«Від БМП лишився тільки слід»: черкащанин Павло Лазуренко про перше в бригаді знищення техніки дроном і операцію «Вівальді»
«Був такий вибух, що всі ох**и. Там від БМП лишився тільки слід. Її розірвало на частинки, до нашої позиції долітали шматки», – черкащанин Павло Лазуренко – перший, хто у своїй бригаді вразив ворожу техніку скидом із дрона. Зараз називає це «подарунком», бо сталося на другий день після його дня народження. А ще цього дня народився і його підрозділ «Fatum», який починався з чотирьох людей і на сьогодні виріс до батальйону.
На фоні максимальної публічності «Трійки» – Лазуренко максимально непублічний. Про нього кажуть, що він «широко відомий у вузьких колах» із позивним «Паня». Однак інтерв’ю, фото чи якихось згадок про нього в медіа вкрай мало.
У 14 років він потрапив до футбольних «ультрас», 18 – був на Майдані, у 19 – уже в АТО, де брав участь в одній з ключових битв того часу – Широкинській наступальній операції. Каже, не було часу на перепочинок. І уже у свої 27 Павло звільняв Київську область від росіян.
Павло Лазуренко в АТО, 2015 рік
За час великої війни Лазуренко створив з нуля та розвинув підрозділ безпілотних систем «Fatum», який брав участь у боях на Гуляйпільському, Бахмутському та Покровському напрямках. А потім зі своїми побратимами наводив лад і порядок у 60 бригаді, яка вважалася «проблемною». У підсумку ця бригада стала одним з головних ударних кулаків найуспішнішої воєнної операції останнього часу – «Вівальді» від Третього армійського корпусу.
У новій бригаді «Паня» спочатку став командиром батальйону, а буквально перед нашим інтерв’ю – заступником комбрига. Його рух триває.
Біографія Павла заслуговує на те, щоб бути трішки «розсекреченою» і відомою не лише для «вузьких» кіл. Саме таке завдання ставить для себе «18000», готуючи цей матеріал.
Ми тривалий час домовляємося про спілкування і зрештою зустрічаємося з ним у Черкасах. Тут, у нас у студії, у тьмяному світлі спілкуємось про перші враження від бою, про ентузіазм і натхнення після перемоги над росіянами під Києвом, як наводили порядок у новій бригаді, а ще про хуліганський «двіж» і те, як війна змінює чоловіків.
«Широкино – мій перший бойовий вихід. Там я понюхав порох і відчув усі реалії війни». Про перший бій
- Інформації про тебе вкрай мало в публічних джерелах. Все, що я знайшов: це матеріал на «Прочерку» за 2014 рік про події Майдану та рилс в інстаграмі корпусу, де ти розповідаєш про свій підрозділ у 2026-му. Ну, і цього року в місті були ще борди з написом «комбат з нашого міста». Тому хотілося б більше розповісти про тебе і твою біографію людям.
Ти на фронт вперше потрапив у 2014 році. Розкажи про свій перший бойовий досвід? Яка на той час у тебе була підготовка?
- Це була розвідувально-диверсійна рота батальйону «Азов». Я був розвідником, і основна задача нашого підрозділу – розвідка противника, диверсійна діяльність, спостереження та цілевказання.
Широкино – мій перший бойовий вихід. Там я понюхав порох і відчув всі реалії війни. Може, я тоді був молодий і зелений, це було моє справжнє бойове хрещення. Широкинська операція дуже сильно закарбувалася мені в пам’яті.
Павло Лазуренко з побратимом. Павлопільська операція
Нас тоді було десь 80 чоловік, батальйон «Азов». Потім підтягнулося підкріплення, коли почався штурм. Моя задача була – сидіти «в секретах»: це передові позиції в селі. Дронів тоді ще не було, були біноклі, монокуляри, і автомати з РПГ. Ми спостерігали, а потім безпосередньо зустріли ворога.
- Може, дивне запитання, але щоб передати емоцію. Що вразило найбільше?
