Валентина Чорновіл про свого брата – політика, громадського діяча, публіциста
В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року на Черкащині. Сьогодні йому виповнилося б 88 років. До дня народження політика, задля вшанування його пам’яті, ми публікуємо розмову з його молодшою сестрою Валентиною Чорновіл.
Про те, чому в документах Чорновола була неправильна дата народження, про підпільне розповсюдження самвидаву, арешти, заслання і знищені архіви у Бучі – далі у матеріалі «18000».
«Дід навчив його читати ще у чотири роки»: про дитинство В’ячеслава Чорновола на Черкащині
У сім’ї Килини та Максима Чорноволів було троє дітей: сини Борис та В’ячеслав, і донечка Валентина. В’ячеслав Чорновіл був середньою дитиною. Борис – на п’ять років старшим, а Валентина – на десять років молодшою. Пані Валентина зараз так пригадує своє дитинство:
– Наша мама була вчителькою молодших класів, а батько викладав українську мову і літературу, і фактично, вся школа була на ньому. Крім того, ми мали город і господарство. Я пригадую, як пасла корову, ще були кури, гуси. Тож батько з ранку до ночі був у школі, а мама, я не знаю, коли вона встигала поїсти! Мама була така маленька і все бігала біля господарства.
В’ячеслав Чорновіл зовні був більше схожий на маму. Він народився 24 грудня 1937 року, проте датою його народження записали 1 січня 1938 року. Пані Валентина припускає, що на це могло бути декілька причин:
– Можливо, так записали просто тому, що вже був кінець року. Проте Славко потім говорив, що 1937 рік був уже дуже страшним через арешти й репресії. Саме у той час заарештували батькового брата. Тому, можливо, батьки хотіли «відірватися» від того року.
В’ячеслав Чорновіл з батьками та сестрою. Черкащина, 1960‐ті. Джерело: Історична правда
Коли почалася Друга світова війна, сім’я жила у селі Вільховець. Батька – Максима Чорновола – на війну не забрали, бо він мав хворі легені. Взимку 1944 року, після поразки у Корсунь‐Шевченківській битві, німці відступали на захід і йшли саме через це село. «Наша хата ж там стоїть біля самої дороги,» – каже пані Валентина. Зі спогадів рідних вона переказує: «Батьки з дітьми тікали берегами туди в кінець села. Батько там викопав землянку, бо йшли бої і в хаті часто було небезпечно». А іноді під час бомбардувань ховалися у сусідському льосі.
Коли фронт відсунувся далі на захід, Максима Чорновола призначили директором школи у сусідньому селі – Гусаковому. В тому ж селі народилася пані Валентина – наймолодша донька, а В’ячеслав Чорновіл – середній син – пішов до школи.
- Одразу до другого класу, – каже Валентина – бо в першому йому вже не було що робити. Дід, мамин батько, навчив його читати ще в чотири роки.
Коли з фронту повернувся попередник пана Максима, то його звільнили, адже він не був членом партії, а отже, як вважали тоді, не міг займати посаду директора. Через це Чорноволи повернулися до Вільхівця. Батькові дали роботу в місцевій школі і при цій же школі – житло. То була маленька і дуже холодна хата. Тож згодом сім’я переселилася до дідової хати, де нині музей‐садиба В’ячеслава Чорновола.
В’ячеслава перевели до школи у Вільхівці. Коли він ішов до десятого класу, Валентина йшла до першого, тож вона має небагато спогадів про шкільні роки брата. Проте пам’ятає одне святкування Нового року у школі:
– Здається, це був його останній рік навчання. На новий рік діти були в костюмах, робили різні маски. Славко тоді був перцем. Це був такий сатиричний образ: перець, що висміює різні недоліки. Він розповідав щось жартівливе біля ялинки. А маску цю йому допомагав зробити вчитель малювання і потім вона довго лежала у нас на шафі.
«Славко тоді був гострим на язик»: про початок журналістської кар’єри
В’ячеслав мав хороші оцінки як з точних предметів, так і з гуманітарних. Проте, як каже його сестра, все ж мав більше схильності до гуманітарних наук і ще у школі почав писати новини для районної газети. Закінчивши школу із золотою медаллю, він пройшов співбесіду і вступив до університету Шевченка на філологічний факультет.
