до документалістики воєнного часу, зокрема робіт Мстислава Чернова. Відомо, що лише у 2014 – 2019 роках у прокат вийшли 110 повнометражних українських фільмів. А за ще два роки, у 2022–2024-му, за державної підтримки створили 62 стрічки, зокрема 19 документальних.
До Дня українського кіно «18000» вирішив розповісти історію нашої кіноіндустрії у п’яти фільмах. Символічно, що всі вони торкаються історії України різних часів. Обрати стрічки та визначити їхню унікальність допомогла черкащанка, художниця, кінознавиця Лана Шапошник.
Зміст:
Коротка історія українського кіно
Перші кіновинаходи та перше українське кіно
Кінематограф прийшов в Україну, яка тоді була в складі російської імперії, у 1896 році. 18 серпня в Одесі відбувся перший громадський показ «рухомої фотографії» французів, братів Люм’єр. Проте ще в 1893 році, за два роки до винаходу «синематографу» Люм’єрів, механік‐винахідник Йосип Тимченко сконструював механізм «равлик», і на його основі – «кінескоп», яким зафільмував кінноту та юнаків, які метали списи. Він представив свій винахід у москві у січні 1994 року, проте він нікого не зацікавив, тому інженер не запатентував новацію.
Перше незалежне від іноземних механіків кіновиробництво в Україні у 1996 році започаткував харківський винахідник і фотограф Альфред Федецький. Він працював над хроніко‐документальними короткометражними стрічками, зокрема першим зафільмував життя Харкова.
Альфред Федецький за роботою. Фото: zhytomyr.travel
Покази стали популярною атракцією в українських містах. Хоча тоді кіно не сприймали як мистецтво, це був експеримент із рухомим зображенням. До революції по всій Україні було близько 250 кінотеатрів. Їхній репертуар складався зі стрічок закордонних фірм. У різних українських містах відкривали перші кіностудії. У 1920–1930-х роках на базі кіноательє Ханжонкова в Ялті, Харитонова в Одесі відкриють Ялтинську та Одеську кіностудії, відповідно. У 1925 році заснують Київську, що нині названа на честь Олександра Довженка.
– Перші стрічки не були фільмами у сучасному розумінні цього слова. Це швидше замальовки, ілюстрації до казок, літературних творів або документальна хроніка подій. В той час камери були громіздкі й статичні, тому знімання художніх фільмів відбувалися в павільйоні або буквально на театральній сцені. А склейки – перехід від однієї сцени до іншої – були за принципом театральних, – розповідає Лана Шапошник. – Через обмежені технічні можливості у перше десятиліття існування кінематографа стрічки не могли бути довгими, тому автори шукали, як за 10–15 хвилин розповісти цілу історію.
Першою українською художньою повнометражною стрічкою вважають «Облогу Запорожжя» чи як її ще називають – «Запорізька січ», Данила Сахненка. Фільм створили у 1911 році. 50‐хвилинна стрічка переказувала епізоди з історії України 17 сторіччя. Її знімали за участі нащадків запорожців у козацькому вбранні, яке надав історик Дмитро Яворницький. Сюжет зосередився на подвигах Івана Сірка та боротьбі проти нападів татар і турків. З усієї стрічки донині збереглось лише чотири кадри.
Кадр з фільму «Запорізька січ». Фото: dyvys.info
Сахненко зніме ще кілька фільмів на українську тематику: «Любов до Андрія» за «Тарасом Бульбою», «Полтава», «Богдан Хмельницький», а потім зосередиться на роботі оператором у центральній кінолабораторії ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління).
До 1927 року кіно було німим, в кінотеатрах працювали музиканти, які грали на піаніно, створюючи музичний супровід до стрічки, а нечисленні діалоги чи коментарі транслювали за допомогою інтертитрів – кадрів з текстовими вставками. В контексті епохи німого кіно варто згадати полтавку Віру Холодну – акторку, яка була найвідомішою зіркою в імперії.
Звукове та кольорове українське кіно
Першою у світі звуковою стрічкою став ігровий фільм «Співак джазу», а в українському кіно і взагалі радянському – «Ентузіям (Симфонія Донбасу)» Дзиґи Вертова. Це документальний експериментальний фільм 1930 року. Він сконцентрований на реальних звуках виробництв і побуту, через які показане життя Донбасу часів українізації. Оповідь про індустріалізацію, колективізацію, боротьбу з релігією і встановлення нового укладу життя. Знімання тривали на Київській кінофабриці «Українфільм».
