Черкасець без трьох кінцівок став першим в Україні з протезом передпліччя
Антон Іванців – ветеран російсько‐української війни, кулеметник 118 бригади ТрО, боєць, який пройшов Попасну і Бахмут. У травні 2023 року він отримав важке поранення, втратив обидві руки та ногу, але не зламався. Сьогодні чоловік не лише керує авто, облаштованим під його потреби, а й допомагає іншим ветеранам проходити шлях протезування.
У цьому матеріалі «18000» розповідають про шлях ветерана від поранення до відновлення, переосмислення життя з біонічними протезами, виклики реабілітації, участь у розвитку протезування в Україні.
Як ветеран переобладнав «теслу» для керування із трьома ампутаціями
Мені протезист сказала, що треба буде збирати кошти на протези. Я запитую: «А їздити я зараз можу?». Вона каже: «Та ні, забудь, ти що, яке кермо?». Коли я більш‐менш освоїв ці протези, почав цікавитися управлінням авто, дивитися YouTube, зв’язуватися і писати компаніям, які виробляють ці системи управління: німецькі, італійські, ізраїльські. Говорили, щоб завезти цю технологію в Україну, треба автоелектрика відправити на навчання за кордон. Я розумію, що знайти електрика, який знає технічну німецьку чи англійську, і щоб у нього були документи, і щоб він навчився та повернувся назад – це питання із зірочкою.
Вирішив пошукати варіанти, щоб обійти цю всю систему. Тому що це дорого, я би не потягнув, потрібні були б десятки тисяч доларів на переобладнання машини. Я знайшов компанію, яка виробляє додаткове обладнання – S3XY‐buttons для «тесли». Підійшов до інженерів, кажу: «Можна зробити перехідник під кнопки?». Придумав собі такий підголовник, на нього пришили кнопочки, так я головою переключаю повороти. А під ліктями у мене кнопки круїз‐контролю, його я вмикаю, коли їду на далеку відстань.
Ветеран Антон Іванців за кермом після протезування
Це не міг бути інший автомобіль, бо ці кнопки тільки для «тесл». Для того, щоб обладнати будь‐який автомобіль, треба завозити сюди закордонні технології й переобладнувати вже на місці. Але це питання фінансування, тому що там це дуже дорого. Думаю, це приблизно десять тисяч доларів.
До повномасштабного вторгнення у мене була станція технічного обслуговування, я був одним із власників інтернет‐магазину з продажу запчастин і ще працював далекобійником. Так доля склалася, що я завжди поруч із технікою, навколо автомобілів, а тепер – і навколо протезування.
Ветеран з ампутованими кінцівками переобладнав під себе «теслу»
Перша поїздка за кермом після поранення
Я все собі облаштував, підготував авто. Потрібно було знайти трасу, по якій рідко їздять автівки. Ми вирішили поїхати в село до батьків дружини. Там, коли під’їжджаєш до села, дорога малолюдна, машин майже немає. Думаю: «Ну все, давай, я вже спробую». Насправді страшно, бо не знаєш, як воно піде. Але я сів, ми доїхали нормально, приїхав, видихнув: «Ну все».
Наступного разу сів за кермо, коли їхав до Одеси – це вже дорога з таким щільним трафіком. Вирішив з’їздити туди до хлопців, щоб розповісти про протезування. Тоді в мене ще на лівій руці кістки не до кінця зміцнилися – саме тією рукою я кручу кермо. Було важко, бо відчував сильний тиск, коли кермував. А потім з часом усе зміцніло, минула чутливість і стало легше – тепер можу їхати цілий день.
Антон Іванців за кермом переобладнаної «тесли»
Інколи на кермі ламаються кріплення. Одного разу кермо довелося ремонтувати у Франції, нас було троє ветеранів, на всіх – дві здорові руки.
Як європейці реагують на протези?
По‐різному, залежить від країни. Діти можуть тикати пальцем, дорослі – витріщатися. Був випадок у Берліні в наземному метро. Я сидів у кріслі колісному, зайшла жінка, напевне, німкеня, пристально дивилася на мене, а потім підійшла і попросила вибачення за це. Мене це дуже вразило, але як воно «правильно» має бути, чесно, не знаю.
