Серед багатьох кошмарів, які снилися мені в дитинстві, я дуже пам‘ятаю один. Як літак падає в парк, за 50 метрів від мого дому. Я виходжу з оселі і бачу червоне зарево, чую крики людей і відчуваю запах горілого. Словом, це страшно, шо пі*дєц.
Кожного разу, коли я прокидався після цього сну, я витирав піт із чола і видихав: це всього лиш сон. І це було кращою новиною для моєї свідомості всі роки. Бо, що таке та війна?
Страшилка з книжок і напівфантастичних книг? Щось, що змахує на деменцію старших, які у будь-якому вдалому і невдалому випадку ліплять щось типу «аби не війна?». Чи просто пережиток минулого, до якому нашій розвинутій і безтурботній цивілізації немає діла?
***
Коли я прокинувся 25 лютого о 7:10, здалося, що це все стало реальністю.
Тоді майже всю ніч я читав новини про наступ на Київ. Мої знайомі з політичної тусовки писали, що «це всьо». Я спав по годині у перерві між читанням новин і нервово прокинувся рано. Весь фейсбук був у новинах, шо «над Вознесенським збили ворожий літак».
«Пі*дєц, це воно мені снилося», – подумав я, швидко вдягаючи спортивні штани зранку. Далі я все ж зрозумів, що про літак таки не йдеться. Батько казав, щось гучно хлопнуло над селом. Але ні стовпа диму, ні реально гучного вибуху не було. А тому логічно, що навряд йшлося про повноцінний літак.
Селяни були іншої думки. І під сільрадою, куди я тоді швидко прийшов, і під магазинами, люди вже обмінювалися вражаючими плітками. Вони травили історії про те, як пілот, чи то ховається в посадках, чи то скупляється у продуктовому магазині… І всі шукали його.
Далі я їздив з головою села на Ниві по ріллі: ми шукали чи рештки літального апарату, чи сліди того самого пілота. Але прогнозовано нічого не знайшли.
А в селі довго після того розказували, як ловили пілота в лісосмузі. До речі, СБУ і поліція теж запевняли мене, що там був реальний літак. “Так, то й так”, – подумав я. Тоді було багато дивної і панічної інформації від міток на дорогах і на дахах – до висадки десанту в черкаському аеропорту.
Так буває у кошмарах. Вони нелогічні. Як і ця війна.
***
У цій історії є один серйозний нюанс. Від цього кошмару я так і не прокинувся до сьогодні.
Я тихо і мирно заснув 23 лютого, перед цим в чергове програвши друзям в карти. Тоді ввечері мені багато писали, що війна почнеться зранку. Але я ставив під сумнів той факт, що війна може початися в принципі, тим більш – за розкладом.
Далі кошмари йшли один за іншим: дзвінок від Артура, що почалася війна; вибух у Дубіївці і стовп диму з вікна таксі; загибель цивільного на велосипеді в Умані; пресконференція Скічка з новинами про евакуацію з районів…
Я щипав себе, бив по щоках, але прокинутися не міг. І навіть після того, як провів Дашу на Суспільне і, виходячи звідти влупився лобом в скляні двері, я все одно не прокинувся.
Далі у цьому сні один кошмар йшов за другим. Ракети, тривоги, укриття, смерті, смерті, смерті і похорони, які зливалися і змішувалися один з одним. Холодний піт не сходив з мого чола, а руки й ноги німіли сотні разів.
Я далі не міг прокинутися. Та й досі сплю. Досі в цьому кошмарі.
Може, просто ще не ранок? І колись я розплющу очі, витру скроні і побачу, що до весни всього кілька днів. І пора купляти квіти мамі на 8 березня, пора готувати шоу-програму на свій день народження, пора планувати відпустку і поїздки на червень-липень. Пора жити, зрештою, бо весна моя улюблена пора.
Скоріше б уже. Бо так не хочеться померти уві сні.