– Після згортання Сталіним, якому не подобався кіноавангард, політики українізації у 1930‐х Всеукраїнське фотокіноуправління припинило своє існування, про експерименти у кіно довелось забути, багато фільмів опинились під забороною, а режисери, якщо не були репресовані, мали створювати ідеологічно правильне кіно. Така доля спіткала Олександра Довженка, – пояснює Лана Шапошник.
Кадр з фільму «Ентузіям (Симфонія Донбасу)». Фото: ВУФКУ
Уперше кольорові кадри замінили чорно‐білі у радянському фільмі «Сорочинський ярмарок» 1939 року. Режисером став Нікалай Екк, знімав стрічку на київській кіностудії. Це екранізація твору Миколи Гоголя.
Далі під впливом тимчасової «відлиги» на початку 1960‐х молоді митці сформували течію поетичного кіно – її початком вважають картину «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Поетичне кіно звертається до етнографічних, мітологічних мотивів, реальність почасти поєднується з сюрреалізмом, а візуальній виразності виділяють чільне місце. Ці фільми були глибоко національні, тому не дивно, що радянська влада піддавала їх забороні.
– У 1980‐х «міська проза» переосмислювала філософські проблеми суспільства через конкретну особистість. Продовжуючи традицію поетичності в кіно, творили Кіра Муратова, Роман Балаян та інші. Після стагнації у 90‐х – 2000‐х роках і Революції гідності кіно почало бурхливо розвиватись, точніше отримало більше можливостей для розвитку. Сформувалась течія «Українська нова хвиля», яка прагне до реалізму і найточнішого зображення життя, – пояснює Лана Шапошник. – Після повномасштабного вторгнення росії в Україну художнє кіно відійшло на другий план, а документалістика стала основним жанром як для молодих кінематографістів, так і для досвічених.
Кадр із фільму «Тіні забутих предків». Фото: localhistory
Таким був крок у століття – від статичних знімань до доповненої реальності. Натомість пропонуємо переглянути історію українського кіно в п’яти фільмах, які заслуговують уваги.
– Було важко вибрати лише п’ять стрічок, адже історія українського кіно налічує 130 років і має безліч цікавих і вартих уваги робіт. Я свідомо не додала Параджанова і Довженка, хоча сильно їх люблю. Їхні фільми є у всіх ТОПах, а мені хочеться познайомити черкащан з не менш важливими, але менш відомими стрічками. Фільми, які я обрала, репрезентують історію і культуру України, є знаковими для всього українського кінематографа, – зазначає Лана Шапошник.
Добірка українських фільмів, які варто подивитися
Людина з кіноапаратом
Режисер Дзиґа Вертов і його брат, оператор Михайло Кауфман, були експериментаторами у кіно. Вони – представники кіноавангарду. У радянській росії Вертову не дозволили знімати фільм «Людина з кіноапаратом». Його задум вважали надто прогресивним та радикальним. Тому Вертов звернувся в Одеську кіностудію ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), і з їхнього схвалення почав знімати.
«Людина з кіноапаратом» – суцільний експеримент, режисер і оператор відмовилися від «мови театру й сюжету» і хотіли знайти «чисту мову кіно». Стрічка переказує один день з життя радянських міст. У ній використали нові візуальні прийоми: приховане знімання (Вертов перший в історії світового кінематографа використав цей метод), стоп‐кадр, сповільнене знімання, накладання кадрів, знімання «зсередини» машини чи вагона. Фільм 1929 року.
– Це, на перший погляд, безсюжетне кіно ні про що і про все одразу: тут переплелись народження і смерть, весілля і похорон, ранкове пробудження і збори на роботу, будень заводів і крамниць, відпочинок на пляжі і заняття спортом. Це кіно про життя, його велич у його строкатості. І форма, в якій цей фільм був створений сто років тому, вражає і зараз і впливає на весь кінематограф, який був після нього, – розповідає Лана Шапошник.
Білий птах з чорною ознакою
Фільм «Білий птах з чорною ознакою» побачив світ у 1971 році. Він розповідає про події на Буковині з 1937 до 1947 року. У центрі – історія сім’ї Дзвонарів. Долі їхніх чотирьох синів розійшлися: хтось пішов у Червону армію, а хтось приєднався до УПА.
Над сценарієм працювали Юрій Іллєнко та Іван Миколайчук, який родом з Буковини, тому йому було важливо розповісти правдиву історію про той складний час. До речі, Іллєнко – з Черкас, нині одна з вулиць названа у пам’ять про нього.