- Одна справа, коли ти ходиш у розвідку. Ти маєш бути непоміченим, дістати інформацію і виконати розвідувальне завдання. А тут прямо конкретна «заруба».
Українські розвідники часів АТО
- Чим ти займався у цивільному житті до армії?
- Я був у рядах черкаських «ультрас». Бійки, дружба, виїзди, футбол, спорт. Ще, звісно, навчання і підробітки.
Черкаські «ультрас» 2012 рік
- Де ти зустрів війну у 2022-му?
- Я був у Києві, вдома. У 2016-му я звільнився з армії й переїхав у Київ. У Черкасах бував. Але жив і працював у Києві. Також певний час працював за кордоном, у Франції. Потім коронавірус, потім війна. У мене був колектив з націоналістичними поглядами, навколофутбольний двіж, «Динамо». Ми зустрілися тоді в залі із хлопцями, кожен приніс особисту легальну зброю, і ми «погнали».
- Розкажи, що відбувалося в Києві в перші дні?
- Перший напрямок у нас був – Ірпінь. Знаєш, це все було на «еге-гей». Не було якоїсь координації, взаємодії. Перша задача – «намутить» стволи. Щоб не із 12‑м калібром бігать, а з нормальною стрілецькою автоматичною зброєю. Ми роздобули її у військкоматі. Знайшли зброю, поїхали на Ірпінь. Там уже зустрілися з нашими побратимами з «Азову». І такою маленькою групою далі «двіжували»: ми тримали оборону, чекали на пі**рський прорив, наводили артилерію, сиділи під обстрілом у багатоповерхівці. У нас був свій сектор відповідальності, і ми з РПГ біля вікна чекали їхні колони.
Далі пішли штурмувати з «Едельвейсом» (10 гірсько-штурмова бригада – ред.) Нову Басань (село у Чернігівській області, звільнене у березні 2022 року – ред.). Вийшла успішна операція. Багато там надвохсотили і спалили техніки багато. Завдання виконали з мінімальними втратами.
Від Києва ворог був відкинутий. Треба було оформлюватися. Було розуміння, що війна надовго. З «Едельвейсом» ми ще були «піратами». Далі я набрав «Сліпа» (Дмитро Кухарчук – ред.), ми зустрілися і вже разом погнали на Запоріжжя.
- Чи вірив ти, що буде вторгнення взагалі, коли все нагніталося?
- Я знав це. Прокинувся від вибухів. Жив на Софіївській Борщагівці, поруч «Жуляни». І туди пі**ліни сиплються. Прокинувся о 04:00 ранку і навіть трохи зрадів. Не тому, що війна. А тому, що я знав, що вона буде. Я був уже готовий: у мене все моє спорядження складене і лежало поруч.
- З вашого оточення всі запевняли тоді, що буде війна. Але спочатку люди не вірили, що вона почнеться. Потім не вірили, що це буде довга війна. У тебе одразу склалося розуміння, що це на роки? Чи була надія, що трохи «заворушка», і вони відступлять?
- Після Нової Басані був сплеск серотоніну, радості, це реально круто було. Але на Сході ситуація погіршувалася, ворог глибоко пройшов крізь наші бойові порядки. Київ вільний, але треба рухатися тепер туди. Була маленька перемога і приємне відчуття, це давало натхнення. На цьому ентузіазмі ми і погнали далі.
«Ми палили до десяти одиниць техніки в день, знищували все вороже, що рухалося чи стояло». Про підрозділ «Fatum»
Сергій Макаренко під час інтерв’ю з Павлом Лазуренком
Розкажи про батальйон «Fatum». Як він з’явився?
- Ми зі «Сліпом» рухалися далі. У мене був досвід по розвідці, а він якраз будував свій батальйон. Це було трохи імпровізовано, бо все це робилося у бою: складно будувати структуру, коли ти постійно в пі**чці. Кожен вкладав туди все, що він вміє. От, у нас «Бізон» (Андрій Нікітін з Черкас – ред.) очолив операцію, під час якої ми танк затрофеїли. Це начальник штабу, щоб ти розумів. Є в тебе вільний час – ідеш пи**єш підорів. Повернувся – займаєшся організаційними моментами.
