Як сапери змінюють роботу за допомогою технологій
– Замінувати можна все, що завгодно: сірникову коробку, дитячу іграшку, лампочку, пачку сигарет чи навіть цукерку – було б бажання. Росіяни в цьому досить винахідливі. Мені ж вистачає одного погляду, щоб зрозуміти, де є вибухівка, – розповідає Роман «Грішник» Гребенюк – один із командирів інженерно‐саперної роти 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.
Та сьогодні саперна робота – це не лише людина, яка власноруч шукає міну на землі. Частину завдань у підрозділі Гребенюка виконують дистанційно: туди, де раніше мав наближатися військовий, тепер можуть вирушати техніка та розробки, які дозволяють працювати на відстані. Щось із цього військові створюють самі, щось удосконалюють під власні потреби.
Про те, як саперна рота почала змінюватися, чому в цій роботі недостатньо просто не боятися і як військові створюють рішення, яких ще кілька років тому не існувало, – у матеріалі «18000».
Від Луганщини до Черкащини – і назад на війну
Роман Гребенюк родом із Луганщини, але вже понад 12 років живе на Черкащині. Каже, що свого часу йому сподобалося не лише місто, а й те, яке місце Черкащина займає в Україні – і географічно, і культурно.
– Черкащина для мене – це як середина між сходом і заходом. Тут поєднуються і східні особливості, і західні традиції, і менталітет. Вона ніби посередині між цими двома частинами України. І Черкаси в цьому плані дуже комфортні: тут якось усе поєдналося. Це дуже гарне місце, – розповідає Роман.
«Грішник» з побратимами
Хоча, як сам зізнається, сюди скоріше приїздить у відпустку до дружини та дітей – з 2014 року «Грішник» служить у війську. Спочатку був при 74‐му окремому розвідувальному батальйоні, в складі якого захищав Донецький аеропорт.
До війська чоловік потрапив не одразу: через прописку в Лисичанську його спочатку не прийняли. Довелося змінити місце реєстрації.
Підготовки до того, що чекало попереду, у нього не було.
– Перед АТО мене ніхто особливо не готував. Ми вже в процесі вчилися всього, що потрібно було знати. Але, попри це, у Донецькому аеропорту я пробув три ротації. Це був дуже важкий час, але водночас саме тоді було найбільше братерства. Ми всі були дуже близькі, підтримували одне одного, і ці зв’язки досі нікуди не поділися, – згадує Роман.
Побратими розкидані по різних куточках України та навіть світу, служать у різних підрозділах. Зустрічаються нечасто, та телефони працюють в обидва боки. Із деякими Роману вдалося побачитися вже після початку повномасштабного вторгнення.
У 2016 році Роман вступив до Національної академії сухопутних військ у Львові, аби стати офіцером із підготовки бойового забезпечення. Там почав вивчати інженерію – знання, які згодом стали основою для його нинішньої роботи.
Читайте також: Рятувальниця, яка втратила руку на першому бойовому виїзді, розповіла про навчання у Черкасах і повернення в ДСНС.
Сапер, якого дедалі менше бачить вибухівка
24 лютого 2022 року Роман зустрів на війні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він разом із побратимами працював над тим, щоб стримати просування російських військ. Мінували дороги, намагаючись не дати ворогу просунутися далі.
Уявлення про саперів у більшості людей одне: хтось у спеціальному костюмі повзе полем і шукає міни. Роман каже, що на цій війні робота сапера давно інша, і навіть слово «розмінування» не передає її суті.
Його інженерно‐саперна рота не лише розміновує, а й мінує – причому так, щоб людина якомога менше контактувала з вибухівкою.
Свою роль у появі дистанційного мінування Роман окреслює обережно. За його словами, якщо не рахувати відповідні напрацювання структур СБУ, серед військових саме він одним із перших почав розвивати цей напрям. Сталося це близько трьох із половиною років тому.
– Якось, після початку повномасштабної, ми сиділи в сарайчику, щось збирали, щось пробували. Спочатку це були зовсім невеликі напрацювання – банальні «докручені» міни, але потім ми почали розвивати цей напрям. І все це фактично починалося з того, що ми самі шукали рішення, самі їх перевіряли й самі доводили до того стану, в якому вони могли працювати, – розповідає Роман.
Роман Гребенюк на позиції
Поштовхом до цього стали не стільки цікавість до нових технологій чи бажання спростити роботу, скільки втрати. Раніше сапер мав виходити на місце сам, а будь‐який контакт із вибухівкою міг закінчитися травмою або загибеллю.
Так поступово виросло й власне виробництво, де інженерно‐саперна рота створює та вдосконалює необхідні для роботи розробки.
Дистанційно й за допомогою дронів, рота працює вже близько двох років. Готових рішень ніхто не їм підказував: усе, що зараз роблять – придумали і створили самі.