Студент Київського університету. Джерело: Історична правда
– У той час там було нецікаво, бо викладачі боялися. Про епоху нашого відродження чи про репресованих письменників і слова не можна було сказати. Славко попросився перевестися на факультет журналістики, – розповідає Валентина Чорновіл.
В університеті сказали: якщо буде писати в університетську газету, і добре з цим впорається, то В’ячеслава переведуть. І він писав. А Валентина деякі з цих публікацій додала згодом у десятитомник творів В’ячеслава Чорновола, який сформувала і видала після смерті брата:
– Я розмістила кілька тих текстів у першому томі для того, щоб люди побачили його ріст, щоб побачили, з чого він починав, і як він став справжнім журналістом.
В’ячеслава перевели на факультет журналістики. Там було цікавіше, а викладачі були сміливішими.
– Але Славко тоді був гострим на язик і на нього донесли за його «не такі» погляди. Славка мали виключити з університету, але викладачі запропонували рішення. Тоді були поширені так звані комсомольські будови. Молодь працювала на цих будовах і там потребували робочих рук. І от у Жданові, тепер Маріуполі, будувалася домна (промислова піч для виплавки чавуну, – ред.) номер 4. І, власне, туди В’ячеслав поїхав, нібито за комсомольською путівкою, працювати теслею.
Аж якось до Маріуполя приїхала виїзна редакція газети «Київський комсомолець» і В’ячеслава Чорновола взяли на посаду журналіста до цієї газети, писати про робітників. Там було багато гостросатиричних матеріалів: критикували керівництво, висміювали затримку роботи. Пані Валентина розповідає, що В’ячеслав Чорновіл у той час багато писав і отримав великий журналістський досвід: «У газеті можна побачити його псевдоніми і Славень, і Славчук, і Вільховецький, і ще багато різних».
Повернувшись із Маріуполя і спробувавши писати для більш поважних газет, Чорновіл побачив, що писати все, що думає – не вийде.
З 1960 до 1963 року Чорновіл працював редактором на телестудії у Львові, а тоді – повернувся на Київщину. Його сестра каже, що цьому посприяв викладач із факультету журналістики Павло Федченко:
- Він розгледів у В’ячеславові справжній журналістський талант і запланував забрати його зі Львова до Києва – у центр культурного життя. Він хотів, щоб В’ячеслав вступав там до аспірантури.
В’ячеслава Чорновола не допустили до навчання на аспірантурі через політичні переконання. Зрештою він переїхав до Вишгорода і влаштувався на будівництво Київської ГЕС.
Хто проти арештів – встаньте!
У той час він багато читав, багато часу проводив у архівах.
– Так у нього з’явилися питання. Чому у нас ось таке життя? Чому ми невільні? Чому ми не маємо права на свою мову? Так почала формуватися спільнота однодумців і В’ячеслав познайомився із Дзюбою та Сверстюком.
4 вересня 1965 року відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Відомим історичним епізодом з цього показу став заклик шістдесятників виступити проти арештів. Пані Валентина розповідає, як все тоді відбувалося.
– На сцену вийшов Іван Дзюба, щоб привітати режисера. Після привітання він сказав кілька слів про те, що поява такого талановитого кіно є великою подією для культури. Але водночас додав, що в цей самий час відбуваються арешти української свідомої інтелігенції. Уже за ці слова Дзюбу почали стягувати зі сцени. Для нього це був серйозний ризик – він не був настільки відважним, як Чорновіл чи Стус. У цей момент біля дверей підвівся В’ячеслав Чорновіл і вигукнув: «Хто проти арештів – встаньте!» Скільки людей тоді підвелося – сказати важко: хтось згадує, що встала половина залу, хтось – що менше. Але враження було сильне. Частина людей, можливо, вставала не з ідейних міркувань, а з розгубленості, бо вставали ті, хто поруч.
Після цього загула сирена, фільм усе ж показали. А вже після перегляду виступив Василь Стус. Він закликав до спільного спротиву арештам українців, росіян та євреїв.
– Про це писали і Славко, і Михайлина Коцюбинська, яка була присутня в залі, і Микола Плахотнюк. Кому‐кому, а Михайлині я вірю. І чоловікові вірю. Вечір був напружений. Люди виходили з зали схвильовані, і не всі чітко запам’ятали, хто саме і що сказав. Запам’ятався сам жест спротиву і заклик.