Як діти відреагували, коли вперше побачили біонічні протези?
Антон Іванців із дітьми після протезування
Спочатку вони бачили біонічні протези на відео. Я з ними не бачився майже півтора року, поки не поїхав на всесвітню виставку з протезування у Лейпциг. Потім вони приїхали до мене з Берліна. Розплакалися, але не тому що злякалися поранення, а через те, що давно не бачили батька.
Мені дуже сумно, що вони зараз там, але в Німеччині з ними моя сестра і вони в безпеці.
Антон Іванців з сім’єю до поранення
Початок повномасштабки і добровільна мобілізація
У перший день повномасштабного вторгнення почав шукати для себе місце у війську. Двадцять років тому я мав строкову службу і все.
24 лютого потрапити у військо без підготовки було складно, бо стояли величезні черги, багатьох відправляли додому, мовляв, «прийдеш пізніше».
Я тоді їхав на роботу, читав новини й вирішив, що поїду до військкомату. Приїхав, підійшов до входу. Мене офіцер запитує: «Ти військовий? Досвід бойовий є?». Я відповів, що ні. Він сказав: «Ну, тоді колись прийдеш». Я питаю: «А що робити?». Він каже: «Йди в штаб бригади ТрО». Звідти направили в штаб батальйону. Пішов туди і те ж саме запитую.
Двір був заповнений людьми. Години з десятої ранку до вечора ми стояли і нас записували до ТрО.
Ветеран російсько‐української війни Антон Іванців
Я потрапив у 156‐й батальйон. За кілька місяців відправили у Попасну. Не хочу згадувати той час – колись після війни вже буде що розповісти. Скажу лише про побратимство. Воно було тоді дуже сильне. Мабуть, такого вже зараз у війську немає. Але тоді прийшли найбільш вмотивовані люди. Не всі відповідали фізичним вимогам, можливо, не всі розуміли, що таке війна, не уявляли, що це насправді означає. Але, на мою думку, навіть ті, хто тоді не усвідомлював масштабів, були більш спроможні воювати.
«Почав кричати і мене витягнули»: поранення у Бахмуті
Після Попасної найважчим став Бахмут. Там я отримав поранення у травні 2023‐го року. Ми сіли в М‐113 і поїхали в Бахмут. Щойно висадилися – одразу вступили в бій, бо діяла ДРГ. Я кулеметник, одразу зорієнтувався, де наші, хоч було вже темно. По кутах стояли хлопці і вели вогонь. Підійшов і побачив, що це не наш батальйон, а інша бригада.
Підходжу до одного з хлопців і запитую: «Братику, яка обстановка?». А він каже: «Порожній». Я став на його місце й почав вести вогонь, прикривати сектор.
Антон Іванців на війні
Перестрілка за моїми відчуттями тривала довго. Хтось кричав у рацію: «Там можуть бути наші!». Я крикнув: «Ідентифікуй себе!». А у відповідь голос із кавказьким акцентом: «Брат, вийди до мене, все нормально!». Тому я саме туди й стріляв, бо це була ДРГ, сто відсотків. Не перший випадок. Вони намагалися виманити мене, але я це розумів.
Тоді була темрява. А поранення сталося годин через 14. Ми дійшли до своєї позиції, зробили дорозвідку з хлопцем із 5‐ї штурмової. Позиція була обстріляна, перекриття зруйновані. Командир роти казав стояти там, але я розумів, що там не можна. Пішов шукати інше укриття, повернувся, а хлопці вже пішли на ту позицію. Побіг за ними, сказати, щоб виходили звідти. Нас мало бути троє. Один побратим устиг завернути за кут, а молодий хлопець, який тільки приїхав із навчання, не встиг. Я тільки сказав: «Виходимо звідси», – і в цей момент прилетіла 120‐та міна.
Хлопець із Тернопільщини, хороший… Був. Йому уламок потрапив під бронежилет, але він був цілий. Його першого почали рятували, бо за правилами рятують того, у кого менші поранення. Мене другого. Я почав кричати – і мене теж витягнули, почали перемотувати.