– Дуже багато у нас розпочатих проєктів, ідей у мене ще більше. Але постійно чогось не вистачає: один волонтер зробить металеву шайбу, інший знайде електроніку, хтось ще допоможе чимось третім. Із цього воно все й складається. Але ти не можеш зупинитися, тому що ворог теж розвивається, – каже військовий.
Процес роботи на виробництві
Тому свої напрацювання Роман не залишає лише всередині роти. Ідеї та концепти, які ще потребують доопрацювання, показує іншим підрозділам. До них приїжджають військові з інших частин, щоб подивитися, як усе працює, отримати контакти й спробувати відтворити або адаптувати технологію у себе.
– Ми ділимося своєю технологією, вони привозять свою. От нещодавно приїжджав командир підрозділу, який тільки формується. Хотів літати, робити власні боєприпаси, бути незалежним. Ми йому показуємо, що в нас є, даємо контакти, де можна щось закупити, пояснюємо, як це все працює. Потім він уже сам розвивається, а ми час від часу приїжджаємо подивитися, що в них вийшло, – розповідає Роман.
Оператор за 50 кілометрів: як працюють дрони
За словами Романа, одна з головних змін останніх років – у тому, що саперна робота дедалі більше стає технологічною. Тепер у ній є не лише сапери, а й оператори дронів, інженери, електронщики, програмісти та люди, які можуть придумати рішення під конкретне завдання.
Кожну нову розробку доводиться підлаштовувати під ситуацію. Роман зізнається, часто командири приходять і кажуть: «Придумай щось».
– Тут не буває такого, що є одна універсальна схема і ми просто її використовуємо. Є конкретне завдання, конкретна місцевість, конкретні умови – і під це треба придумати, що саме нам потрібно. Тому ми постійно щось компонуємо, інтегруємо, пробуємо. По суті, кожне нове завдання ставить перед конструкторами питання: як це зробити так, щоб людина не наближалася до небезпечної зони, – пояснює Роман.
Рота працює над тим, щоб дистанційні процеси ставали дедалі більш автоматизованими. За словами військового, йдеться не лише про використання дронів, а й про роботизацію самої роботи саперів. Окремий напрям – власні цифрові рішення. Роман розповідає, що військові, зокрема, розробили власний штучний інтелект і активно працюють над його впровадженням.
Робота оператора дрона
Ідея полягає в тому, щоб поступово забирати від людини ті завдання, які може виконувати техніка.
Зона, у якій рота працює, сягає приблизно 12–15 кілометрів. Роман знає дороги„ на якому дроні полетить його пілот, знає й інші дрони, які є в бригаді. У перспективі, каже він, людей хочуть відсунути від лінії зіткнення ще далі.
– Умовно, пілот може сидіти за п’ятдесят кілометрів від місця, де працює дрон. Але це не межа. Ми хочемо рухатися далі, щоб людина була якомога далі від фронту. По суті, ми йдемо до того, що оператор має керувати всім дистанційно і не перебувати там, де безпосередньо працює техніка, – говорить військовий.
Для цього, додає він, потрібні ресурси, час і подальший розвиток технологій.
– Ми працюємо на якість. У нас немає такого: 70 % спрацювало – ну й нормально, піде. Ми так не працюємо. Будь‐який боєприпас має бути насамперед безпечним для пілота, – наголошує Роман.
Роман говорить, що найбільша небезпека виникає тоді, коли людина звикає до ризику й перестає його помічати.
– Вона каже собі: «Та все нормально, я ж так сто разів робив». От тоді й починаються проблеми. Бо ти можеш сто разів зробити одне й те саме, але на сто перший щось піде не так. Страх у нашій роботі – це не слабкість. Він змушує тебе бути уважним, перевіряти ще раз і не ставитися до небезпеки як до чогось звичного, – говорить Роман.
Під землею — виробництво, на поверхні — приманки
Виробництво, яке Роман створив у роті, не видно ні з дороги, ні з неба. Воно розміщене під землею – у закопаному на 5 метрів під землею підземному містечку.
Усередині є окремі приміщення для всіх, залежно від виду їхньої роботи. На виробництві ніхто не живе. Військові приїжджають у цей підземний цех на робочий день, а потім повертаються туди, де квартирують.
Роман каже, що росіяни полюють на такі об’єкти, тому військові намагаються не привертати до них увагу. Сама ідея сховатися під землею, за його словами, не складна.
– Закопатися в землю – не проблема, було б бажання. Складніше зробити так, щоб противник не зрозумів, де саме ти працюєш, куди їздять люди, що там відбувається. Тут уже треба думати, як його заплутати, – каже Роман.
Процес виробництва в підземному містечку
Для цього військові, зокрема, використовують приманки. Вони друкують на 3D‐принтері антени. Така антена з радіопередавачем коштує близько 350 гривень. За словами Романа, росіяни можуть сприймати її як ознаку позиції та витрачати значно дорожчі ресурси, щоб її знищити.