У мене був туристичний дрон до війни: я в гори ходив, знімав. Ним я почав користуватися в перші дні на Ірпені. Але він не літав далі 500 метрів, бо втрачався сигнал. А потім з’явився «Мавік‑3». Ми побачили перші відео з першими результатами скидів з дрона. Мій друг, Тарік, любить дуже вибухівку, він зараз у мене заступник з озброєння, дуже фахова людина. Ми почали робити СВП (саморобний вибуховий пристрій, – ред.) і крутити ВОГи (гранати з автоматичного гранатомета, – ред.). Застосовували проти ворога і їхніх укриттів.
Я розумів, що маю вбивати їх особисто. Ми перші в бригаді знищили ворожу техніку дроном.
- Коли і де це було?
- 30 липня 2022 рік. На наступний день після мого дня народження. Отакий подарунок.
Була проблема. Дві Бехи (БМП‑3 – бойова машина піхоти, – ред.) викочувалися на вогневі позиції і постійно відпрацьовували по нас, кошмарили. Нічого не могли їм зробити. ПТРК (протитанковий комплекс, – ред.) не міг спрацювати через ландшафт. І от в один момент Беха «роззулась»: була така погода, багно, в неї злетів трак. Вона їхала на відпрацювання і застрягла з повним боєкомплектом.
Ми вилетіли: туди десь було кілометрів два. Роблю два скиди: один потрапляє в акумуляторний відсік і починає розгоратися, а другий – в боєкомплект. Був такий вибух, що всі ох**ли. Там залишився тільки слід від неї, її розірвало на частинки, до нашої позиції долітали шматки.
- Можна сказати, що це початок Fatum – це оцей скид?
- Це був момент, коли ми зробили круту роботу: знищили бронетехніку за декілька мільйонів. Прийшло розуміння, що у цьому ми можемо бути ефективні. Це кайф.
- Як далі масштабувалися?
- Був результат. З’явилося відео в інтернеті. Після цього люди починають цікавитися, бо це було красиво. Багато хто захотів до нас.
Комбат Павло Лазуренко під час інтерв’ю з Сергієм Макаренком
- Коли ви стали батальйоном?
- Восени того року.
- Літо 2022 року, вперше вразили техніку. Далі дуже стрімкий розвиток технологій. Що змінилося за чотири роки у вашій роботі?
- Та все змінилося. Темпи божевільні.
- Які засоби ураження найбільш ефективні у вашій роботі зараз?
- FPV як були – так і залишаються.
Бахмут, Андріївка. Ми той підрозділ, який FPV зміг досягати результату на відстані 20–30 кілометрів. Цього ніхто не робив до нас. Ми були попереду, робили все, щоб дістати логістику. Перекрили дорогу на Кадему (село біля Бахмуту, – ред.). Командувач сектору повідомив, що дорога офіційно контрольована. Наша бригада вела наступ на Андріївку. Ми там багато «набаранили» пі***ів у «буханках» (російський УАЗ, – ред.), які їхали їм на підмогу. Був результат: від 6 до 10 спалених машин в день. Ми ї**ли все вороже, що рухалося чи стояло.
- Зараз часто бачу, як озвучуються задачі по кількості нейтралізації живої сили противника на добу, наприклад. Скільки ви людей вбивали? Вели статистику?
- Ми на той момент були в протитанковому батальйоні. Наша задача – робота по техніці. Не допустити прориву і механізованого наступу. У нас був простір для фантазії. Всі наші ініціативи – віталися. Головне – ефективність на полі бою.
«Бригада стояла на напрямку головного удару противника». Про перехід у 60 бригаду, яка була проблемною, та операцію «Вівальді»
Павло Лазуренко у студії «18000»
- Розкажи, як ви потрапили у 60 бригаду. Я так розумію, це відбулося тоді, коли з’явилися корпуси, і вона перейшла у підпорядкування Третього корпусу?