– Юрій Іллєнко один із тих, хто створив українське поетичного кіно. Його роботу як оператора можна побачити, зокрема і в «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова, – пояснює Лана Шапошник. – У «Білому птаху з чорною ознакою» поєднані символізм, народна культура і трагічний історичний контекст без прорадянських наративів, правдиве життя буковинського села. Тут цікава операторська робота, зокрема, динамічні епізоди – сцени танців, які вдало передали емоційний стан героїв.
Читайте також. Збираємо старі світлини Черкас до Дня міста: поділіться своїми спогадами з «18000».
Камінний хрест
Чорно‐білу стрічку «Камінний хрест» зняв у 1968 році за новелами Василя Стефаника режисер Леонід Осика. Сценарій написав Іван Драч, який також працював над такими фільмами поетичного кіно як «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка, «Іду до тебе» Миколи Мащенка, «Пропала грамота» Бориса Івченка.
Через особисту історію героя Івана Дідуха фільм розповідає трагедію збіднілих селян, які мусять емігрувати до Канади на межі 19 – 20 століть. Перед від’їздом Дідух поставив на своєму полі, яке обробляв все життя і яке мусить покинути, хрест як символ власної смерті через відрив від рідної землі.
– Осика за професією художник, і тому його кадри довершені візуально, композиція мінімалістична, але водночас продумана, і підкреслює глибину переживань персонажів на екрані, – розповідає Лана Шапошник.
Вавилон ХХ
Секс‐символ і головна зірка українського кіно того часу Іван Миколайчук у фільмі «Вавилон ХХ» виступив у кількох іпостасях: як актор у головній ролі, дебютував як режисер, упорядник музики до фільму і співавтор сценарію. Стрічку знімали за романом Василя Земляка «Лебедина зграя» у 1979 році.
Дія розвивається у селі Вавилон у 20‐ті роки 20 століття під час колективізації. Після втрати минулого укладу життя герої мають знайти сенс в нових умовах.
– Миколайчук казав, що революція порушила звичний, вироблений віками спосіб життя: «Люди заговорили різними мовами … люди живуть поруч, але це люди різних епох». Назву села Вавилон обрали не випадково – як у міті про давнє месопотамське місто Вавилон, де люди не могли порозумітись, – пояснює черкащанка. – Режисер продовжує пластичну традицію поетичного кіно: фільм насичений метафорами, лаконічними діалогами. Натомість велику вагу має візуальна частина: у кадрі символічними виступають об’єкти, ритм, колір, особлива увага до відтворення побуту і музики.
Додому
Сучасний український фільм вийшов у 2019 році. Він тяжіє до реалістичного зображення дійсності. Його режисер Наріман Алієв. І це один із небагатьох українських фільмів, що показав тему кримських татар і їхньої культури у великому кінематографі. Це фільм нової хвилі українських режисерів, які після 2014 року порушують гострі національні теми.
За сюжетом, старший син татарина Мустафи загинув у російсько‐українській війні. Кримський татарин разом із молодшим сином вирушає у подорож із Києва до Криму, щоб поховати загиблого на рідній землі. Це драматична історія про батьківщину, втрату, ідентичність і складні стосунки між батьком і сином. А також однією з проблем фільму є конфлікт між кримськими татарами й українцями – двома корінними народами однієї країни.
– Це надзвичайно щире кіно. Кримський татарин розказав про свій народ, його біль не мати змоги мирно жити на своїй землі – і через це молоде покоління, як молодший син Мустафи – Алім, втрачає зв’язок зі своїм корінням, асимілюється в новому просторі. Повернення «додому» тут не тільки фізичне, а головне – шлях до власної ідентичності, – каже Лана Шапошник.
Стрічки Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Олександра Денисенка, Віктора Івченка, Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе не подобалися радянській владі, тому їх часто обмежували у творчості. Та попри це українці створювали фільми й продовжують творити так, що привертають не лише увагу земляків, а й увесь світ.
Так, наприклад, у 2014 році British Film Institute (Sight & Sound) додав українську стрічку «Людина з кіноапаратом» на восьме місце у переліку «Top 50 Greatest Films of All Time» (Топ 50 найкращих фільмів всього часу – ред.). А «Додому» вперше представили у програмі «Особливий погляд» Канyського кінофестивалю. Його подали від України на премію «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний фільм» 2020 року. А український фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова отримав Оскар у категорії «Найкращий документальний фільм». На цьому кіноісторія продовжується.
Читайте також. Фільми про літо: новинки та класика.
Усі актуальні новини Черкас та області за сьогодні – у вайбер‐каналі «18000». Підписуйся, аби не пропустити!