– Для нас це пластик за кілька сотень гривень. Для них – літак і бомба, що в рази дорожче, – говорить він.
Тут важливо не ким ти був, а що ти можеш
Технології в інженерно‐саперній роті не працюють без людей. І хоча частину завдань поступово намагаються роботизувати, у роті потрібні різні фахівці – від операторів та інженерів до тих, хто працює з технікою, електронікою чи вміє водити машину.
Робота в цеху може бути монотонною: люди день за днем виконують свою частину процесу, і від того, наскільки відповідально її зроблять, залежить робота інших. Тому іноді військові хочуть спробувати себе в іншому напрямі – зокрема навчитися пілотувати дрони.
– Якщо людина приходить до нас, ми визначаємо, де вона може бути корисною, і ставимо її на конкретну посаду. Далі вона має просто відповідально виконувати свою роботу. У нас не може бути такого: я сьогодні не хочу, я не буду. Тому що від того, як один виконає свою роботу, залежить, як працюватиме інший. Тут усе пов’язано, – пояснює Роман.
Процес виробництва
Тих, хто хоче змінити напрям, навчають. Окрім цього, рота постійно шукає людей, які хочуть долучитися до замінування та розмінування – і не важливо, яка в кого освіта.
– Люди різні. Є ті, хто прийшов із двома вищими освітами, а є ті, хто не міг прізвище написати. Для мене головне – не те, що в людини написано в дипломі. Мені треба побачити, що вона вміє, як вона думає і чи готова працювати. Тому я кажу: покажи мені, що ти можеш, – розповідає Роман.
Однією з таких людей стала черкащанка Тетяна. До війська вона працювала в освіті: була вчителькою української мови та літератури, директоркою сільської школи, згодом – начальницею відділу освіти у своїй громаді та головною спеціалісткою служби у справах дітей.
Ще у 2022 році вона хотіла долучитися до війська, але тоді не могла цього зробити через сімейні обставини. Натомість волонтерила: допомагала збирати кошти, купувати автомобілі та передавати допомогу військовим. Згодом вирішила, що хоче бути корисною безпосередньо у війську, і добровільно мобілізувалася. Спочатку у 20‐ту окрему бригаду безпілотних систем. Там займалася переважно документами, але згодом зрозуміла, що хоче бути не просто дотичною до армії, а працювати в бойовому підрозділі.
Тепер Тетяна працює у напрямі психологічної підтримки персоналу. До неї військові звертаються з різними питаннями – від допомоги з документами до особистих чи сімейних ситуацій. Попередній досвід роботи з людьми та документами, зокрема у службі у справах дітей і в судовій системі, виявився корисним уже у війську.
Військовий за роботою на виробництві
– Я думаю, що нас відрізняє саме дружний колектив і підтримка одне одного. Якщо військовослужбовець перебуває в лікарні, ми постійно з ним на зв’язку: чи потрібна якась допомога, чи потрібно вирішити питання з відшкодуванням. Людина не повинна залишатися сама. Оце, напевно, і є наша позиція – підтримувати одне одного, – розповідає Тетяна.
Командир саперно‐інженерної роти знає, що багатьох, особливо інженерів, зупиняє страх потрапити в піхоту: людина йде служити за фахом, а опиняється в окопі. У його роті, каже Роман, намагаються використовувати людей за їхніми навичками.
– Умови у нас кращі, ніж у більшості підрозділів. Починаючи від умов роботи й до безпеки. Мабуть, тому час від часу до нас переводяться з інших частин. Навіть із СЗЧ повертаються, – розповідає Роман Гребенюк.
За роки служби Роман побачив, як саперна робота змінюється разом із війною. Те, що починалося з невеликого сарайчика й перших спроб працювати дистанційно, поступово перетворилося на систему, у якій є виробництво, дрони, роботизація та власні цифрові рішення. Але мета всього цього залишається незмінною – забрати людину якомога далі від небезпеки.
Робочі процеси на виробництві
– Війна – це не завжди передова, не завжди окопи. Іноді це ось така робота: дистанційно. Людина може ніколи не уявляти себе на передовій, але все одно знайти своє місце у війську. Війна зараз дуже технологічна, і ми маємо рухатися в цей бік, щоб люди були якомога далі від небезпеки, – говорить Роман.
Нині інженерно‐саперна рота також шукає людей. Дізнатися більше про службу та можливість долучитися до підрозділу можна у відділенні рекрутингу за телефоном +380 66 212 54 14.
Читайте також: «Краще зупиню ворога за 500 км до рідного міста», – черкащанин «Нік» про сюрреалізм війни та сенси боротьби.
Оля Ярмолич
Читайте на сайті 18000: «Новини Черкаси» — що відбувається в місті та області. Без маніпуляцій та неперевіреної інформації. Підписуйся на телеграм‐канал 18000 | «Шо там у Черкасах?»