Мої побратими витягували мене з того пекла. Думав, що помру. Передав привіт родині через побратимів. Один із них, Вовка, крикнув: «Сам передаси!». Евакуація була дуже швидкою, напевне саме це мене врятувало. А ще те, що поруч були кілька бійців іноземного легіону.
У лікарні імені Мечникова мені сказали, що влили 8 чи 10 літрів крові і безмежну кількість плазми.
Антон Іванців у лікарні після ампутацій
Реабілітація – нескінченний процес
Реабілітація триває й досі. Це нескінченний процес. Зараз хлопці вже реабілітуються швидше, а шлях, який пройшов я, був невідомий, бо технології лише впроваджували і їх потрібно було опанувати.
Я недовго очолював лабораторію біоніки в центрі. Коли ми завезли перші технології управління протезами, треба було все налаштувати, освоїти, створити протоколи. Це величезна відповідальність, бо технології дорогі за державні кошти, тому треба було використати ефективно.
«Для реабілітації потрібен партнер»
Десь через два місяці після поранення прийшло усвідомлення, що треба рухатися далі. Коли я почав відходити від наркотичних препаратів, свідомість почала розвиднюватися, це місяці через два після поранення, постало питання, де брати інформацію – що буде далі, які можливості.
У багатьох поранених загострюється психологічний стан, бо вони не мають достатньо інформації. Немає людини, яка б прийшла і пояснила: «У тебе такий шлях, усе буде добре, отакі є технології, ти будеш далі жити». Коли розуміння майбутнього бракує, мозок «скочується» – депресія, наркотичні, речовини, алкоголь. Потрібен партнер, людина, яка веде тебе до певного ступеня реабілітації.
Для мене дружина – це мої крила. Це те, що дає мені мотивацію й нагадує: треба рухатись далі. План – взяти найкраще від реабілітації. У мене є діти, я маю передати їм свою мудрість.
Антон Іванців разом із дружиною
Кожен день доводилось здобувати знання, шукати правильний шлях. Не завжди вибір був правильним, доводилось змінювати вектор, були помилки.
Біонічні протези у користуванні
Саме біочнічні протези опанувував поступово. Там є певна кількість сигналів, які ти посилаєш і одразу послати всі не вдається.
Одного разу палець дружини потрапив у лікоть протеза і його заклинило. Але це був один випадок.
Насправді протези не розраховані на дуже сильне стискання – це зроблено з міркувань безпеки як для самого користувача, так і для тих, хто поруч. Тому біонічних протезів боятися не варто. Усе приходить із практикою.
Біонічний протез лівої руки ветерана Антона Іванціва
Перший в Україні, кому зробили остеоінтеграцію передпліччя
Тоді ніхто не знав, як саме треба діяти. Наприклад, у мене дуже короткий лікоть, і класичного протезування для такої ампутації не існує у світі. Однак з’явився професор Рікард Бранемарк із технологією остеоінтеграції. Але спершу я користувався звичайним протезом лівої руки і це було складно.
У мене класичного протезу на праву руку не було, одразу зробили остеоінтеграцію. Інакше я просто не зміг би сам одягати протези, маючи ампутацію обох рук. А мені хотілося самостійності.
Ліву руку я вже знімаю сам, а праву – ще не можу. Зараз вже є прототип кріплення, щоб я міг це зробити. Працюємо з інженерами «Bionics Group» над удосконаленням. Я висловлюю свої ідеї, вони реалізують.
«Можливо, це буде працювати, давай спробуємо? Давай». Надрукували щось недороге на 3D‐принтері, встановили. Якщо працює – добре, ні – переробляємо.
Антон Іванців під час реабілітації
В Україні мало хто користується багатоканальною системою. Коли мене протезували, я став 21‐ю людиною у світі й першою в Україні, кому зробили остеоінтеграцію передпліччя. І всі інші з ампутацією однієї руки.
На нозі спочатку був механічний протез. Коли вперше став на нього, відчув безповоротне розуміння, що зараз я піду. Тоді вже був фізично готовий. Із реабілітологом одягнули протез, я став – і одразу пішов. Реабілітолог Влад сказав: «Я такого ще не бачив».