Після цього протесту В’ячеслава Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія».
«Лихо з розуму»
Ще у той період, коли Чорновіл жив у Вишгороді, він писав свою працю «Лихо з розуму».
«Над Десною стояла хата цигана. А поблизу В’ячеслав ховався у вербових заростях і писав», – розповідає його сестра Валентина. Цю працю вдалося потайки передати на Захід, за межі СРСР. Тоді це стало справжнім відкриттям і сенсацією. Читачі не могли повірити: не може бути, щоб в СРСР було заарештовано так багато людей, і спочатку сприйняли «Лихо з розуму» як провокацію.
Саме за видання збірки «Лихо з розуму» у 1967 році В’ячеслава Чорновола заарештували.
– Попри те, що він надсилав ці документи офіційно до органів влади, їх розцінили як наклеп. Його заарештували за новою статтею 187–1 і дали три роки. Оскільки стаття 187 – це хуліганство, він опинився не в політичному, а у загальному таборі на Вінниччині, і через амністію відсидів не три, а півтора року, – розповідає Валентина.
У той час за Валентиною стежили і вона знала про це.
– Я й досі думаю: або той КДБіст, якого за мною закріпили, неякісно виконував роботу, або він мені симпатизував, бо якось я той університет закінчила. Доносів на мене було, на диво, мало. Я ж тоді часто серед тижня їхала на побачення до Славка. Просто казала старості, що мене не буде, і вона мене прикривала, – пригадує Валентина Чорновіл.
Читайте також: Сирний штолен, пряникова ялинка та тістечка у вигляді кульки: які черкаські заклади пропонують різдвяні десерти.
«Український вісник»
Табір В’ячеслава Чорновола не зламав. Тому, вийшовши на волю, він зустрівся з друзями у Києві, у хаті Василя Стуса. Тоді прийшли Іван Дзюба, Іван Світличний і Євген Сверстюк.
– В’ячеслав казав, що треба продовжувати боротьбу, але ніхто, крім Стуса, його не підтримав, боялися арештів. Ну, В’ячеслав послухав усе це, поїхав до Львова і почав видавати журнал «Український вісник» сам‐один. Про це знали лише кілька людей: Атена Пашко, знала я, Микола Плахотнюк, Михайло Косів, Ярослав Кендзьор і Люда Шереметєва, яка тоді друкувала «вісник», але після 3‐го випуску відмовилася, бо каже: «За мною ходять, я вже боюся». Тому наступні він друкував сам. КДБісти знали, що це він робить, бо ніхто не міг такого робити, окрім нього, але доказів не мали.
Пані Валентина була однією із тих, хто передавав журнал за кордон. Про те, як розповсюджували «вісник» та «Лихо з розуму» на Захід, вона пригадує таке:
– Чимало матеріалів передавали через літературознавця Івана Світличного, адже у той час біля нього гуртувалося багато свідомих людей. Серед них була і Зиновія Франко, до якої приїжджала сестра: навіть у ті часи було таке, що хтось проривався, і власне, щось передавалося через цю сестру.
Передавали журнал різними шляхами. Деколи навіть через москву. Місцеві правозахисники мали зв’язки з акредитованими журналістами із Заходу, тоді як у Києві таких не було.
Шостий номер «Українського вісника» і фотоплівки заховали у лижах спортсменів, які їхали зі Львова за Захід і так змогли його розповсюдити. В’ячеслав Чорновіл передбачав, що його заарештують, тому підготував номер завчасно і сказав опублікувати його попри арешт. Тож Атена Пашко та Михайло Косів зайнялися друком вже без участі В’ячеслава. Пані Валентина ж, будучи студенткою філологічного факультету, редагувала «вісник», а Ярослав Кендзьор робив фотографії.
– А потім за це нас допитували. У 1972 році на моєму факультеті вчилася дівчина зі Словаччини – Ганна Коцурова. Вона вивчала тут українську мову, то вона також могла вивезти щось за кордон.
Коли Ганну заарештували, на допитах вона розповіла, хто був залучений до розповсюдження «вісника». Через це затримали пані Валентину, її нареченого Миколу Плахотнюка, дружину В’ячеслава Чорновола Атену Пашко та інших.