- Із 4 чоловік Fatum виріс до взводу, із взводу – до роти, і цілою ротою ми перейшли у батальйон у 60 бригаді. Я відчував відповідальність, яка стоїть за мною.
Наш колектив з одного тіста, з «двіжу», ми йдемо довгий шлях. А тут дуже різні люди, різні шари суспільства. Ми зайшли в конкретно проблемну бригаду. Уяви, я заходжу зі своєю ротою, в мене моїх засобів більше, ніж у батальйону всього. Як можна воювати, якщо в тебе немає засобів? До нас у цій бригаді взагалі не було розвідки, а розвідка – це основа.
Ми з командою на чолі з Дмитром Рогозюком зайшли в бригаду і почали наводити порядок. Рота Fatum стала фундаментом для батальйону безпілотних систем. Ми побудували розвідку, створили взвод НРК (наземний роботизований комплекс, – ред.), впровадили ударні й розвідувальні «крила». Наповнили батальйон всіма необхідними для роботи засобами.
- Скільки пройшло часу, щоб ти зрозумів, що вийшло навести порядок?
- Пів року.
- Твоє найважче завдання?
- Прийнято казати, що воно ще попереду.
От про 60 бригаду. Ми вже на папіросі, «Трійка»: у нас все працює, п***ри не лізуть. І тут ми заходимо туди, де купа дірок. Рації слухаються, зливається інформація із середини бригади. Тобі треба розрулить це все. Це марафон. Оця задача мого батальйону – вона була важка. Так, від цього є якийсь кайф, я отримував задоволення, бо це виходило. Ми працювали з моїми людьми, як єдиний механізм.
Павло Лазуренко – «Паня»
- Найбільш успішна і найбільш медійна військова операція за останній час – «Вівальді», яка була реалізована силами Третього армійського корпусу. Розкажи про залученість твого батальйону.
- Це була максимальна залученість. 60 бригада стояла на напрямку головного удару противника.
- Яке ключове значення для цієї ділянки фронту має ця операція?
- Велике значення. Насамперед ми повертаємо наші панівні висоти та вигідні позиції, наприклад, річка стає природною перепоною для ворога. Отримуємо позиції для розбудови плацдарму для вигідної оборони та наступу. А також відкидаємо ворога від основних логістичних вузлів, таких, як Лиман.
Одне з наших ключових завдань – захист стратегічно важливої траси Харків-Слов’янськ. Ми зірвали плани на масштабний наступ російського угрупування. Ми перехопили ініціативу.
«Хлопчина каже, що до цього був нікчемою і жив своє нікчемне життя. Але він прийшов на війну, став воїном, захищає країну». Про чоловічу честь
Лазуренко про школи FPV та згуртованість
- FPV-школа у Черкасах. Як працює зараз? Питаю, бо я так розумію, ти один з ініціаторів цього проєкту.
- Я створив першу FPV-школу у Дружківці. В моєму батальйоні дуже висока планка. У мене була рота справжніх професіоналів, і я хотів зробить батальйон таких же професіоналів. Для цього мені треба було навчати людей, а це все час. Люди приходять після БЗВП, я не можу відправити їх одразу працювати. Коли учаться в бою, то втрачаються засоби. А коли ти втратив засіб і когось не вбив – це засмучує. Тому треба був максимальний профіт з кожного вильоту.
Я знайшов ангар, зробив там імпровізовані цілі. Тобто все для тренувань своїх хлопців. Така собі внутрішня школа, через яку ми проганяли кілька разів. Є в когось трохи вільного часу – годину-дві в день в школі літаємо.
Потім на чолі із моїм командиром, Другом «Ромахою» (Олег Романов, – ред.) зробили FPV-школу в Києві. Для цивільних і військових. Тоді я думаю, чому не зробити таке у своєму рідному місті?