Перші кроки були невпевнені, але потім – пішов. Добра фізична форма й укріплення тулуба допомагає, скорочує час реабілітації. Але механічний протез – це складно. Біонічних «ніг» не буває, є мікропроцесорні коліна, які дають розширений функціонал: змінюють темп ходьби – з повільного кроку на швидкий, стабілізують, запобігають перечіпанню. Мікропроцесорні протези розширюють мобільність людини. Це те, що треба для наших військових, бо вони заслуговують найкращого.
Хто допоміг із протезами
На мене вийшов В’ячеслав Запорожець (керівник реабілітаційного центру TYTANOVI). Ми тоді бачили остеоінтеграційні протези лише на відео, навіть не розуміли, що вони будуть у нас. Завдяки йому та лікарям, які писали колективний лист, професор Бранемарк приїхав до України.
Здається, він зробив кілька операцій безкоштовно, навіть подарував імпланти хлопцям.
На жаль, держава зараз більш‐менш забезпечує військових протезами, але з цивільними – біда. Я входжу в міжвідомчу групу з протезування між МОЗ і Мінсоцполітики. Якщо у військових система ще працює, то цивільні страждають і залишаються за бортом.
Антон Іванців протезами тримає телефон
Я ж збирав кошти, але лише на остеоінтеграційні імпланти. На лікування пішло близько мільйона. Один протез коштує 20 чи 23 тисячі доларів, а в мене три протези й чотири імпланти. Тільки на імпланти витратили понад 60 тисяч доларів. А ще лікування, перебування в лікарні, реабілітація. Тих коштів, що сплачували як лікарняні, недостатньо.
Доступність просторів
До всього після ампутації потрібно адаптувати житло. Найбільше коштів витратили на ванну кімнату – це шалені гроші. І це велика проблема. Я, наприклад, живу на першому поверсі, а багато хлопців у «хрущовках» – на п’ятому.
Якщо ти класично запротезований або навіть із остеоінтеграцією, час від часу треба відправляти коліна на сервіс. Чи натер куксу – і на певний період потрібно пересісти на крісло колісне. А якщо ще й блекаут? Це теж потребує уваги.
Україна не встигає адаптувалася до того, що має значну кількість ветеранів з ампутаціями. Ми наздоганяємо. Я вважаю, що це нормально, але проблема лише в тому, із якою швидкістю ми ці проблеми вирішуємо. Державна машина – неповоротка, у будь‐якій країні так, але головне, щоб нас слухали і чули.
За словами ветерана, центр Черкас не адаптований для людей з інвалідністю
За адаптацію ж вуличних просторів відповідають громади і це біда. Два дні тому я намагався проїхати центром Черкас у електричному кріслі колісному. Це жах. Якби дружина не страхувала – я б уже лежав на спині.
Дорогою віл Святотроїцького собору до ТРЦ «Любава» там такі ухили, що ти туди не заїдеш ніяк. На ручному візку взагалі не заїдеш і перевернешся. А на переході бордюри скошені абияк. Хтось закрив очі і просто підписав документи. Ну сядь сам у візок і проїдь!
Їздив в Умань місяць тому з дітьми у новий парк біля Софіївки. Там узагалі нічого не адаптовано. До динозаврів не під’їдеш через високі бордюри. Треба було об’їхати фонтан, а там якийсь відсів, я застряг, вскочив на бордюр, перевернувся і лежав, дивився на небо. Якщо ззаду тебе ніхто не страхує, будеш лежати на землі – це 100 відсотків.
Коли телефоную в клініку чи стоматологію, завжди запитую: «А як у вас із доступом для тих, хто на візку? Є сходи? Скільки?». Лише так можна організувати логістику, щоб «доставити своє тіло».
Остеоінтеграція в Україні
Раніше цю технологію хотіли заборонити в Україні. Нині, здається, МОЗ уже затвердив протоколи і, по‐моєму, остеоінтеграцію дозволили. Тепер питання у фінансуванні, бо є випадки, коли класично запротезуватися неможливо.