Валентина Чорновіл
– Мене й Атену окремо допитували три дні. Але Славко якось дізнався про арешт Атени й оголосив голодування, а потім дізнався про мій арешт, і оголосив уже сухе голодування. А він був такий, що швидше вмре ніж здасться. До того ж він знав: якщо мене заберуть, то батьки залишилися одні.
На третій день відпустили Атену. Тим часом Валентину примушували сказати, де друкарська машинка, на якій друкували «Український вісник».
– А я кажу: «Ну, ви можете їхати, якщо ви знаєте куди, але я вперше чую про «Український вісник», я його ніколи не бачила, і я не знаю, де машинка, на якій він друкувався, і хто його друкував». Це була моя відповідь, і що вони мені не казали, я стояла на своєму.
Пані Валентина вимагала очної ставки із дівчиною зі Словаччини Ганною Коцурою, через яку передавали «вісник». І їй це дозволили.
– Ганна знає, що я передавала, бо вона брала, і я знаю, що я передавала, але я дивлюся на Ганну і кажу: «Ганю, скажи мені, нащо ти кажеш неправду?»
І це спрацювало.
– Я була такою юною! Сама не розумію, де у мені бралася оця сміливість. Аналізуючи зараз, я бачу, що постійно відчувала, що за мною стоїть В’ячеслав. Мені здавалося, що я була під його захистом, навіть коли він був в ув’язненні.
А потім були Мордовія і Якутія – місця ув’язнення та заслання Чорновола. Побачення з рідними могли дати лише раз на рік, і навіть тих рідкісних побачень позбавляли. Валентина з мамою кілька разів їздила до Мордовії, щоб побачити брата, потім їздила з його дружиною Атеною і сином Тарасом до Якутії. Там Чорновіл працював на хімічному заводі.
В’ячеслав Чорновіл у Якутії. Джерело: Історична правда
В’ячеслав Чорновіл після ув’язнень
Повернувшись до Львова у 1985 році, В’ячеслав Чорновіл працював у котельні: на роботу за спеціальністю годі було сподіватися. А у 1987 році відновив друк «Українського вісника». Після ув’язнення Чорновіл знову повернувся не наляканим, він лише утверджувався у своїй боротьбі.
– Він був оптимістом. От я – песимістка. Наприклад, у той час я не любила людей у нашому селі. Для багатьох було байдуже, хто саме сидить у тюрмі: чи злочинець, чи людина на кшталт Чорновола, яка вже тоді захищала інших. Мама дуже тяжко це переживала. Вона плакала десь у хліві, щоб ніхто не чув. А співчуття було небагато – лише кілька людей підтримували маму.
Уже в 1980‐х, коли В’ячеслава звільнили, пані Валентина зізналася братові, що думає про тих людей. А він спокійно відповів: «Вони злі, бо вони нещасні». Казав, що ці люди бідні, що над ними роками знущалися, що вони не мали жодних прав. І що варто їм лише трохи краще пожити — і вони зміняться. Його сестра каже, що брат завжди вірив у людей.
Кандидат у президенти
– Почалися 80‐ті роки, почалася та перебудова і мітинги. Їх Ярослав Кензьор знімав на камеру. Пізніше він розповідав, що хоч і не знімав Чорновола спеціально, на кожній касеті, на кожному мітингу був він. Він скрізь був першим. Його мислення було дуже швидке. Коли вже був у Верховній Раді, біг до трибуни й вже знав, що він буде казати. Іншій людині треба було б подумати, перш ніж щось говорити, а в нього воно вже зароджувалося, поки біг.
Від самого заснування партії Народний Рух України Чорновіл був членом партії, потім співголовою і згодом головою. Весною 1990 року він переміг на виборах до Верховної Ради й став головою Львівської обласної ради.
У той період В’ячеслав Чорновіл був дуже заклопотаним.
– Бували періоди, особливо вже під час роботи у Верховній Раді, у час боротьби за незалежність, коли він повертався додому пізно вночі. Атена тоді жалілася, мовляв, прийшов, поїв, подякував, а вона його питає, чи помітив він, що їв. А він у відповідь: «А що я їв?»
В’ячеслав Чорновіл із дружиною Атеною Пашко. Джерело: Історична правда
У 1991 році В’ячеслав Чорновіл балотувався у президенти.