- Як вона зараз працює? Скільки випускників ти забрав до себе?
- У мене є близько десяти осіб з цивільних, які прийшли звідти. Це небагато. У Черкасах, мабуть, зустрінь когось на вулиці, запитай, то він не знатиме, що така школа є, але вона працює.
Пілот, який керує дроном у FPV-школі
Читайте також. FPV-школа у Черкасах: як потрапити та чому можна навчитися.
- До речі, про оце «війна закінчиться». Як ставишся до «мирних» планів?
- Я їх ігнорую. Кожен українець має налаштуватися на найгірший сценарій.
- Найгірший – це який?
- Що буде важко і доведеться нам позбутися комфорту. Хоча б так. Я втомився казати, що треба вивчати медицину, накладати турнікети, вміти стріляти. Зараз багато безкоштовних і доступних хабів, які всьому навчають: від медицини і до поводження зі зброєю.
Зараз як? Ось вам підрозділ класний, хороше ставлення, відпустки, відпочинок, жінки приїздять. У вільний час від завдань у бійців є все для спорту і відпочинку.
У мене «мобіки» (так звані «бусифіковані», – ред.) зараз стають вбивці страшні. Кажуть, що боялися раніше. А у мене є процедура їхньої інтеграції у війну. Зараз вони мають гарну фізичну форму, мають охайний вигляд і професійні навички. Крім того, отримують патріотичне виховання.
Я роблю все, щоб у людини все було: від шкарпеток і до кавомашин. Щоб люди відчували себе не гірше, ніж у цивільному житті, бо вони на це заслуговують.
Знаєш, на війні хлопчики стають чоловіками. Приходить хлопчина, 25 років йому. Він каже: до цього був нікчемою і жив своє нікчемне життя. Але він прийшов на війну, став воїном, захищає країну, він ефективний. Війна – це честь для кожного чоловіка.
- Ти кажеш про вихід із комфорту. Я думаю, це можна, наприклад, про Київ сказати зараз: велика кількість дронів, ракети, балістика. Як ти думаєш, чи варто на щось подібне чекати у Черкасах?
- Я буду радий, якщо тут все буде тихо і спокійно. Загалом людина має розуміти, що над Черкасами немає якогось купола. Може, тут тихо, бо росіяни бояться будити Холодноярщину? (сміється, – ред.)
- Багато вихідців з черкаських ультрас себе дуже сильно проявляють на війні. Розкажи про цей рух. Це більше про інтерес до футболу? Чи це про братерство й адреналін?
- Я не люблю футбол. Напевно, більшість все ж цікавиться футболом, футбол об’єднує і скріплює. Але для мене це побратимство, порядок і культивація сили.
Не дарма около-футбольний рух став авангардом і революції, і війни. Ми – це група, яка рухається організовано. Це готовий фундамент, на якому можна щось будувати, серйозний двіж, якому я дуже вдячний. Це найкраще, що може трапитися з молодим хлопцем.
- Фінальне питання. Спочатку було заведено говорити про перемогу. Зараз – про справедливий мир. Який результат ви очікуєте? Як Україні перемогти у війни? Чи то вистояти?
- Найголовніше – це згуртованість. От на початку я гордився нацією. Я і зараз пишаюся. Але з часом люди втомлюються від війни. Я бачу в інтернеті заклики до капітуляції. Але ж люди мають розуміти, що це все не закінчиться. У нас немає іншого виходу – як боротися, відстоювати кордони і повертати наші землі. Тим більше – ми це можемо. І можемо, коли згуртовані і працюємо злагоджено як сильна нація.
Читайте також. Заміновувати, не торкаючись: військовий із Черкас змінює роботу саперів за допомогою технологій.
Сергій Макаренко
Читайте на сайті 18000: «Новини Черкаси» — що відбувається в місті та області. Без маніпуляцій та неперевіреної інформації. Підписуйся на телеграм-канал 18000 | «Шо там у Черкасах?»