Але остеоінтеграція – не для всіх. Тому що реабілітація буде довшою, ніж за класичного протезування. Тут важливі і фізичні, і моральні якості. Людина має бути вмотивованою. Без ментального здоров’я цей процес може зірватися, а кошти будуть витрачені дарма – державні або донорські.
Це не докір – це реальність. Ми всі після війни травмовані. І цивільні, і військові – усі мають ментальні шрами. Тому спочатку треба відновити психіку, а потім уже протезуватися.
Робота з психологом і фантомні болі
Мені препарати, які пригнічують фантомні болі, не допомагали. Коли я приймав велике дозування, ставав «овочем» і мені це не подобалося. Тоді психологиня запропонувала метод за «мальтійським» протоколом. Ми працювали приблизно місяць – і це спрацювало. Я позбувся фантомних болей. Є фантомні відчуття, але це на все життя, цього не позбутися: хтось відчуває пальці, хтось коліно, хтось стопи, а в когось щось свербить. Але це не боляче, це просто відчуття.
Протези рук: як керувати?
Тут усе через тренування. У когось спрацьовує одразу, як кажуть маркетологи, «ефект вау», а у когось ні. Треба довго тренувати м’язи, які видають сигнали. Це теж робота – і фізична, і ментальна. Треба щодня приходити до біоінженера, підключатися до датчиків, займатися годину‐півтори. Регулярно.
Якщо з’являються фантомні болі або збій сигналів – треба коригувати програму. Це складно. Ті, хто пройшов цей шлях, – люди зі сталевим характером.
На протезах тепер без екстриму
На протезах намагаюся бути дуже обережним, бо ціна помилки може бути велика – можна зламати імплант або кістку.
Падав, звісно, не раз. Але щастило – нічого не пошкодив.
Зустрічі з побратимами після протезування
Побратими приїхали до мене, коли я ще лежав у Мечникова, за кілька днів після поранення. Я тоді тільки прийшов до тями, ще на наркотиках, відкриваю очі – переді мною стоять побратими Вовкодав і Лісник. Командир роти теж приїжджав. Потім кілька разів навідувався комбат «Тринадцятий».
Антон Іванців у лікарні з побратимами після поранення
На війні розумієш, що «друг» і «побратим» – це різне. У цивільному житті друг – просто друг. Немає впевненості, що він прикриє тебе, віддасть останній ковток води чи буде виносити під обстрілами. А побратим – це той, хто прикриє твою спину.
Побратим – це коли ти засинаєш у бліндажі і знаєш, що він не засне, а буде дивитися в тепловізор, охоронятиме і тебе, і себе. Це той, хто приготує теплу їжу, нагріє воду, коли ти повертаєшся з бою побитий і брудний. Побратим – це турбота.
А друзі з цивільного життя не залишилося, на жаль.
Що допомагає не зламатися?
Поки бачу себе тільки в роботі з протезуванням. Це не приносить доходу, поки живу на тих резервах, що накопичив за час служби. Але рано чи пізно треба буде думати про заробіток, бо державна пенсія не дозволяє жити впевнено. Впевнений, що справу знайду швидко – у мене завжди все швидко.
Загострилося відчуття справедливості. Став нетерпимим до корупції й до «корисних ідіотів», які обскубують державу. Хтось має гнити в окопах, бачити трупи, смерті побратимів, каліцтва, боротися із дурними наказами. А хтось у цей час купує по три люксові автівки на місяць. Це ненормально, так не може бути в здоровому суспільстві.
Не зламатися допомагає віра, що кінець війни буде. Це заспокоює. Надихає думка, що треба дожити, щоб побачити розквіт країни – як Україна відбудується, як повернуться наші люди, як діти знову бігатимуть вулицями.
Хочу, щоб було, не як колись, а краще.
Антон Іванців до повномасштабного вторгнення у Парижі
Відеоінтерв’ю «18000» з ветераном Антоном Іванцевим
Авторка інтерв’ю – Ірина Малюкова
Текстова версія – Анастасія Бут
Читайте також статтю «18000»: Дев’ятеро Героїв України з Черкащини: розповідаємо про тих, хто нас захищає.
Разом допоможемо черкащанам на фронті отримати транспорт і зв’язок. Донатьте у збір від «18000»!
Слава Героям