– По правді, я не вірила, що В’ячеслав стане президентом. Звісно, голосувала за нього, але внутрішньо не мала відчуття, що він справді може перемогти в тих умовах. Проте, коли він посів друге місце, я була розчарована: кампанія відбувалася несправедливо. Я бачила, як проходили ті вибори. Бачила, як зривали портрети Чорновола з агітаційних стендів, як у розпал кампанії, влітку, замість них наклеювали портрети Кравчука. Було очевидно, що Кравчука тоді підтримували й силові структури, і стара комуністична еліта.
Найбільше ж Валентину дивувало ось що: як так сталося, що ті самі люди, які проголосували за незалежність України – понад 90 відсотків, – у той самий час обрали президентом комуніста? В’ячеслав Чорновіл у тих виборах посів друге місце.
– По ньому не було видно, що його поразка – для нього горе. Він тішився, що ми здобули незалежність і це все компенсувало.
Чорновіл на мітингу
Загибель і вшанування пам’яті Чорновола
В’ячеслав Чорновіл загинув 25 березня 1999 року в автокатастрофі. Авто пана В’ячеслава врізалося у «КамАЗ», навантажений зерном. Обставини ДТП стали підґрунтям для припущень про навмисно спричинену катастрофу.
– Я відчула, що все втрачено. Я ходила і думала: Боже мій, як ці люди довкола можуть спокійно жити. В’ячеслава не стало, а вони ходять, мов нічого й не було. Дивилася на них напівбожевільним поглядом і почала «відходити» лише тоді, коли взялася за видання творів Чорновола. Я почала шукати його архіви, його рукою написані папери, я читала і чула його голос у тих паперах. Я відчувала і розуміла, що крім мене ніхто цього не зробить. Формально існувала редакційна комісія, редакційна рада, але вона збиралася лише час від часу. Уся ж реальна робота була на мені: я збирала матеріали, упорядковувала їх, вичитувала, готувала до публікації.
Ця праця дала пані Валентині можливість жити далі.
– Жити заради того, щоб пам’ять про В’ячеслава не зникла. Я добре розуміла, що ці десять томів, виданих в одинадцяти книгах, — не художня література. Але це видання — для дослідників, істориків, для розуміння того, як усе відбувалося насправді. Там зібрано все, що мені вдалося знайти й що стосувалося Чорновола — його тексти, роботу, думки. Саме в цьому я знайшла сенс свого подальшого життя після його загибелі, після вбивства В’ячеслава.
Робота над десятитомником була виснажливою. Та після цього пані Валентина взялася ще й за бібліографію. Видати її не вдалося, не було грошей.
– Я дуже довго цим займалася. Йдеться ж про біобібліографію: усі твори Чорновола і всі публікації про нього — це тисяча сторінок. А потім прийшло сильне розчарування: я не можу це видати. Я не з тих людей, які вміють шукати гроші. Тим більше у час війни і коли кожна копійка потрібна фронту.
Раніше у пам’ять про брата його сестра організовувала ще Чорноволівські читання, але останні роки цього не робила.
– Під час окупації російські військові спалили наш будинок у Бучі. Разом із будинком згоріли й матеріали Фонду Чорновола, окремі архіви, багато справді цінних речей. Це дуже болюча втрата, про яку мені важко говорити.
Пані Валентина часто приходить на могилу брата, зокрема, й 24 грудня, на день народження В’ячеслава Чорновола. Вона каже, що забуття їй болить найбільше:
– Сьогодні війна, фронт і щоденні втрати. Але ми не маємо права забувати тих, хто ще раніше виборював незалежність України й платив за це життям. В’ячеслав Чорновіл став на шлях боротьби й вже з нього не зійшов. Я весь час уявляю це навіть не як дорогу і не як стежку, а як дуже вузьку смужку – таку, на якій можна ступати лише однією ногою. Варто було оступитися – і ти падаєш. Він ішов цим шляхом, як по лезу ножа. Але він не зламався і ніколи з нього не зійшов. Він не писав жодних покаянних листів, не відступав. Він пройшов цей шлях до кінця – від самого початку боротьби й до останніх років життя. Він точно знав, що робить.
Ірина Ямборська
Читайте також: Канонічні страви, традиції та служба: як святкуватимуть Святвечір та Різдво у Черкасах.
Актуальні графіки відключень та повідомлення про зміни — підписуйтесь на «18000 | Шо там у Черкасах?»